Рішення № 75358963, 11.07.2018, Бердянський міськрайонний суд Запорізької області

Справа № 310/3429/17

2/310/132/18

РІШЕННЯ

Іменем України

11 липня 2018 року м.Бердянськ

Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі:

головуючого: судді – Черткової Н.І.

за участю секретаря судового засідання - Димової Л.В.,

позивача – ОСОБА_1, представника позивача – ОСОБА_2,

відповідача –ОСОБА_3, представника відповідача – ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в режимі відеоконференції з Херсонським міським судом Херсонської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та поділ майна, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім»єю та поділ майна подружжя, обгрунтовуючи позов тим, що 12.11.2010 року зареєстрували з ОСОБА_3 шлюб, від якого мають двох малолітніх дітей – ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2

Позивач вказав, що фактично перебували в шлюбних відносинах з відповідачем з листопада 2003 року, коли вона звільнилася з роботи та переїхала в м. Бердянськ, поселилися разом та стали проживати однією сім’єю з відповідачем. Позивач зазначив, що вона вела господарство та допомагала чоловіку в бізнесі, закінчила курси бухгалтерів та вела облік його діяльності, а саме була бухгалтером в автомагазині. Разом і запускали цей магазин. 12.11.2010 року офіційно зареєстрували шлюб з відповідачем. Таким чином, з листопада 2003 року та по 11.11.2010 року позивач з відповідачем проживали разом однією сім’єю, були пов’язані спільним побутом, мали взаємні права та обов’язки, мали спільний бюджет, вели спільне господарство, мали спільні витрати, придбавали майно.

Відповідач шлюб не реєстрував, не давав можливості офіційно працювати, не реєстрував на позивача майно, що купувалось за гроші, зароблені обома.

04 березня 2017 року ОСОБА_1 була змушена забрати дітей та повернутися до батьків в м. Херсону, збереження шлюбу стало неможливим.

За період проживання з відповідачем придбали:

- 9/10 частин нежитлової будівлі № 2 по вулиці Кабельників в м. Бердянську; -нежитлову будівлю № 26-а по Мелітопольському шосе в м. Бердянську; -автомобіль VOLKSWAGEN CADDY, реєстраційний номер НОМЕР_1; -земельну ділянку для розміщення та обслуговування павільону офісних приміщень за адресою м. Бердянськ, Мелітопольське шосе, земельна ділянка 26а. В позові вказано, що вищезазначені нежитлові будівлі та автомобіль були зареєстровані на відповідача, який не бажає здійснити поділ нежитлових будівель та автомобіля в добровільному порядку та стверджує, що все майно належить тільки йому. Однак, вищевказане рухоме та нерухоме майно було придбано на кошти сім’ї в офіційному шлюбі та в період фактичного проживання однією сім’єю. Позивач та представник позивача в судовому засіданні підтримали позовні вимоги та надали судові пояснення, аналогічні, викладеним в позовній заяві.

Відповідач та представник відповідача в судовому засіданні заперечували проти задоволення позову та надали пояснення, аналогічні, викладеним в запереченні на позов.

Суд, заслухав учасників справи, свідків, дослідивши письмові матеріали справи, вважає позов підлягаючим частковому задоволенню з огляду на таке.

Встановлено, що з 01.06.1995 року ОСОБА_3 зареєстрований як фізична особа-підприємець.

В 2002 році відповідачеві, як суб’єкту підприємницької діяльності рішенням Бердянської міської ради № 11 від 26 грудня 2002 року надано в оренду земельну ділянку, площею 0,0594 га, розташовану по Мелітопольському шосе, для будівництва, розміщення та обслуговування павільйону офісних приміщень, строком до 01.05.2005 року. Дозвіл на будівництво нежитлової будівлі надавався до 01 січня 2004 року

В подальшому земельну ділянку було оформлено у приватну власність приватним підприємцем ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20.05.2008 року № 1745, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_7, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серія ЯЕ № 282311 від 08.10.2008 року.

З"ясовано, що нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: м. Бердянськ, вул. Мелітопольське шосе, буд. 26-а, збудована на вищевказаній земельній ділянці і належить відповідачеві на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серія САА № 810307, видане виконавчим комітетом Бердянської міської ради 05.03.2005 року.

Нежитлова будівля, що розташована за адресою м. Бердянськ, вул. Кабельників, буд. 2, яка знаходилася на балансі підприємства Комунального підприємства «Жилсервіс-5», в червні 2007 року була передана в строкове платне користування фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 під виробництво напівфабрикатів Управлінням комунальної власності Бердянської міської ради, що підтверджується договором оренди комунального майна № 1150 від 19 червня 2007 року.

26 червня 2009 року між Комунальним підприємством «Жилсервіс - 5» та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу 9/10 частини нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою по вул. Кабельників, 2. Предметом договору, посвідченого приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_8 26.06.2009 року, за реєстровим номером 1018, є 9/10 частин нежитлової будівлі, розташованої за вищевказаною адресою.

Таким чином, судом встановлено, що право власності на ? частину нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: м. Бердянськ, ву.Мелітопольське шоссе, буд. 26-а виникло у позивача – 05.03.2005 року, право власності на 9/10 частин нежитлової будівлі № 2 по вулиці Кабельників в м. Бердянську -26.06.2009 року, право власності на ? частину земельної ділянки для розміщення та обслуговування павільйону офісних приміщень за адресою: м. Бердянськ, Мелітопольське шоссе – 20.05.2008 року, на автомобіль – 23.01.2013 року.

Судом встановлено, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був зареєстрований – 12.11.2010 року.

Позивач просив встановити факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу в період з 1 листопада 2003 р. по 11 листопада 2010 р.

Стосовно встановлення факту проживання однією сім’єю суд зазначає наступне.

Сімейне законодавство, а саме частини 1 та 2 статті 21 Сімейного кодексу України визначає, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Так, встановлюючи факт спільного проживання до 01.01.2004 року, повинно ураховуватися, що Сімейний кодекс України набрав чинності з 01.01.2004 року та зворотної сили не має, а тому положення ст.74 Сімейного кодексу застосовуються виключно до правовідносин, які виникли після дати набрання ним законної сили.

Нормами Кодексу про шлюб та сім’ю не передбачалося встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу й виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають разом.

В постанові від 25 січня 2018 року (справа № 337-5266/15) Верховний Суд зазначив, що підтвердженням факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу є лише наявність фактичних шлюбних стосунків.

За приписами частини 2 статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року N 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

Згідно з частинами 1, 2 статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Відповідно до частини 1 статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що стаття 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї.

Отже, наявність медичної документації, отримання водійського посвідчення, проходження бухгалтерських курсів у позивача за адресою проживання відповідача не є достатніми підставами для встановлення факту проживання однією сім’єю та визначення майна сумісним.

Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статті 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця.

Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України.

Так, статтею 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно із частинами 1, 2 статті 52 ЦК України, фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності підприємця і не в інтересах сім’ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України.

Вказаної правової позиції дійшов Верховний Суд України, розглядаючи справи №№ 6-1327цс15, 6-79цс13.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя (постанова Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16). При вирішенні питання щодо правового режиму спірного майна, мають бути встановлені факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовані час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що і дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. Відповідно до правової позиції ВСУ від 25.12.2013 р. у справі № 6-135 цс/13 майно, набуте до 01.01.2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об’єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: - воно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід уважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких одержано спільні або особисті доходи, об’єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення спільного господарства, побуту та формування бюджету); - іншого не встановлено письмовою угодою між ними.

За таких обставин, суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження особистої участі позивача в придбанні майна. Судом опитано ряд свідків, як за клопотанням позивача, так і за клопотанням відповідача. Свідки, опитані судом за клопотанням позивача, в основному, це особи, які перебувають з нею в родинних стосунках, підтвердили судові факт перебування у фактичних шлюбних відносинах ОСОБА_9 та ОСОБА_3 з 2003 року. Суд критично ставиться до показання цих свідків і крім того, ними не надано свідчень відносно джерела походження коштів, на які було придбане спірне майно. Свідки, опитані судом за клопотанням відповідача, також деякі з ним знаходилися в родинних відносинах, деякі-ні.

Суд критично оцінив показання свідків, які перебували в родинних відносинах з відповідачем. Свідки, які не перебували в родинних відносинах з відповідачем, пояснили судові, що ОСОБА_1 дійсно, з 2003 року мешкала в м. Бердянську за адресою: вул. Ломоносова, 51, але не постійно, періодично їздила до м. Херсону, спочатку ніяких відносин між сторонами не було, з ОСОБА_3 стала мешкати однією сім»єю тільки після реєстрації шлюбу, навіть, коли народилася дитина в 2007 році, вони ще не мешкали однією сім»єю, оскільки вона народжувала у батьків у м. Херсоні, потім їздила з м. Бердянська до м. Херсону, сім»я стала утворюватися у них тільки після офіційної реєстрації шлюбу. Судом опитаний свідок – ОСОБА_10, голова вуличного комітету, яка пояснила судові, що дійсно надавала довідки – про місця мешкання ОСОБА_1 за адресою: м. Бердянськ, вул. Ломоносова, 51 спочатку зазначала час її проживання з 2003 року, потім з 2007 року, це вона робила зі слів самої ОСОБА_1, достовірно не знаючи в якості кого вона мешкала за вказаною адресою, перша довідка була надана ОСОБА_1, тому що вона прохала і казала зазначити, саме такий рік її проживання з метою влаштування дитини до дитячого садку, так вона пояснила голові вуличного комітету. Суд відхиляє твердження представника позивача про те, що доказом дійсно фактичного знаходження сторін у фактичних шлюбних відносинах є показання самого відповідача, який підтвердив факт перебування у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_1, саме, з 2007 року, оскільки відповідач, дійсно підтвердив, що в 2007 році у нього та ОСОБА_1 народилася перша дитина, але стійких ознак ведення спільного побуту у них не було на той час, оскільки ОСОБА_1 не постійно проживала у м. Бердянськ, а їздила до м. Херсону і тільки після офіційної реєстрації шлюбу стала мешкати з ним однією сім»єю, вести спільний побут і спільне господарство. Ніяких коштів або особистої праці в придбання спірних об»єктів вона не вносила. Судом встановлено, що в період зареєстрованого шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбаний автомобіль. Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності (незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Згідно зі сталою судовою практикою існує презумпція спільної сумісної власності, якщо майно, придбане в період зареєстрованого шлюбу. Обов»язок доказування протилежного лежить на тому із подружжя, хто стверджує протилежне. Належних доказів того, що автомобіль VOLKSWAGEN CADDY (легковий універсал В, номер кузову WV2ZZZ2KZA072094), реєстраційний номер АР7172CІ., придбаний в період зареєстрованого шлюбу є особистою приватною власністю ОСОБА_3 суду не надано. Тобто, позовні вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на ? частину автомобіля VOLKSWAGEN CADDY (легковий універсал В, номер кузову WV2ZZZ2KZA072094), реєстраційний номер АР7172CІ у відповідності до ст. 70 СК України є законними і обґрунтованими, і підлягаючими задоволенню. Оскільки, судом не встановлено факту спільного проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_9 та ОСОБА_3 в період з 01.11.2003 року по 11.11.2010 року, ці вимоги задоволенню не підлягають, як і похідні від них вимоги про поділ майна, набутого в цей період, а саме: ? частини нежитлової будівлі, розташованої за адресою: м. Бердянськ, вул. Мелітопольське шосе, буд. 26-а; 9/10 частин нежитлової будівлі, розташованої за адресою: м. Бердянськ, вул. Кабельників, 2 та ? частини земельної ділянки для розміщення та обслуговування павільйону офісних приміщень за адресою: м. Бердянськ, вул. Мелітопольське, 26-а. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про розподіл вищезазначеного майна, суд також взяв до уваги ту обставину, що позивачем не надано судові належних та обґрунтованих доказів, що ці об»єкти нерухомого майна були придбані внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків ОСОБА_9 та ОСОБА_3 Судом, навпаки, було з'ясовано, що ці об»єкти були придбані ОСОБА_3 з метою ведення господарської діяльності, які придбані за кошти від ведення діяльності підприємця з метою отримання прибутку

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 259, 263, 264, 265, 268, 273, 315, 354 ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року, суд,-

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та поділ майна, задовольнити частково.

В порядку розподілу сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частину автомобіля VOLKSWAGEN CADDY (легковий універсал В, номер кузову WV2ZZZ2KZA072094), реєстраційний номер АР7172CІ.

Стягнути з ОСОБА_3, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_3 судовий збір у розмірі 221 (двісті двадцять однієї гривні), 85 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог, відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 4 ЦПК України рішення суду, що набрало законної сили, є обов’язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу. Якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред’явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повний текст рішення суду складено 18 липня 2018 року.

Суддя: