Рішення № 75365606, 17.07.2018, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/1538/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі:

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Сьомої Одеської державної нотаріальної контори ГТУЮ в Одеській області, 3-тя особа Приморський ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області про звільнення майна з-під арешту та зобов’язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ :

27 квітня 2018 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом, в якому просив суд, зняти арешт з іншого, капітального будівництва за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Сухий Лиман, вул. Миколаївська, буд. № 38 та зобов’язати Сьому Одеську державну нотаріальну контору ГТУЮ в Одеській області вилучити запис з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна (реєстраційний номер обтяження 2503256) про накладення арешту на інше, капітальне будівництво за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Сухий Лиман, вул. Миколаївська, буд. № 38, мотивуючи це тим, у 2016 році, в процесі оформлення документації щодо присвоєння кадастрового номеру на належну йому земельну ділянку за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Сухий Лиман, вул. Миколаївська, 38, він одержав інформаційну довідку з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, з якої стало відомо про те, що у вказаному реєстрі, за адресою належної йому земельної ділянки, зареєстроване обтяження за реєстраційним номером 2503256 з вказівкою на інше, капітальне будівництво, адреса: Одеська область, Овідіопольський район, с. Сухий Лиман, вулиця Миколаївська, будинок 38, яке було зареєстроване 17.10.2005 р. реєстратором Сьомою одеською державною нотаріальною конторою. В якості підстави для обтяження вказано постанову слідчого Приморського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області від 03.10.2005 р., яка дійсно існувала, але прийняті в межах кримінального провадження заходи забезпечення були скасовані і кримінальна справа закрита ще у 2007 році, а саме, 26.03.2007 р. слідчим Приморського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області було винесено постанову про закриття кримінальної справи № 052200100010 відносно ОСОБА_1 у зв’язку з відсутністю у його діях складу злочину та про зняття арешту з майна ОСОБА_1 переліченого у вищевказаному обтяжені.

Позивач в судове засідання не з’явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлявся належим чином, особисто під розписку, причини неявки суду не повідомив, надавши до суду письмову заяву, в якій свій позов повністю підтримав, просив його задовольнити і слухати справу за його відсутності (а.с. 28).

Представник відповідача в судове засідання не з’явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлявся належним чином, поштовим повідомленням, причини неявки суду не повідомив, надіславши до суду клопотання про слухання справи за його відсутності (а.с. 23,24).

Представник 3-ої особи в судове засідання не з’явився, про дату час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, поштовим повідомленням про вручення судової повістки з підписом уповноваженої особи, причини своєї неявки суду не повідомив, заяви про слухання справи за його відсутності суду не надав (а.с. 22).

Дослідивши матеріали справи, суд вважає що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи

Відповідно до ст. 1 Протоколу до «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» – кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід’ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «ОСОБА_2 проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (&?п;...&gп;) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «ОСОБА_3 та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Відповідно до положення ст. 47 Конституції України держава створює умови, за яких громадянин матиме змогу придбати житло у власність.

Стаття 41 Конституції України наголошує – кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному Законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності – є непорушним.

Статтею 30 ЦПК України передбачено, що позови про зняття арешту з майна пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини.

Статтями 316-320,321,328 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава - не втручається у здійснення власником права власності.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статями 386-393 ЦК України передбачено – держава забезпечує рівний захист усіх суб’єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна – арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.

Згідно зі ст. 126 КПК України від 28.12.1960 року в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 15 травня 2013 р. розглянув справу № 6-26цс13, предметом якої був спір за позовом власника про звільнення майна з-під арешту, накладеного в процесі кримінального провадження.

При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого вимоги особи, що ґрунтуються на її праві власності на арештоване в процесі кримінального провадження майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту.

Судом встановлено, що в 2016 році, в процесі оформлення документації щодо присвоєння кадастрового номеру на належну позивачу земельну ділянку за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Сухий Лиман, вул. Миколаївська, 38, він одержав інформаційну довідку з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, з якої позивачу стало відомо про те, що у вказаному реєстрі, за адресою належної мені земельної ділянки, зареєстроване обтяження за реєстраційним номером 2503256. В якості об'єкту обтяження вказане наступне: інше, капітальне будівництво, адреса: Одеська обл., Овідіопольський р., с. Сухий Лиман, вулиця Миколаївська, будинок 38.

Обтяження зареєстроване 17.10.2005р. реєстратором - Сьомою одеською державною нотаріальною конторою. В якості підстави для обтяження вказано Постанову слідчого Приморського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області від 03.10.2005 року (а.с. 6,13).

Така постанова дійсно існувала, але прийняті в межах кримінального провадження заходи забезпечення були скасовані і справа закрита ще у 2007 році.

26 березня 2007 року слідчим Приморського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області було винесено постанову про закриття кримінальної справи №052200100010 відносно ОСОБА_1 у зв’язку з відсутністю у його діях складу злочину (а.с. 7-9).

26 березня 2007 року слідчим була також прийнята Постанова про зняття арешту з майна ОСОБА_1 переліченого у вищевказаному обтяжені (а.с. 10).

У тексті Постанови про зняття арешту було зазначено про вилучення з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна відповідного запису та направлення копії постанови до Першої державної нотаріальної контори м. Одеса та КП «ОМБТІ та РОН».

Після того, як позивач дізнався, що арешт досі не скасований, він звернувся до Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради з проханням видалити з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна запис про вказаний арешт, пред’явивши копію постанови про зняття арешту від 26 березня 2007 року.

Однак, позивач отримав відмову у зв’язку зі зміну порядку зняття арешту за чинним законодавством та наявністю помилок у Постанові слідчого СВ Приморського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області ОСОБА_3 про зняття арешту від 26.03.07 р.

По-перше, як встановив суд, в постанові слідчого наявна помилка в імені по-батькові (вказано ОСОБА_4 замість ОСОБА_1).

По друге, текст пункту 1 Постанови, у якому йдеться саме про зняття арешту, дослівно викладений таким чином: «Зняти арешт з капитального буд!вля - п.С.Лиман Овидиопольский р-н Одеськой обл., ул.Николаевская,38.»

Але текст, внесений до Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, виглядає інакше: «інше, капітальне будівництво, адреса: Одеська обл., Овідіопольський р., с. Сухий Лиман, вулиця Миколаївська, будинок 38.»

Таким чином з наведеного формулювання вбачається, що у пункті 1 Постанови слідчого:

- відсутнє слово "інше";

- замість слова "будівництва" вказане слово "буд!вля";

- замість адреси на українській мові "адреса: Одеська обл., Овідіопольський р., с. Сухий Лиман, вулиця Миколаївська, будинок 38." вказана адреса з помилками та ще й частково на російській мові - "п.С.Лиман Овидиопольский р-н Одеськой обл., ул.Николаевская,38."

Після відмови Управління державної реєстрації юридичного департаменту, позивач звернувся до Приморського ВП в м. Одесі із заявою про виправлення помилок у Постанові про зняття арешту. Зокрема, з заявою від 06.12.16 р. про виправлення граматичних помилок у Постанові слідчого СВ Приморського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області ОСОБА_3 про зняття арешту від 26.03.07 р., на яку позивачу не було надано жодної відповіді, після чого він звернувся зі скаргою від 22.02.17 р. на ім’я начальника Приморського ВП в м. Одесі, на яку отримав відповідь, що кримінальну справу №052200100010 від 29.01.2001 р. закрито, що унеможливлює прийняття будь-якого рішення по вказаній кримінальній справі, у тому числі щодо виправлення помилок (а.с. 11).

Згодом, позивач неодноразово звертався зі скаргами у зв’язку з бездіяльністю працівників Приморського ВП у м. Одесі на ім’я начальника ГУНП в Одеській області (від 04.04.17р. за вх. № Т-4898; від 24.05.17р. за вх. № Т-6678 та від 10.07.17р. за вх. № Т-8661), в яких просив прийняти рішення, які б дозволили завершити процес зняття арешту, який не був закінчений слідчим 10 років тому після закриття справи. На вказані листи позивач отримав чергову відповідь, в якій зазначалось, що «26.03.07 р. кримінальну справу № 52200100010 від 29.01.2001 було закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину. Відповідна постанова слідчого щодо її закриття прокурором в подальшому не скасовувалась. На теперішній час по вказаній кримінальній справі проводити будь-які слідчі дії не є можливим, оскільки в ній прийнято остаточне рішення. Для вирішення піднятого питання рекомендуємо звернутись до суду» (а.с. 12).

Позивач також намагався зняти арешт і в порядку звернення до нотаріальної контори, надіславши листа з проханням вилучити запис щодо арешту майна, на що отримав відповідь Сьомої одеської державної нотаріальної контори від 12.03.2018 року, що постанови про припинення кримінальної справи та про зняття арешту до цього часу до нотаріальної контори не надходили та згідно чинного законодавства скасування арешту здійснюється вже в судовому порядку (а.с. 14).

Таким чином, станом на сьогодні, арешт так і не знятий.

У зв’язку з тим, що розслідування у кримінальній справі № 52200100010 закінчилось одночасно із прийняттям слідчим постанови про закриття кримінального провадження, в порядку кримінального судочинства слідчий суддя на теперішній час також не уповноважений розглядати питання про знаття арешту майна в порядку КПК, що стало підставою для звернення позивача до суду з названим позовом, який суд вважає обґрунтованим, підтвердженим документально і таким, що підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,174, 213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273, ЦПК України, ст.ст. 316-320,321,328,386-393,722 ЦК України, суд -

В И Р І Ш И В :

1. Позов ОСОБА_1 до Сьомої Одеської державної нотаріальної контори ГТУЮ в Одеській області, 3-тя особа Приморський ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області про звільнення майна з-під арешту та зобов’язання вчинити певні дії – задовольнити ;

2. Зняти арешт з іншого, капітального будівництва за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Сухий Лиман, вулиця Миколаївська, будинок 38 ;

3. Зобов’язати Сьому одеську державну нотаріальну контору (65072, м. Одеса, вул. Героїв Крут, буд. 39/2) вилучити запис з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна (реєстраційний номер обтяження 2503256) про накладення арешту на інше, капітальне будівництво за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Сухий Лиман, вулиця Миколаївська, будинок 38.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Гандзій Д.М.