Рішення № 75379058, 10.07.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/1065/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 липня 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Сакалоша В.М.,

за участі секретаря судового засідання Михайленко Б.С.,

представника позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом громадянина ОСОБА_2 Федерації ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчини дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_3 (далі – ОСОБА_3, позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області, відповідач-1), Державної міграційної служби України (далі – ДМС України, відповідач-2), з вимогами:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №05-18 від 02.02.2018 року про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз'яснення позивачеві причин відмови і порядку оскарження рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 17.03.2016 року він отримав повідомлення відповідача-1 №112 від 12.03.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 05-18 від 02.02.2018. Відповідач-2 відмовив ОСОБА_3 на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач вважає рішення відповідача протиправним, необгрунтованим та таким, що підлягає скасуванню. Стверджує, що ОСОБА_3 є мусульманином і членом Ісламської політичної партії «ОСОБА_4 Ісламі», у зв'язку з чим має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув'язнення, тортур, жорстокого поводження він не може повернутися до країни походження - ОСОБА_2 Федерації (далі – РФ). Вважає, що відповідач підійшов формально та поверхнево до оцінки всіх обставин, які мають значення для прийняття відповідного рішення, без збору та аналізу навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах. Відтак, на думку позивача, оскаржене рішення суперечить статті 28 Конституції України та статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року.

Ухвалою суду від 22.03.2018 відкрито загальне позовне провадження у справі.

Ухвалою від 14.06.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив відповідача-2. Представник позивача додатково пояснив, що позивач є громадянином ОСОБА_2 Федерації та приїхав в Україну через обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації «Хізбут Тахрір Аль-Ісламі» (далі – «ХТІ»), яка визнана терористичною організацією та є забороненою у РФ. Назвав обставини, які зумовили його звернення за захистом в Україні, зокрема: побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин; через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув'язнення, тортур, жорстокого поводження не може повернутися до країни походження - ОСОБА_2 Федерації; лише за фактом членства в «ХТІ» проти нього було порушено кримінальну справу за участь в терористичній організації, що є прикладом боротьби з опозиційними та непідконтрольними російській владі рухами. Свої доводи обґрунтовував посиланням на письмові докази, які подавались при зверненні до ГУ ДМС України у Львівській області, і які ДМС України не були взяті до уваги. Просив позов задовольнити повністю.

Представники відповідачів у судове засідання не прибули, належним чином повідомлені про дату час та місце розгляду справи.

Представником відповідачів подано відзив на позовну заяву, в якому вказано, що в процесі підготовки висновку спеціалістом ГУ ДМС України у Львівській області досліджувалися надані позивачем докази та інформація по країні його походження, інформація щодо членства позивача в організації Хізб ут-Тахрір Аль-Ісламі та його релігійна приналежність, інформація щодо створення, мети та діяльності, методики роботи міжнародної ісламської політичної партії "Хізб ут-Тахрір Аль-Ісламі" з мережі інтернет, також було враховано норми Конвенції про статус біженців 1951 року, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інші міжнародні правові акти, які регулюють питання надання статусу біженця чи іншого притулку. Відповідно до вимог чинного законодавства висновок та матеріали особової справи позивача скеровані до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті. За результатами розгляду особової справи позивача ДМС України дійшла висновку про необхідність прийняття рішення про відмову ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». - відсутні. На підставі такого рішення 17.03.2017 року ГУ ДМС України видано позивачу повідомлення №112 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відтак, представник відповідачів просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Суд заслухав пояснення представника позивача, з'ясував обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, а також ті, які мають інше значення для вирішення справи, повно, всебічно та об'єктивно дослідив докази у справі, та встановив наступне.

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у ст. Кругле Поле Тукаєвського району Республіки Татарстан, ОСОБА_2 Федерація, є громадянином ОСОБА_2 Федерації, за національністю – татарин, за віросповіданням – мусульманин, розлучений. ОСОБА_3 покинув ОСОБА_2 Федерацію в березні 2017 року. У місті Львові позивач проживає за адресою ІНФОРМАЦІЯ_2. Виконує обов’язки імама в мечеті по вул. Саксаганського, буд. 20.

10.07.2017 ОСОБА_3 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області з власноручно заповненою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною звернення ОСОБА_3 вказав переслідування його владою РФ за політичні та релігійні переконання.

У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач повідомив, що в Росії він піддавався утискам за свою політичну та релігійну позицію через членство у ХТІ, яку російська влада заборонила. В результаті такої заборони ОСОБА_3 опинився в числі осіб, котрих переслідують за сам факт членства в цій організації, про що навів відповідні факти. Під час подачі анкети-заяви про визнання біженцем позивач повідомив, що в РФ він був засуджений згідно вироку Приволжского окружного воєнного суду від 22 лютого 2017 року до позбавлення волі умовно з терміном на 5 років та покарання у вигляді штрафу у розмірі 140 тис. рублів за участь у діяльності ісламської політичної організації «ОСОБА_4 аль Ісламі», в основі якої лежить іслам, а цілями та завданнями є відродження ісламських понять та ісламського укладу життя серед мусульман. Згідно з наявною в позивача інформацією цей вирок був оскаржений до Верховного Суду РФ прокуратурою. Позивач отримував неодноразові погрози, що вирок буде змінено і його буде засуджено до реального терміну позбавлення волі.

У заяві-анкеті та під час співбесід від 25.07.2017 та від 14.11.2017, ОСОБА_3 вказав, що являється рядовим членом політичної партії "Хізб ут-Тахрір" з 2000 року.

Також до матеріалів справи долучено довідку, видану Інформаційним офісом "Хізб ут-Тахрір" в Україні №1438/35 від 01.06.2017 року про те, що ОСОБА_5, 25.04.1967 р.н, був прийнятий в партію в 2000 році, в місті Нижньовартовск, ХМАО-ЮГРА, РФ та на даний момент, після приїзду в Україну, приписаний до українського відділення організації.

ОСОБА_3М повідомив, що не користується захистом РФ і не може повернутися у країну свого походження по причині належності до «ХТІ».

Під час співбесід позивач додатково повідомив, що за законодавством РФ за членство у «ХТІ» настає кримінальна відповідальність, оскільки ця організація визнана терористичною та заборонена. За українським законодавством такої заборони немає.

28 липня 2017 року ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 28.07.2017 року №167 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

Позивачу надана довідка ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №007763 від 10.07.2017.

Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_5 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи позивача №2017LV0025 та проведених співбесід ГУ ДМС у Львівській області складено висновок від 02.01.2018 року, в якому зазначено, що громадянин ОСОБА_2 Федерації ОСОБА_3 не підпадає під критерії визначення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

У вказаному висновку зазначено такі підстави прийняття рішення про відмову громадянину ОСОБА_2 Федерації ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту:

- заявник переслідується в рамках чинного законодавства країни його походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації;

- небажання заявника повертатися до країни громадянської належності, де існує його переслідування в рамках чинного законодавства цієї країни за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій;

- ризик можливого покарання заявника у країні громадянської незалежності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян - фігурантів кримінальних справ, пов'язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій.

Вказаний висновок та матеріали особової справи позивача №2017LV0025 скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті.

За результатами розгляду особової справи позивача, ДМС України дійшла висновку про відмову ОСОБА_5 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - відсутні. Рішенням ДМС України від 02.02.2018 року №05-18 громадянину ОСОБА_2 Федерації ОСОБА_3 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту , про що 12.03.2018 року ГУ ДМС у Львівській області видано повідомлення №112 .

Вважаючи рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся за захистом порушених на його думку, прав і свобод до суду.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - ОСОБА_6 №3671-VI).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною шостої статті 5 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

П.56 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 р. та Протоколу 1967 р., які стосуються статусу біженців) виданих УВКБ ООН надмірне кримінальне переслідування, покарання нерівнозначне проступку, притягнення відповідальності за законодавством, яке не відповідає загальновизнаним нормам захисту прав людини є формою переслідувань. В таких випадках згідно вищевказаного документу слід звертатись до національного законодавства країни притулку, в даному випадку до законодавства України.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Аналізуючи умови, передбачені пунктом 1 статті 1 Закону №3671, беручи до уваги роз'яснення, надані Вищим адміністративним судом України у Постанові Пленуму ВАС України від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями), суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим, пунктом 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) передбачено, що додатковий захист – форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 цього ж Закону (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) дано визначення особи, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Підстави відмови ОСОБА_3 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказані у відповідному висновку ГУ ДМС ДМС України від 02.01.2018.

Як вказано у рішенні ДМС України від 02 лютого 2018 року № 05-18, ОСОБА_3 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно нього відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Водночас, як випливає з матеріалів справи, зібраних доказів та інформації по країні походження, у разі повернення у РФ ОСОБА_3 буде загрожувати ризик зазнати поводження, яке заборонене статтею 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тому він відповідно підпадає під перелік підстав для надання йому додаткового захисту згідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Побоювання ОСОБА_3 зазнати шкоди у разі повернення до Росії пов'язані із його діяльністю як члена міжнародної ісламської політичної партії «ОСОБА_4 Аль-Ісламі», яка визнана рішенням Верховного Суду РФ від 14.02.2003 року терористичною організацією з забороною її діяльності на території РФ.

Даючи оцінку рішенню ДМС України від 02 лютого 2018 року №05-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, суд виходив з такого.

Відповідач виходив з того, що партія «Хізб ут-Тахрір» заборонена у країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи «Хізб ут-Тахрір» та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації у Росії недоречно.

Заявник на момент вступу в ряди партії, знав про її заборону на території Росії, його не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь-яких заборонених законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що являє собою свідоме порушення законодавства країни громадянської належності.

Відповідно до п. 56 частини першої Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Відповідача покликається на інформацію, викладену у листі Департаменту захисту національної державності СБУ від 27.10.2017 №5/2/1-21078. У вказаному листі висловлено недоцільність надання захисту в Україні іноземцям та особам без громадянства, які повідомляють про членство в організації «Хізб ут-Тахрір».

Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що заявник не має обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Щодо діяльності політичної партії «ОСОБА_4 Аль-Ісламі» (інша назва -«Партія ісламського визволення») (далі - «ХТІ») слід зазначити наступне.

«ХТІ» є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «ХТІ» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «ХТІ» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «ХТІ» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «ХТІ» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «AmnestyInternational», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «ХТІ» в цих країнах.

Згідно з інформації з відкритих джерел «ХТІ» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах ОСОБА_7, Південної та ОСОБА_8). В даний час «ХТІ» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах ОСОБА_7 (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах ОСОБА_7 вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами.

Єдиною країною, де «ХТІ» заборонена як «терористична організація», є Росія.

Відповідне рішення Верховного Суду РФ №ГКПИ 03-116 від 14.02.2003, за інформацією з відкритих джерел, з самого початку критикувалося юристами та правозахисниками як відносно процедурних питань, так і щодо самого змісту рішення. З текстом рішення в даний час можна ознайомитися на сайті Національного антитерористичного комітету РФ (http://nac.gov.ru/content/3934.html). З тексту документа видно, що визнання «ХТІ» «терористичною організацією» ґрунтується не на фактах причетності членів організації до актів насильства, підготовці таких актів чи до пропаганди терористичних методів, встановлених в межах відповідних правових процедур, а тільки на сумнівних формулюваннях декларативного характеру, жодне з яких не може слугувати підставою для характеристики діяльності даної організації як «терористичної». Рішення було винесено у закритому засіданні за участю представників лише ФСБ, Генеральної прокуратури та Міністерства юстиції РФ, за відсутності подати альтернативну позицію з цього питання. Більше ніж рік з текстом рішення не могли ознайомитися особи та організації, чиїх прав воно стосувалося. Всі спроби оскаржити це рішення відхилялися з різних формальних підстав, без розгляду справи по суті. Вказані факти детально викладені у докладі ПЦ «Меморіал» 2005 р. (http//www.memo.ru/uloads/files/282.pdf); висновку спеціаліста - члена РОО «Незалежний експертно-правовий центр» ОСОБА_9, згідно з яким рішення про заборону «прийняте з суттєвими порушеннями норм процесуального права» (http://www.memo.ru/d/1191.html).

Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 р. №1014-р. «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами ОСОБА_2 Федерації терористичними .

У федеральному випуску «Российской газеты» №4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом ОСОБА_2 Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під № 17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізбут-Тахріраль-Ісламі»).

Водночас, «ХТІ» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій ОСОБА_10 Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціям.

(http: //www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

«ХТІ» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США.

(http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Дослідженні вище докази дають підстави стверджувати, що діяльність «ХТІ» заборонена в ОСОБА_2 Федерації (країні громадянської належності позивача) через визнання організації терористичною рішенням Верховного Суду РФ №ГКПИ 03-116 від 14.02.2003, можливість ознайомитися з яким була ускладнена протягом тривалого часу і стала можливою лише 28.07.2006 року.

Водночас інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, ОСОБА_10 Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність ХТІ до терористичної та/або екстремістської.

Суд зазначає, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно до чинного національного законодавства віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «ХТІ» на території України.

З огляду на наведене, вказане дає підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» як не пов'язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Управління СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_3 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто його членство у «ХТІ» не є перешкодою при прийнятті відповідного рішення.

Отже, висновок СБУ, після перевірки причетності до міжнародних терористичних релігійно-екстреміських організацій - від 19.09.2017 № 62/2/5-1030 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є позитивним.

У зв'язку з цим, відповідачами, помилково взято до уваги лист Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 27.10.2017 №5/2/1-21078, як підставу для відмови у визнанні біженцем чи наданні додаткового захисту позивачам, який суперечить вище вказаному висновку стосовно конкретних осіб та не носить індивідуального характеру.

Встановлені судом обставини свідчать, що переслідування ОСОБА_3 в рамках чинного законодавства країни його походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті «ХТІ», відношенню до цієї організації у розвинутих демократичних країнах і законодавству України.

Щодо висновку ДМС України про «небажання заявника повертатися до країни громадянської належності, де існує його переслідування в рамках чинного законодавства цієї країни за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій та не перевищення ризику можливого покарання заявника у країні громадянської незалежності загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян - фігурантів кримінальних справ, пов'язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій», суд зазначає таке.

Як видно з заяви-анкети позивача, прибути в Україну ОСОБА_3 змусила загроза позбавлення волі на термін 6 років за свої політичні погляди.

В анкеті - заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_3 вказав, що його звинувачують у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 205.5 Кримінального Кодексу ОСОБА_2 Федерації (участь у діяльності організації, яка відповідно до законодавства ОСОБА_2 Федерації визнана терористичною).

Позивач стверджує, що у ФСБ РФ є списки людей, котрих вони планують ув'язнити. Крім того, як показує практика 2014 року, людей з «Хізбут - Тахрір», котрих арештовувала ОСОБА_6 служба ОСОБА_2 Федерації, в подальшому садили у в'язницю.

ОСОБА_3 у своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вказує, що в Росії він піддавався утискам за свою політичну та релігійну позицію. В 22.02.2017 його позивача було порушено кримінальну справу.

На підтвердження своїх тверджень представником позивача була подана копія Апеляційної ухвали Верховного суду РФ від 27 липня 2017 року, згідно якою ОСОБА_3 був засуджений за ч.2 ст.205-5 КК РФ до 6 років позбавлення волі та ч.1 ст.282 КК РФ накладено штраф в розмірі 140 000 рублів.

В листопаді 2013 вступив в силу ОСОБА_6 від 02.11.2013 №302-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти ОСОБА_2 Федерації», який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (ст.205-5 КК РФ). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ст.205-5 ч.1) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ст.205-5 ч.2) - позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

В травні 2014 року вступив в силу ОСОБА_6 від 05.05.2014 №130-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти ОСОБА_2 Федерації», який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ст.205-5 ч.1 КК, яка згідно нової редакції може включати довічне ув'язнення.

Також посилена відповідальність за ст.282-2 і ст.205-1 КК, які застосовувалися раніше у справах про «ХТІ». Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за ст.205-5 КК і деяким іншим, не застосовуються строки давності и не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями.

Вказане свідчить про існування реальних загроз, з якими може стикнутися ОСОБА_3 у разі його повернення в Росію.

Основною причиною звернення за захистом в Україні ОСОБА_3 вказав обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації «ХТІ».

Як на доказ того, що в РФ порушуються права мусульман та членів «ХТІ» позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів «ХТІ» переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури). Зокрема:

- Щорічний звіт Комисії США по свободі віросповідання в країнах світу, 2016 г.: Россия, 2 травня 2016, : http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html

- Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22 лютого 2017: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html

Також представником позивача була подана інформація з відкритих джерел про політичний характер переслідувань позивача в ОСОБА_2 Федерації:

- https://ovdinfo.org/express-news/2017/05/24/prokuratura-trebuet-posadit-poluchivshih-uslovnye-sroki-po-delu-hizb-ut

- https://www.sova-center.ru/religion/news/extremism/counter-extremism/2017/07/d37568/

- https://memohrc.org/ru/news_old/spisok-presleduemyh-v-svyazi-s-prichastnostyu-k-hizb-ut-tahrir-obnovlyaetsya та ін.

Вказане свідчить про те, що ситуація з правами мусульман, в тому числі і членів ХТІ, в ОСОБА_2 Федерації після залишення позивачем країни громадянської належності, не покращилася.

За таких обставин суд вважає обґрунтованими побоювання ОСОБА_3 зазнати переслідувань по причині членства у «ХТІ».

Разом з тим суд зазначає, що інформація про політичну партію «Хізб ут-Тахрір Аль-Ісламі» з інтернет-ресурсу Вікіпедія, яка була використана ДМС України при прийнятті оскаржуваного рішення, не є офіційною і достовірною інформацією. При цьому ДМС України не наділена повноваженнями приймати рішення про терористичний характер діяльності «ОСОБА_4 Аль-Ісламі», діяльність якої в Україні не заборонена.

Оцінюючи фактичні обставини справи, які були встановлені на підставі системного аналізу нормативно-правових документів та інформації з відкритих і незалежних джерел, які логічно узгоджуються з доводами ОСОБА_3, суд дійшов висновку, що позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у «ХТІ».

Оскільки загальна ситуація з правами людини в ОСОБА_2 Федерації після залишення її позивачем не покращилася, суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії.

Ураховуючи встановлені судом фактичні обставини та виходячи із наданих у пунктах 4 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) понять «додаткового захисту» та «особи, яка потребує додаткового захисту», суд дійшов переконання, що ОСОБА_3 має ознаки біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки він змушений був прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози його свободі в країні походження через побоювання переслідувань за його політичну та релігійну належність та застосування щодо нього тортур та покарання в ситуації систематичного порушення прав людини і не бажає повернутися до країни громадянської належності внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до вимог частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем не подано належних доказів правомірності прийняття рішення від 02 лютого 2018 року № 05-18.

Натомість встановлені судом фактичні обставини спростовують висновки про відсутність передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту та свідчать про їх помилковість.

Відповідно до частини третьої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);4) безсторонньо (неупереджено);5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши оскаржене позивачем рішення ДМС України від 02 лютого 2018 року №05-18 про відмову у визнанні ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд дійшов переконання, що воно прийняте відповідачем без урахування вимог Закону №3671-VI, та з порушенням передбачених статтею 2 КАС України принципів, тому його слід визнати протиправним і скасувати, задовольнивши в цій частині позовні вимоги.

Щодо позовної вимоги зобов'язати ДМС України визнати громадянина ОСОБА_2 Федерації ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Стаття 6 Конституції України передбачає поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову.

Згідно з пунктом 25 Постанови Пленуму ВАС України від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями) відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.ч.3, 4 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Поряд з тим, суд відзначає, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог прав осіб, що звертаються до суб'єктів владних повноважень, без порушень принципу розподілу влади.

А тому, з метою ефективного захисту прав позивача та забезпечення реального виконання рішення суду, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_2 Федерації ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, при повторному розгляді заяви відповідачем в обов'язковому порядку повинні бути враховані висновки цього судового рішення, зокрема щодо підстав скасування оскаржуваного рішення від 02.02.2015 року №05-18.

Разом з тим, суд не встановив порушень відповідачем вимог законодавства щодо нероз'яснення причин відмови та порядку оскарження рішення, оскільки, як видно з матеріалів особової справи №2017LV 0025 позивача, а саме - повідомлення від 12.03.2018 року про прийняття спірного рішення, у такому чітко роз'яснено порядок та строки його оскарження.

Відтак, у задоволенні вимоги позивача про визнання протиправними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині нероз'яснення позивачеві причин відмови і порядку оскарження рішення належить відмовити.

На підставі досліджених доказів та встановлених на їх підставі обставин, суд приходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивач, відповідно до п.14 ст.5 Закону України «Про судовий збір», звільнений від сплати судового збору і такий ним не сплачувався.

Керуючись ст.ст.2, 72-77, 139, 241-247, 250, 255, 293, 295, підп.15 п.15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

Позов задовольнити частково.

Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02.02.2018 № 05-18 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_2 Федерації ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_2 Федерації ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення від 02.02.2018 № 05-18.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складено та підписано 19.07.2018.

Суддя В.М. Сакалош