Постанова № 75363593, 16.07.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №473/5706/13-ц 16.07.2018

Провадження №22-ц/784/1091/18

Справа № 473/5706/13-ц Суддя-доповідач у суді апеляційної інстанції – ОСОБА_1

Провадження № 22-ц/784/1091/18

Категорія 27

П О С Т А Н О В А

іменем України

16 липня 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Лисенка П.П.,

суддів: Базовкіної Т.М. та Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання – Горенко Ю.В.,

з участю:

представника відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_3,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, ухваленого під головуванням судді Висоцької Г.А. о 13 годині 03 хвилини 03 травня 2018 року в приміщенні Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, у цивільній справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

у с т а н о в и л а :

04 грудня 2013 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (надалі Банк) пред’явило до ОСОБА_2 зазначений позов, який обґрунтовувало наступним.

09 червня 2006 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір б/н, відповідно до умов якого, остання отримала кредит у розмірі 1 000 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки.

При цьому, строк дії картки було визначено у два роки, який міг бути автоматично пролонгований на тих же умовах, якщо сторони не заявили про відмову від нього і позичальник отримав нову кредитну картку.

Крім того, кредитодавець в односторонньому порядку на власний розсуд міг змінити ліміт картки, збільшивши чи зменшивши його, в залежності від договірної поведінки позичальника.

Разом з тим, сторони домовилися, що у разі прострочки виконання грошового зобов’язання більш чим на 30 днів, держатель картки сплачує Банку штраф у розмірі 500 гривень, як фіксована його частина, та у розмірі 5% від суми заборгованості по кредитному ліміту, як процентна складова, включаючи нараховані та прострочені відсотки.

Взяті на себе обов’язки Банк виконав у повному обсязі, надавши відповідачеві платіжну карту з обумовленим кредитним лімітом, і чекав відповідної добросовісної договірної поведінки від позичальника, проте вона, знімала готівку через систему банкомату та повертала, при цьому повністю взятого на себе обов’язку по поверненню грошей, належним чином не виконала, у зв’язку з чим станом на 31 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 26 059 гривень 20 копійок, з яких:

?5 466 гривень 39 копійок - заборгованість за тілом кредиту;

?18 875 гривень 71 копійка - заборгованості за процентами;

?1 717 гривень 10 копійок штрафів (сума фіксованої та процентної складової).

Посилаючись на відмову ОСОБА_2 сплатити борг добровільно, Банк, після уточнення позовних вимог, кінцево просив стягнути з неї на свою користь лише 11 841 гривню 64 копійки боргу за судовим рішенням.

Заочним рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області 04 лютого 2014 року позовні вимоги ПАТ КБ «Приват Банк» задоволено.

22 лютого 2018 року ОСОБА_2 подала заяву про перегляд заочного рішення, яку ухвалою того ж суду від 01 березня 2018 року, задоволено в повному обсязі. Заочне рішення скасовано, а справу призначено до судового розгляду.

23 квітня 2018 року представник відповідача ОСОБА_4 подав відзив на уточнену позовну заяву, в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі та застосувати позовну давність.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 травня 2018 року в задоволені позову Банку відмовлено за спливом позовної давності.

Банк подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати і ухвалити нове, яким вимоги задовольнити частково.

Скаргу обґрунтовував невідповідністю висновків суду нормам чинного цивільного законодавства.

Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін, оскільки суд 1 інстанції повно і всебічно з’ясувавши обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, та виконавши всі вимоги цивільного судочинства вирішив справу згідно з нормами матеріального права, а також правильно витлумачив ці норми що підлягають застосуванню до даних правовідносин дійшов вичерпних висновків, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Вирішуючи спір таким чином, як викладено у оскарженому рішенні, районний суд виходив з того, що позивач пропустив строк, в межах якого міг пред’явити позов про стягнення заборгованості.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області погоджується з встановленими судом 1 інстанції обставинами та правовідносинами, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними.

За Конституцією України, ст. 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.

Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Зокрема, цивільні права та обов'язки виникають із договорів та інших правочинів, зміст яких, відповідно до статей 203-204, 215 ЦК України, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; вони вчинені у формі, встановленій законом, особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, за їх вільного волевиявлення і відповідно до їх внутрішньої волі і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить договір (правочин) нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність (у повному обсязі або окремої його частини) за судовим рішенням.

Якщо недійсність договору прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним – то він є правомірним і підлягає виконанню сторонами.

За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

Істотні умови відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов’язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов’язкової сили для сторін.

В силу ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.

Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб’єктів.

Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору. За ними, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначають умови (зміст) договору, структуру і вид договірного зв’язку.

Учасники договору можуть обрати договір, що передбачений законом (так звані поіменовані договори, які прямо передбачені в ЦК України або в іншому нормативному акті), так і договір, не передбачений у законодавстві (непойменовані), проте породжує права та обов’язки його учасників.

Одночасно слід зазначити, що договір є підставою виникнення договірного зобов’язання – під яким, відповідно до ст. 509 ЦК України, слід розуміти правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

В силу ст. 525-526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов зобов'язання і вимог закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або іншими звичайно застосовуваними вимогами. Принцип належного виконання припускає, що зобов'язання має бути виконане належними суб'єктами, в належному місці, в належний час, належним предметом і належним чином.

Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Під порушенням зобов’язання слід розуміти такий протиправний вплив з боку правопорушника, внаслідок чого суб’єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення чи взагалі ліквідації. Порушенням зобов’язання є його невиконання і неналежне виконання. Невиконання зобов’язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов’язання, або не утримуються від певних дій, хоча за змістом зобов’язання могли утримуватися від їх вчинення.

За ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, чи розірвання договору; зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків і моральної шкоди.

При цьому, відповідно до ст.ст. 622, 625 ЦК України боржник, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

В силу статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року “Про судове рішення у цивільній справі” рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 – 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов’язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач – для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України.

Зокрема, він повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення районного суду ухвалено не у повній відповідності з виписаним вище, а тому є не законним та не обґрунтованим.

Виписане у повній мірі стосується і кредитних договорів.

За ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Його істотними умовами є предмет, сума кредиту, строк повернення, розмір відсотків та належна форма укладення.

Колегія суддів вважає, що укладений між сторонами кредитний договір б/н від 09 червня 2006 року є дійсним, позивач виконав його належним чином, в той час як відповідач свого обов’язку не дотрималася, внаслідок чого заборгувала Банку грошові кошти.

З матеріалів справи вбачається, що 09 червня 2006 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір б/н, відповідно до умов якого, остання отримала кредит у розмірі 1 000 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки. При цьому, строк його дії картки, а, відповідно і договору, міг бути автоматично пролонгований на тих же умовах, якщо сторони не заявили про відмову від нього і позичальник отримав нову кредитну картку (а.с. 2-3 , 6 зв.).

В ньому ж, сторони домовилися, що у разі прострочки виконання грошового зобов’язання більш чим на 30 днів, держатель картки сплачує Банку штраф у розмірі 500 гривень, як фіксована його частина, та у розмірі 5% від суми заборгованості по кредитному ліміту, як процентна складова, включаючи нараховані та прострочені відсотки (а.с. 37).

Взяті на себе обов’язки Банк виконав у повному обсязі, надавши відповідачеві платіжну карту з обумовленим кредитним лімітом, і чекав відповідної добросовісної договірної поведінки від позичальника.

Позичальник, у свою чергу, взяла у кредит грошові кошти, які неодноразово повертала та знову брала у борг.

Відповідно до виписки із особового рахунку, останній раз грошові кошти були зняті позичальником через банкомат 29 вересня 2007 року і повернуті 30 жовтня 2007 року.

Всього відповідачем було знято 6 850 гривень 10 копійок, а повернуто – 2 445 гривень 88 копійок.

З вказаної останньої дати, відповідач більше фінансових операцій по кредиту не здійснювала.

З того часу і до пред’явлення позову усі подальші боргові суми, що додавалися до загального боргу, являються лише автоматичним списанням відсотків, які зараховувалися до боргу ОСОБА_2 (а.с. 26 – 35).

У силу статті 629 ЦК України договір, зокрема і кредитний договір, є обов'язковим для виконання сторонами.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до умов кредитного договору від 09.06.2006 року кінцевий термін остаточного повного повернення кредиту –09.06.2008 року, а відповідно, позовна давність за такою вимогою спливає 09.06.2011 року.

У зв’язку з цим та, взявши до уваги те, що сторона відповідача звернулася до суду 1 інстанції з заявою про застосування позовної давності, той не тільки міг, але і повинен був її застосувати і відмовити у позові саме з таких підстав.

Оскільки саме так, з таких же причин вчинив і суд 1 інстанції, то підстав для скасування оскарженого рішення немає.

Доказів тому, що позичальник отримував наступну кредитну картку після закінчення строку дії попередньої, у матеріалах справи немає. Не надано їх Банком і до суду апеляційної інстанції, хоча за ст. 81 ЦПК України то є його обов’язком.

Не довела і сторона відповідача того, що немає боргу перед Банком.

Керуючись ст.ст. 367-368, 374, 375, 381-382 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 травня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий: П.П.Лисенко

Судді: Т.М.Базовкіна

Ж.М Яворська

__________

Повний текст постанови складено 18 липня 2018 року.