Постанова № 75325217, 12.07.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/3637/18 Прізвище судді (суддів) першої інстанції:

Катющенко В.П.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 липня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Костюк Л.О.;

суддів: Бужак Н.П., Кузьмишиної О.М.;

за участю секретаря: Горяінової Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду апеляційну скаргу Київської міської ради на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 квітня 2018 року (розглянута за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні), м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 до Київської міської ради про визнання протиправними та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березня 2018 року, Фізична особа - підприємець ОСОБА_2 (далі - позивач,ФОП ОСОБА_2.) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Київської міської ради, у якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Київської міської ради від 01.06.2017 № 432/2654 про надання статусу скверу земельній ділянці на АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м. Києва.

Позовні вимоги мотивовані тим, що земельна ділянка за кадастровим номером НОМЕР_1 передана позивачу в оренду. Рішення про передачу земельної ділянки в оренду та договори оренди є чинними, проте оскаржуваним рішенням зазначеній земельній ділянці надано статус скверу, що порушує права позивача, як добросовісного користувача земельною ділянкою.

Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 квітня 2018 року позов задоволено.

Визнано протиправними та скасовано рішення Київської міської ради від 01.06.2017 № 432/2654 про надання статусу скверу земельній ділянці на АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м. Києва.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нову, якою у задоволенні позову відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції, що рішенням Київської міської ради від 01.11.2007 №1148/3981 «Про передачу суб'єкту підприємницької діяльності - фізичній особі ОСОБА_2 земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів на АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м.Києва» передано в оренду суб'єкту підприємницької діяльності-фізичній особі ОСОБА_2 вказану земельну ділянку.

07.10.2008 між Київською міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки, пунктом 1 якого передбачено, що орендодавець (Київська міська рада) на підставі рішення від 01.11.2007 №1148/3981 та на підставі рішення від 17.07.2008 №45/45 за Актом приймання-передачі передає, а орендар (ФОП ОСОБА_2.) приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку.

Пунктом 2.1 пункту 2 Договору оренди визначено, що об'єктом оренди є земельна ділянка з наступними характеристиками: місце розташування - АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м. Києва; розмір -0,0100 га; цільове призначення - для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів; кадастровий номер - НОМЕР_1.

07.09.2012 між позивачем та Київською міської радою було укладено договір про поновлення договору оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, строком до 11.10.2014.

11.09.2015 між позивачем та Київською міської радою було укладено договір про поновлення договору оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, строком на 5 років.

01.06.2017 Київською міською радою було прийнято рішення № 432/2654 "Про надання статусу скверу земельній ділянці на АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м.Києва.

Пунктом 4 вказаного рішення внесено зміни до Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста, затверджених рішенням Київської міської ради від 19.07.2005 № 806/3381 та продовжених на період до 2017 років рішенням Київської міської ради від 07.07.2016 №572/572 (таблиця 2 «Озеленені території загального користування м. Києва, що відповідають типологічним ознакам та планувальним вимогам»), додавши земельну ділянку, визначену пунктом 1 цього рішення, до переліку скверів Голосіївського району м. Києва.

Вважаючи зазначене вище рішення протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку матеріалам та обставинам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.

Спірні правовідносини склалися у зв'язку з прийняттям Київською міською радою рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки, наданої позивачу для будівництва, та надання цій ділянці статусу скверу.

Щодо права користування позивача, а саме ореди земельної ділянки, колегія суджів зазначає наступне.

Засади організації та діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Згідно пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статті 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської міської ради відноситься вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, рішенням Київської міської ради від 01.11.2007 №1148/3981 визначено цільове призначення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м.Києва, а саме: для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів.

Статтею 38 Земельного кодексу України передбачено, що до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів (стаття 50 Земельного кодексу України).

При цьому до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Згідно з пунктом 4 рішення Київської міської ради «Про затвердження Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста» відповідно до функціонально-просторових характеристик озеленені території загального та обмеженого користування рекреаційного призначення типологічно визначаються таким чином: сквер - упорядкована озеленена територія рекреаційного призначення площею до 2,0 га.

Відповідно до ч.1 ст.91 та ч.1 ст.96 Земельного кодексу України передбачено, що власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані, зокрема, забезпечувати використання їх за цільовим призначенням.

Щодо скасування рішення відповідача, а саме надання статусу скверу земельній ділянці яка розташована на АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м. Києва, колегія суддів зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що Київською міською радою прийнято рішення, які на даний час є чинними, якими для однієї і тієї ж земельної ділянки визначено різне цільове призначення, а саме: рішенням від 01.11.2007 №1148/3981 «Про передачу ФОП ОСОБА_2 земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів на АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м. Києва» та згідно з оскаржуваним рішенням від 01.06.2017 № 432/2654 про надання статусу скверу земельній ділянці яка розташована на АДРЕСА_1 у Голосіївському районі м. Києва, що відноситься до земель рекреаційного призначення.

Одночасне існування таких рішень не відповідає вимогам законодавства, оскільки унеможливлює використання земельної ділянки за цільовим призначенням, що є порушенням вимог статей 91, 96 Земельного кодексу України.

Окрім зазначеного вище, колегія суддів звертає увагу на те, що первинно спірну земельну ділянку було передано в оренду позивачу.

Згідно статті 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

З матеріалів справи вбачається, що спірну земельну ділянку було передано позивачу у користування на підставі договору оренди.

Станом на момент звернення з даним позовом до суду вказана земельна ділянка перебуває у користуванні ФОП ОСОБА_2

Оскільки згідно з оскаржуваним рішенням відповідача земельну ділянку, що надана позивачу в оренду з цільовим призначенням для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів, віднесено до земель рекреаційного призначення, наведене є перешкодою у реалізації позивачем права користування земельною ділянкою та порушує його права.

Окрім зазначеного вище, колегія суддів звертає увагу на те, що враховує необхідність відповідності дій та рішень суб'єктів владних повноважень принципу правової визначеності.

Принцип правової визначеності є невід'ємною, органічною складовою принципу верховенства права. Про це у низці своїх рішень зазначає зокрема Європейський Суд з прав людини. У своїх рішеннях Конституційний Суд України також посилається на принцип правової визначеності, наголошуючи на тому, що він є необхідним компонентом принципу верховенства права.

У справі Стіл та інші проти Сполученого Королівства Європейський суд з прав людини вказує, що Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба з належною порадою, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія.

Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками вказав, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Таким чином, оскаржуване рішення відповідача прийнято з порушенням правової визначеності, оскільки при існуванні не скасованого рішення щодо надання земельної ділянки в оренду під забудову Київською міською радою прийнято рішення про надання цій же земельній ділянці статусу скверу, що має наслідком порушення правового режиму використання землі за цільовим призначенням.

На підставі вище зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що доводи відповідача, наведені у відзиві на позов, не доводять правомірності прийнятого відповідачем рішення.

Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мір досліджено обставини справи на підставі яких суд прийшов до правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову та скасування оскаржуваного рішення відповідача про наявність підстав для задоволення позову та скасування оскаржуваного рішення відповідача.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 2, 10, 11, 241, 242, 243, 250, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 328, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Київської міської ради - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 квітня 2018 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.

(Повний текст виготовлено - 17 липня 2018 року).

Головуючий суддя: Л.О. Костюк

Судді: Н.П. Бужак,

О.М. Кузьмишина