Постанова № 75424668, 16.07.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2018 р. м. ХарківСправа № 820/2516/18Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Калиновського В.А.

суддів: Курило Л.В. , Мельнікової Л.В.

за участю секретаря судового засідання Ковальчук А.С

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 05.06.2018, суддя Зоркіна Ю.В., м. Харків, повний текст складено 14.06.18 по справі № 820/2516/18

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 09.02.2017 року № 34-18; скасувати наказ Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області від 20.09.2017 року № 182; зобов'язати Головне управління ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обгрунтування позову зазначив, що вказані рішення та наказ прийняті за умови нездійснення всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 05.06.2018 року адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального права, а саме: Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому він, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 16.02.2017 року з метою навчання позивач прибув на територію України та відповідно до наказу Харківського економіко-правового університету від 20.02.2017 року № 15 його зараховано на підготовче відділення для іноземних громадян.

30.05.2017 року до ГУ ДМС України в Харківській області надійшло клопотання від Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Прикордонної служби Україні від 16.05.2017 року № 27/-2970 щодо скасування посвідки на тимчасове проживання в України позивача, у зв'язку з тим, що останній, 15.05.2017 року, разом із громадянином Ефіопії, намагався незаконно перетнути державний кордон України з Республікою Польща поза пунктом пропуску через державний кордон України, чим грубо порушив порядок перебування на території України та був притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 204-1 ч. 2 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу.

Рішенням ГУ ДМС України в Харківській області від 07.06.2017 скасовано посвідку на тимчасове проживання в України. Копію вказаного рішення надано позивачу 13.06.2017 року для виїзду за межі території України.

31.08.2017 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка прийнята відповідачем до розгляду.

20.09.2017 року відповідачем видано наказ № 182, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з тих підстав, що заява є очевидно не обґрунтованою та не містить умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статі 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Позивач не погодившись з вказаним рішення оскаржив його до ДМС України. За результатами розгляду скарги рішенням від 09 лютого 2017 року № 34-18 відхилено скарги позивача на наказ ГУ ДМС України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи незаконними такі дії відповідача та прийняті ним рішення від 09.02.2017 року № 34-18 та наказ від 20.09.2017 року № 182, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Суд першої інстанції, залишаючи позов без задоволення, виходив з того, що позивач не обґрунтував наявності підстав для оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а отже рішення відповідача є такими, що не підлягають скасуванню.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців здійснюється відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" законодавець визначає три категорії громадян: біженець, особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка потребує тимчасового захисту.

Так, п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

При цьому згідно Позиції УВКБ ООН „Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Отже, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Із долученої до матеріалів справи заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 31.08.2017 року вбачається, що позивачем, як підстави надання статусу біженця зазначено те, що він є сиротою, в нього немає родини та будь-кого, хто міг би піклуватися про нього, а також те, що він знаходиться у небезпеці у своїй країні, бо на нього полює таємна організація "Поро" (а.с. 43).

Проте, як вбачається з протоколів співбесіди позивачем не повідомлено фактів його переслідувань або загрози переслідувань з боку таємного товариства "Поро" після його переїзду з м. Бо до м. Фрітаун у грудні 2014 року, де від проживав до самого виїзду на навчання до України у 2017 році.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що рішенням ГУДМС України в Харківській області від 07.06.2017 року скасовано посвідку на тимчасове проживання позивачеві (а.с.71-72). Вказане рішення надано позивачеві 13.06.2017 року та відповідно наказом по Харківському економіко-правовому університету від 14.06.2017 року № 56 його відраховано з підготовчого відділення для іноземних громадян за порушення міграційного законодавства. Про скасування посвідки на тимчасове проживання зроблена відмітка у паспорті позивача (а.с.73)

Відповідно до положень п.21 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідок на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМ України від 28.03.2012 року за № 251 позивач мав право оскаржити його. Доказів такого оскарження матеріали справи не містять, отже з урахуванням положень п.20 вказаного вище Порядку позивач був зобов'язаний залишити територію України.

Як встановлено із протоколу співбесіди 15.09.2017 року позивач познайомився з гр. Танзанії, який запропонував йому виїхати разом з ним до Нігерії транзитним рейсом через Турецьку республіку. Однак під час перебування в аеропорту м.Стамбул вказаний гр. Танзанії зник разом з його паспортом, квитком та іншими документами. Позивач звернувся до працівників аеропорту та у супроводі турецьких офіцерів був відправлений до України, але з України знову повернутий до Туреччини. Після повторного прибуття до України 31.08.2017 року позивач повідомив прикордонників про намір отримати захист в Україні.

З протоколу співбесіди вбачається, що на територію України позивач прибув 12.09.2017 р., а за захистом в Україні звернувся 31.08.2018 року. Тобто, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник звернувся із порушенням вимог статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що відображає рівень побоювання заявника зазнати переслідувань чи серйозної шкоди.

Крім того, відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (редакція від 15 травня 2014 року): «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в країну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим.

Тобто, несвоєчасне звернення заявника за захистом в Україні, в т.ч. після скасування посвідки на тимчасове проживання, свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів вважає правомірним та обгрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності він не обґрунтував наявності підстав для оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а отже рішення відповідача є такими, що не підлягають скасуванню.

Оскільки вимога про зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є похідною від вимоги про скасування рішень, вона також є такою, що не підлягає задоволенню.

У відповідності до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Колегія суддів зазначає, що відповідач повністю довів правомірність своїх дій та прийнятих ним рішень.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є незаконними, необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Отже, колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 05.06.2018 року по справі 820/2516/18 прийнято з дотриманням норм чинного процесуального та матеріального права і підстав для його скасування не виявлено.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 05.06.2018 по справі № 820/2516/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

.

Головуючий суддя (підпис)В.А. КалиновськийСудді(підпис) (підпис) Л.В. Курило Л.В. Мельнікова Повний текст постанови складено 20.07.2018.