Постанова № 75399039, 20.07.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" липня 2018 р. Справа№ 910/3521/18

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Дикунської С.Я.

Мальченко А.О.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження

без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу

Національної школи суддів України

на рішення Господарського суду міста Києва від 23.05.2018 року (повний текст складено 29.05.2018 року)

у справі №910/3521/18 (суддя Сташків Р.Б.)

за позовом Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація", м. Київ,

до Національної школи суддів України, м. Київ,

про стягнення 264954,28грн. -

встановив:

У березні 2018 Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" звернулося з позовом до Національної школи суддів України про стягнення 264954,28грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач неналежним чином виконував свої зобов`язання в частинні сплати орендної плати та компенсації витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою за договором оренди №2566 від 11.12.2017 року.

08.05.2018 року позивачем подано до суду першої інстанції клопотання про закриття провадження в частині стягнення заборгованості з орендної плати в сумі 254 248, 45грн. та заборгованості з компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою в сумі 252,12грн. у зв`язку з тим, що після звернення позивача з позовом до суду відповідач згідно з виписок банку сплатив вказаний вище борг.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.05.2018 року у справі №910/3521/18 закрито провадження в частині стягнення 254500,57грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.05.2018 року у справі №910/3521/18 позовні вимоги задоволено повністю. Присуджено до стягнення з Національної школи суддів України на користь Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" 722,12грн. 3% річних, 7655,11грн. інфляційних втрат, а також 69,52грн. судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що матеріалами справи підтверджується, що відповідач є порушником грошового зобов`язання, а відтак наявні підстави для застосування до нього правових наслідків, встановлених договором або законом, зокрема у вигляді нарахування та стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Національна школа суддів України подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що на думку апелянта рішення суду першої інстанції є необґрунтованим і незаконним, прийнятим з порушенням норм матеріального права. Зокрема, на думку скаржника, позивач не передав відповідачу підтвердні документи для виплат сум, передбачених договором оренди в період до 25.04.2018 року, що унеможливило виконання відповідачем свого зобов`язання в частині сплати оренди та компенсації витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.07.2018 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Дикунська С.Я., Мальченко А.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 05.07.2018 у справі №910/3521/18 відкрито апеляційне провадження у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Статтями 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Матеріалами справи підтверджується, що 11.12.2017 року між позивачем, як балансоутримувачем, Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), як орендодавцем, та відповідачем, як орендарем, укладено договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду. (далі - договір; а.с. 16-20).

Відповідно до п. 1.1. договору орендодавець на підставі протоколу засідання постійної комісії Київської міської ради з питань власності від 02.11.2017 року №68 (п.32, ч. ІІІ) передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Жилянська, 120-А, для розміщення бюджетної установи, яка утримується за рахунок бюджету.

В матеріалах справи наявний акт приймання-передачі нерухомого майна від 11.12.2017 року, з якого вбачається, що орендодавець передав, а відповідач прийняв в орендне користування згідно з договором оренди №2566 від 11.12.2017 року нежитловий будинок, що перебуває на балансі КП «Київжитлоспецексплуатація», загальною площею 1 242, 90 кв.м., розташованого за адресою: м. Київ, вул. Жилянська, 120-А. (а.с. 21).

Відповідно до п. 3.7. договору орендна плата та компенсація витрат підприємства за користування земельною ділянкою сплачується орендарем незалежно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно не пізніше 5 числа поточного місяця.

Згідно з п. 4.2.3. договору орендар зобов`язаний своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату, компенсацію витрат підприємства за користування земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу ч.6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено, що орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Як передбачено ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» відносини щодо оренди державного майна, майна, що перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 3 ст. 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі, а ст. 19 Закону встановлений обов'язок орендаря вносити орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності та в строк, встановлений договором.

Орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 286 ГК України).

Стаття 193 ГК України передбачає, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Звертаючись з даним позовом, позивач зазначив, що за відповідачем за період з 01.01.2018 року по 31.03.2018 року обліковувалася заборгованість у розмірі 254 248, 45грн. з орендної плати та в розмірі 252, 12грн. з компенсації витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою.

Проте, як зазначалось вище 08.05.2018 року позивачем подано до суду першої інстанції клопотання про закриття провадження в частині стягнення заборгованості з орендної плати в сумі 254 248, 45грн. та заборгованості з компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою в сумі 252, 12грн. у зв`язку з тим, що після звернення позивача з позовом до суду відповідач згідно з виписок банку сплатив вказаний вище борг. (а.с. 44-45).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.05.2018 року у справі №910/3521/18 закрито провадження в частині стягнення 254 500, 57грн.

Відповідно до ст. 526 ЦК України: "Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться".

Відповідно до ч.1 п. 1 статті 530 ЦК України: "Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін)".

Отже, оскільки відповідачем було порушено строки виконання основного зобов`язання за договором, позивач просить суд стягнути на його користь 722, 12грн. 3% річних, 7 655, 48грн. пені та 2 076, 11грн. інфляційних втрат.

Положеннями ст. 611 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Зокрема, статтею 625 Цивільного кодексу України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання ст. 625 Цивільного кодексу України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 Цивільного кодексу України і ст. 230 Господарського кодексу України.

Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Правовий аналіз положень ст. ст. 526, 599, 611, 625 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що наявність прострочення сплати суми боргу за Договором, яке боржник виконав після подання позовної заяви, не припиняє правовідносин сторін цього Договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за час прострочення.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3% річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим.

Зважаючи на викладене, інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 Цивільного кодексу України.

За змістом частин четвертої і шостої статті 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно п. 2.5. Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Відповідно до п. 6.2. договору за несвоєчасну та не в повному обсязі сплату орендної плати та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою орендар сплачує на користь підприємства - балансоутримувача пеню в розмірі 0,5% від розміру несплаченої орендної плати та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою за кожний день прострочення, але не більше розміру, встановленого законодавством України.

Таким чином, перевіривши розрахунок позивача щодо нарахування пені, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача пені підлягають задоволенню в розмірі 7 655, 48грн.

Крім того, здійснивши власний перерахунок заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат, колегія суддів встановила, що місцевим судом обґрунтовано задоволено позовні вимоги в цій частині, а саме: 3% річних в розмірі 722, 12грн. та інфляційні втрати в розмірі 2 076, 11грн.

Згідно зі ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта стосовно того, що відповідач не допускав прострочення грошового зобов`язання, оскільки позивач своєчасно не надав документи, які були підставою для виконання цього зобов`язання виходячи з того, що умовами договору не передбачено такого обов`язку позивача.

Як встановлено п. 3.7. договору орендна плата та компенсація витрат підприємства за користування земельною ділянкою сплачується орендарем незалежно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно не пізніше 5 числа поточного місяця.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відсутність бюджетних коштів передбачених у видатках Державного бюджету України не є підставою для звільнення відповідача (органу, уповноваженому державою здійснювати від її імені повноваження в цих правовідносинах) від відповідальності за порушення зобов'язання.

З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про те, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Оскільки судом відмовлено в задоволенні позову в частині стягнення основної суми боргу, підстави для задоволення похідних вимог, а саме в частині стягнення пені у розмірі 7655, 00 грн. та 3% річних у розмірі 722, 12 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання у суду відсутні.

Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом повно та всебічно досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку, рішення Господарського суду міста Києва від 23.05.2018 року у справі №910/3521/18 відповідає фактичним обставинам справи, ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а відтак передбачених законом підстав для зміни та скасування оскаржуваного рішення немає.

Враховуючи вимоги ст. 129 ГПК України, судовий збір за подання апеляційної скарги покладається на апелянта.

Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 272, п.1 ч.1 ст. 275, 281-284 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд -

постановив:

1. Апеляційну скаргу Національної школи суддів України на рішення Господарського суду міста Києва від 23.05.2018 року у справі №910/3521/18 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 23.05.2018 року у справі №910/3521/18 залишити без змін.

3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/3521/18.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст.288, 289 ГПК України.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді С.Я. Дикунська

А.О. Мальченко