Ухвала суду № 75317845, 10.07.2018, Соснівський районний суд м. Черкас

Провадження № 1-кп/712/503/18

Справа № 704/16/16-к

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 липня 2018 року Соснівський районний суд м. Черкаси складі:

головуючого судді - ПИРОЖЕНКО С.А.

суддів – РОМАНЕНКО В.А., МАРЦІШЕВСЬКОЇ О.М.,

при секретарі – ТІТОВА О.І.

з участю прокурора – ДИДИЧ В.В., ЛУГОВСЬКОГО І.С.

захисників – ОСОБА_1, ОСОБА_2,

ОСОБА_3, ОСОБА_4

потерпілої – ОСОБА_5

обвинувачених – ОСОБА_6, ОСОБА_7,

ОСОБА_8, ОСОБА_9,

ОСОБА_10, ОСОБА_11

розглянувши у підготовчому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси обвинувальний акт у кримінальному провадженні за № 12014250190000090 від 04 квітня 2014 року відносно ОСОБА_6 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146, п.п. 3, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263 КК України, ОСОБА_7 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263 КК України, ОСОБА_8 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146 КК України, ОСОБА_9 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 194 КК України, та обвинувальний акт у кримінальному провадженні за № 12017250000000177 від 11 травня 2017 року відносно ОСОБА_10 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 194, ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 146, ч. 3 ст. 27, п.п. 3, 11, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 255 КК України, ОСОБА_11 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146, ч. 1 ст. 255 КК України, які на підставі ухвали суду від 22 вересня 2017 року об’єднані в одне провадження,

В С Т А Н О В И В:

В провадженні Соснівського районного суду м. Черкаси знаходяться вищевказані обвинувальні акти по кримінальному провадженню за № 12014250190000090 від 04 квітня 2014 року.

В судовому засіданні від прокурора надійшло клопотання про продовження строку тримання під вартою обвинувачених, а від захисників обвинувачених надійшли клопотання про зміну міри запобіжного заходу обвинуваченим та про повернення обвинувальних актів прокурору, у зв’язку з їх невідповідністю вимогам КПК України.

В своєму клопотанні прокурор вказав, що у зв’язку зі спливом строку тримання під вартою обвинувачених та враховуючи тяжкість вчиненого злочину та наявність ризиків передбачених ст. 177 КПК України, необхідно продовжити строк тримання їх під вартою.

В клопотаннях захисників про зміну міри запобіжного заходу, вказано, що обвинувачені перебувають під вартою тривалий час, ризиків, на які посилається прокурор в порядку ст. 177 КПК України не має. ОСОБА_12 того, обвинувачений ОСОБА_10 має незадовільний стан здоров’я та потребує лікування відповідно до діагнозу в спеціалізованому медичному закладі. ОСОБА_7 та ОСОБА_6 зверталися зі скаргами до прокурора на незаконне затримання, примушування до дачі показів та порушення права на захист, і відповідно 28 лютого та 02 березня 2018 року дані відомості внесено до ЄРДР, але про хід розслідування справи їм не відомо.

В клопотаннях про повернення обвинувального акту, захисники посилаються, на порушення права на захист обвинувачених, оскільки внаслідок неконкретного обвинувачення, а також наявних суперечностей у об’єднаних у даному провадженні обвинувальних актах стосовно одних і тих же подій обвинувачені не знають від чого їм захищатися, чим істотно порушені процесуальні гарантії їх прав на обізнаність щодо того, у чому вони обвинувачуються. Зазначали, що відповідно до вимог ст. 291 КПК України в обвинувальних актах повинно бути зазначено виклад фактичних обставин кримінального провадження, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті закону України, кримінальну відповідальність та формування обвинувачення, дату та місце його складання та затвердження. Наголошували, що обвинувачення є твердженням про вчинення певною особою діяння, передбаченого Законом України про кримінальну відповідальність, висунутим в порядку встановленому КПК України. Правова кваліфікація дій особи повинна містити не тільки посилання на окрему статтю та її частину, а й точне формулювання, зокрема для формування обвинувачення необхідно встановити всі елементи складу кримінального правопорушення (суб’єкт, об’єкт, суб’єктивна та об’єктивна сторона) та викласти зазначене у відповідному процесуальному документі. Саме формулювання обвинувачення повинно ґрунтуватись на обставинах, які свідчать про наявність доведених даних про подію (час, місце, спосіб) кримінального правопорушення, форму вини, мотив і мету його вчинення, факти, які впливають на ступінь його тяжкості тощо. Щодо доданих до обвинувальних актів реєстрів матеріалів досудового розслідування, то стороною захисту зазначено, що згідно ст. 109 КПК України останні повинні містити номер та найменування процесуальної дії, проведеної під час досудового розслідування, а також час її проведення, реквізити процесуальних рішень, прийнятих під час досудового розслідування, вид заходу забезпечення кримінального провадження, дату та строк його застосування. Однак в порушення вище зазначених вимог ст. 109 КПК України долучені реєстри не містять повних реквізитів прийнятих процесуальних рішень. При складанні реєстру матеріалів досудового розслідування, стороною обвинувачення не вірно зазначено прийняті в ході досудового розслідування процесуальні рішення, а саме – висновки експерта, повідомлення про підозру, протоколи НСРД, протоколи, аналітичні довідки, повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри, оскільки перелічене не є процесуальними рішеннями в розумінні ст. 110 КПК України. Відповідно до вимог ЄСПЛ відсутність в обвинувальному акті формулювання обвинувачення та правової кваліфікації дій особи унеможливлює якісний і повний її захист, і як наслідок, має бути беззаперечною підставою для скасування вироку.

Прокурори в судовому засіданні, просили продовжити строк тримання під вартою обвинувачених, а в задоволенні клопотань про повернення обвинувальних актів та зміни міри запобіжного заходу просили відмовити.

Потерпіла в ОСОБА_5 в судовому засіданні підтримала клопотання прокурора та заперечувала проти клопотань захисників та обвинувачених.

Захисники та обвинувачені в судовому засіданні клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою не підтримали та просили в його задоволенні відмовити, а своє клопотання про зміну міри запобіжного заходу з тримання під вартою на іншу міру запобіжного заходу, не пов’язану з тримання під вартою, підтримали та просили його задовольнити. ОСОБА_12 того, просили повернути обвинувальні акти прокурору, так як останні не відповідають вимогам КПК України.

Суд, заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши матеріли матеріали клопотання та обвинувальні акти в кримінальному провадженні, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини, які регулюються нормами кримінально – процесуального законодавства та вимогами закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

В судовому засіданні встановлено, що в провадженні Соснівського районного суду м. Черкаси перебуває обвинувальний акт у кримінальному провадженні за № 12014250190000090 від 04 квітня 2014 року відносно ОСОБА_6 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146, п.п. 3, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263 КК України, ОСОБА_7 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263 КК України, ОСОБА_8 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146 КК України, ОСОБА_9 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 194 КК України, та обвинувальний акт у кримінальному провадженні за № 12017250000000177 від 11 травня 2017 року відносно ОСОБА_10 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 194, ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 146, ч. 3 ст. 27, п.п. 3, 11, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 255 КК України, ОСОБА_11 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146, ч. 1 ст. 255 КК України, які на підставі ухвали суду від 22 вересня 2017 року об’єднані в одне провадження.

Відповідно до ст. 315 КПК України під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом ІІ цього Кодексу.

Розглядаючи питання про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, суд повинен виходити з того, що право на свободу та особисту недоторканість є одним із значущих прав людини. Частиною 2 статті 29 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути заарештований або триматись під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановленим законом.

Згідно ч. 1 ст. 183 КПК України запобіжний захід у виді тримання під вартою є винятковим і застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден з більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 194 КПК України, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, і на які вказує слідчий або прокурор; 3) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Відповідно до п.1 ст.5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема серед іншого законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.

Вирішуючи питання щодо обрання запобіжного заходу у вигляду тримання під вартою стосовно обвинувачених ОСОБА_10, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_11, суд враховує положення ст. 5 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, а також практику Європейського суду з прав людини, згідно з якими обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. В кожному випадку, як підкреслює Європейський суд з прав людини, суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права підозрюваного, обвинуваченого, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів (п.35 рішення ЄСПЛ №12369/86 від 26.06.1991 року «Летельє проти Франції»).

Так, якщо виходити з поняття «обґрунтована підозра», приведеного в п. 175 рішення Європейського суду з прав людини від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», то обґрунтована підозра означає, що існують факти і інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення. Вимога розумної підозри передбачає наявність доказів, які об’єктивно зв’язують підозрюваного з певним злочином і вони не повинні бути достатніми, щоб забезпечити засудження, але мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування або висунення звинувачення (рішення у справі «Мюррей проти Об'єднаного Королівства» від 28 жовтня 1994 року, «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 року).

Європейський суд з прав людини у справі «Ільгар Маммадов проти Азербайджану» від 13.04.2014 року також зазначає, що обґрунтованість підозри ґрунтується на можливості сторонньої, незацікавленої особи дійти висновків, що підозрювана особа вчинила кримінальне правопорушення.

Суд виходить з того, що до вирішення питання про винність особи тримання під вартою не може бути загальним правилом і слід виходити з презумпції залишення обвинуваченого на свободі. Тримання під вартою повинно бути законним і обґрунтованим. Законність тримання полягає у дотриманні передбаченої законом процедури застосування цього запобіжного заходу, а його обґрунтованість у вимозі взяття під вартою лише за наявності передбачених для цього у законі підстав.

Згідно з практикою ЄСПЛ до ризиків, на які можна посилатись при вирішенні питання про взяття особи під варту, належать: 1) ризик переховування і тоді в рішенні суду мають бути зазначені обставини, які дають підстави очікувати, що такий ризик може справдитись, наприклад дані, що ця особа раніше ухилялась від слідства та суду, 2) перешкоджання здійсненню правосуддя. Цей ризик може полягати у вчиненні підозрюваним особисто чи спільно з іншими особами незаконних дій, спрямованих на фальсифікацію чи знищення доказів; небезпека перешкоджання встановленню істини у справі та переховування особи від правосуддя може вимірюватися суворістю можливого покарання в сукупності з наявністю даних про матеріальний, соціальний стан особи, її зв'язками з державою, у якій його переслідують, 3) вчинення нових кримінальних правопорушень. Він може згадуватись тоді, коли попередня поведінка особи дає підстави очікувати, що вона не має наміру зупинятись у своїх злочинних діях.

Право на розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження передбачає, що вирішення питання про те, чи є тривалість тримання під вартою розумною, не може розглядатись абстрактно. Наявність підстав для залишення обвинуваченого під вартою слід оцінювати у кожній справі з урахуванням її особливостей. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі, але за наявності чітких ознак того, що цього вимагає справжній суспільний інтерес, який, не зважаючи на існування презумпції невинуватості, переважає інтереси забезпечення права на свободу.

Подальше існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманої особою злочину є обов’язковою та необхідною умовою належності продовження тримання під вартою, але зі спливом певного часу така підозра припиняє сама по собі бути виправданням для позбавленням особи свободи і судові органи повинні вмотивовувати свої рішення для продовження тримання під вартою вже іншими підставами, які не можуть бути абстрактними чи загальними.

Відповідно до п. 3 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, кожна заарештована або затримана особа має право на судовий розгляд справи упродовж розумного строку чи звільнення з-підварти. Таке звільнення має бути обґрунтоване гарантіями явки до суду. При цьому, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, висновки про ступінь ризиків та неможливість запобігання їм більш м'яких запобіжних заходів, мають бути зроблені за результатами сукупного аналізу обставин злочину та особистості підозрюваного (його характеру, моральних якостей, способу життя, сімейних зв'язків, постійного місця роботи, утриманців), поведінки підозрюваного під час розслідування злочину (наявність або відсутність спроб ухилення від органів влади) поведінки підозрюваного під час попередніх розслідувань (способу життя взагалі, способу самозабезпечення, системності злочинної діяльності, наявності злочинних зв'язків).

Так, суд у відповідність до положень ст.ст. 177, 178 КПК України та практики Європейського Суду з прав людини, з урахуванням конкретних обставин справи, характеру та обставин вчинення інкримінованих обвинуваченому ОСОБА_7 діянь, як вони сформульовані у обвинуваченні, а також їх чисельності, в тому числі у вчиненні тяжкого насильницького кримінального правопорушення у вигляді незаконного позбавлення волі або викрадення людини, замаху на знищення чужого майна, незаконному поводженні зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами, беручи до уваги його доводи про те, що під час слідства він внаслідок застосування незаконних методів слідства оговорив себе та інших осіб у вчиненні кримінальних правопорушень, що свідчить про факт зміни останнім показів у зв’язку з обставинами, які в даний час є предметом перевірки, беручи до уваги обставини, які враховувались під час обрання запобіжного заходу під час слідства, зокрема що обвинувачений, який прописаний та проживає у м. Києві на момент його затримання перебував у м.Тальному, при цьому вірогідно було встановлено перебування його разом з іншими обвинуваченими у даному провадженні, які також обвинувачуються у вчиненні тяжкого кримінального правопорушення проти волі, честі та гідності особи, суд приходить до висновку про те, що продовжують існувати ризики переховування обвинуваченого від суду, перешкоджання здійсненню правосуддя, вчинення нових кримінальних правопорушень, та виходячи з вказаних міркувань такі ризики є реальним та існуючими, тому наявні реальні ознаки справжнього суспільного інтересу, який не зважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи та виправдовує тривалість тримання ОСОБА_7 під вартою. Викладене у сукупності з суворістю можливого покарання та даних про відсутність міцних соціальних зв'язків, дають підстави для висновку, що менш суворі запобіжні заходи не зможуть запобігти вищевказаним ризикам, при цьому суд також бере до уваги необхідність враховувати не лише інтереси конкретної особи, а й загальносуспільний, який у даному випадку стосується результату розгляду кримінальної справи по обвинуваченню у кримінальних правопорушеннях.

У відповідності до положень ст.ст. 177, 178 КПК України та практики Європейського Суду з прав людини, з урахуванням конкретних обставин справи, характеру та обставин вчинення інкримінованих обвинуваченому ОСОБА_6 діянь, як вони сформульовані у обвинуваченні, а також їх чисельності, в тому числі у вчиненні тяжкого насильницького кримінального правопорушення у вигляді незаконного позбавлення волі або викрадення людини, умисного вбивства викраденої людини за попередньою змовою групою осіб, замаху на знищення чужого майна, незаконному поводженні зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами, беручи до уваги обставини, які враховувались під час обрання запобіжного заходу під час слідства, зокрема що обвинувачений вчинив спробу втечі при затриманні, а також те, що останній обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, вчиненого в період умовно-дострокового звільнення, суд приходить до висновку про те, що продовжують існувати ризики переховування обвинуваченого від суду, перешкоджання здійсненню правосуддя, вчинення нових кримінальних правопорушень, та виходячи з вказаних міркувань такі ризики є реальним та існуючими, тому наявні реальні ознаки справжнього суспільного інтересу, який не зважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи та виправдовує тривалість тримання ОСОБА_6 під вартою.

Викладене у сукупності з суворістю можливого покарання та даних про відсутність міцних соціальних зв'язків обвинуваченого, а також те, що останній раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення насильницького злочину проти життя особи, дають підстави для висновку, що менш суворі запобіжні заходи не зможуть запобігти вищевказаним ризикам, при цьому суд також бере до уваги необхідність враховувати не лише інтереси конкретної особи, а й загальносуспільний, який у даному випадку стосується результату розгляду кримінальної справи по обвинуваченню у кримінальних правопорушеннях.

У відповідності до положень ст.ст. 177, 178 КПК України та практики Європейського Суду з прав людини, з урахуванням конкретних обставин справи, характеру та обставин вчинення інкримінованих обвинуваченому ОСОБА_11 діянь, як вони сформульовані у обвинуваченні, а також їх чисельності, в тому числі у вчиненні тяжкого насильницького кримінального правопорушення у вигляді незаконного позбавлення волі або викрадення людини, участі у злочинах, вчинюваних злочинною організацією, беручи до уваги обставини, які враховувались під час обрання запобіжного заходу під час слідства, зокрема що обвинувачений перебував у розшуку в зв’язку з ухиленням від слідства та постановленням в зв’язку з цим під час слідства судових рішень про дозвіл на його затримання та доставку до суду, суд приходить до висновку про те, що продовжують існувати ризики переховування обвинуваченого від суду, перешкоджання здійсненню правосуддя, вчинення нових кримінальних правопорушень, та виходячи з вказаних міркувань такі ризики є реальним та існуючими, тому наявні реальні ознаки справжнього суспільного інтересу, який не зважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи та виправдовує тривалість тримання ОСОБА_11 під вартою. Викладене у сукупності з суворістю можливого покарання та даних про вчинення ним дій, які мають ознаки ухилення від правосуддя, дають підстави для висновку, що менш суворі запобіжні заходи не зможуть запобігти вищевказаним ризикам, при суд також бере до уваги необхідність враховувати не лише інтереси конкретної особи, а й загальносуспільний, який у даному випадку стосується результату розгляду кримінальної справи по обвинуваченню у кримінальних правопорушеннях.

У відповідності до положень ст.ст. 177, 178 КПК України та практики Європейського Суду з прав людини, з урахуванням конкретних обставин справи, характеру та обставин вчинення інкримінованих обвинуваченому ОСОБА_10 діянь, як вони сформульовані у обвинуваченні, а також їх чисельності, в тому числі у вчиненні тяжкого насильницького кримінального правопорушення у вигляді незаконного позбавлення волі або викрадення людини, умисного вбивства, участі у злочинах, вчинюваних злочинною організацією, беручи до уваги обставини, які враховувались під час обрання запобіжного заходу під час слідства, зокрема що обвинувачений перебував у розшуку в зв’язку з ухиленням від слідства та постановленням в зв’язку з цим під час слідства судових рішень про дозвіл на його затримання та доставку до суду,суд приходить до висновку про те, що продовжують існувати ризики переховування обвинуваченого від суду, перешкоджання здійсненню правосуддя, вчинення нових кримінальних правопорушень, та виходячи з вказаних міркувань такі ризики є реальним та існуючими, тому наявні реальні ознаки справжнього суспільного інтересу, який не зважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи та виправдовує тривалість тримання ОСОБА_10 під вартою. Викладене у сукупності з суворістю можливого покарання та даних про вчинення ним дій, які мають ознаки ухилення від правосуддя, дають підстави для висновку, що менш суворі запобіжні заходи не зможуть запобігти вищевказаним ризикам, при суд також бере до уваги необхідність враховувати не лише інтереси конкретної особи, а й загальносуспільний, який у даному випадку стосується результату розгляду кримінальної справи по обвинуваченню у кримінальних правопорушеннях.

Що стосується посилання сторони захисту на недоведеність провини обвинувачених у скоєнні вищезазначених злочинів, необґрунтованість обвинувачення, колегія суддів зазначає, що на даному етапі провадження суд не вправі вирішувати ті питання, які повинні вирішуватись під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема, оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для визнання особи винуватою чи невинуватою у вчинені кримінальних правопорушень. Суд на підставі сукупності отриманих доказів повинен визначити лише чи є причетність особи до вчинення злочинів вірогідною та достатньою для застосування щодо особи запобіжного заходу, тож вимоги сторони захисту в цій частині є безпідставними та не підлягають задоволенню.

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_10, який перебуває під вартою та утримується в ДУ «Черкаський слідчий ізолятор» та його захисник заявили, що останній хворіє на хронічні хвороби пов’язані з кардіологічним та неврологічним напрямком, повідомляв керівництво установи, проте не отримує в зв’язку з цим жодного лікування, тому просить вжити заходів відповідно вимог ст. 206 КПК України щодо забезпечення його медичного лікування в умовах стаціонару в медичному закладі.

Відповідно до повідомлення начальника Державної установи «Черкаський слідчий ізолятор» від 16 лютого 2018 року № 12/858 був оглянутий лікарями медичної частини установи та йому надається медична допомога відповідно до нормативно-правових актів.

Відповідно до ч. 1 ст. 206 КПК України, кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи.

Положеннями статті 206 КПК України передбачені обов’язки щодо захисту прав людини лише слідчим суддею, однак, частина 6 статті 9 КПК України передбачає, що у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу, відтак, суд вважає за необхідне вирішити питання щодо захисту прав обвинуваченого ОСОБА_10

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року і набрала чинності для України 11 вересня 1997 року. В силу вимог ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 22 жовтня 2015 року, яке набуло статусу остаточного 22 січня 2016 року з огляду на ненадання адміністрацією СІЗО оперативного та належного лікування заявнику, Судом констатовано, що має місце нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження в порушення статті 3 Конвенції.

Питання неналежної медичної допомоги особам, які перебувають в установах тимчасового тримання та виконання покарань України, крім того розглядалось Судом у низці справ (див. рішення у справах «ОСОБА_2 та інші проти України» від 18 грудня 2008 року, «Похлєбін проти України» від 20 травня 2010 року, та «Салахов та Іслямова проти України» від 14 березня 2013 року).

Згідно статті 11 Закону України «Про попереднє ув`язнення», статей 6, 39, 72 Основ законодавства України про охорону здоров’я, особи, узяті під варту, мають право на надання їм медичної допомоги. Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 18.03.2013р. №460/5, яким затверджено «Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України», передбачено надання медичного обслуговування ув’язненим особам в слідчих ізоляторах. Надання ув’язненим і засудженим невідкладної медичної допомоги, що не може бути надана у медичній частині СІЗО, здійснюється відповідно до Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров’я з питань надання медичної допомоги особам, взятим під варту, затвердженого наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України від 10 лютого 2012 року № 239/5/104.

Згідно до п. 2.3 вищевказаного Порядку, медичне обстеження осіб, узятих під варту, здійснюється у разі їх звернення зі скаргою на стан здоров’я за ініціативою лікаря медичної частини СІЗО або адміністрації СІЗО. У випадках, коли лікарі медичної частини СІЗО не можуть самостійно встановити діагноз, начальник медичної частини СІЗО подає запит до керівництва СІЗО щодо направлення хворого на лікування до обраного закладу охорони здоров’я з орієнтовного переліку або залучення відповідного лікаря-фахівця закладу охорони здоров’я.

ОСОБА_12 того, відповідно до Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України №1348/5/572 від 15.08.2014 року, з урахуванням результатів обстеження та встановленого діагнозу лікар медичної частини негайно призначає засудженому курс лікування в обсязі, передбаченому стандартами та нормативами медичної допомоги у сфері охорони здоров’я, клінічними протоколами надання медичної допомоги.

Таким чином, з метою недопущення порушення прав обвинуваченого ОСОБА_10 на отримання необхідної та достатньої медичної допомоги, суд приймає рішення про зобов’язання начальника установи забезпечити надання належної медичної допомоги відповідно до порядку взаємодії закладів охорони здоров’я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров’я України від 10 лютого 2012 року № 239/5/104.

Суд також приходить до висновку, що заяви обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_7, та їх захисників про незабезпечення ефективного розслідування їх звернень з приводу незаконних методів слідства, зокрема неналежне повідомлення їх про хід досудового розслідування, відомості яких внесені до ЄРДР відповідно до їх заяв від 12 лютого 2018 року, також не можуть залишатись без реагування, а тому необхідно доручити службовим особам прокуратури Черкаської області вжити заходів про належне повідомлення їх про хід досудового розслідування по їх заяві від 12 лютого 2018 року з-приводу незаконного затримання, примушування давати показання, порушення права на захист та притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності працівниками УМВС України в Черкаській області.

Відповідно до п.3 ч.3 ст. 314 КПК України у підготовчому судовому засіданні суд має право повернути обвинувальний акт прокурору, якщо він не відповідає вимогам КПК України.

Статтею 291 ч.2 КПК України передбачено, що обвинувальний акт має містити такі відомості: найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер; анкетні відомості кожного обвинуваченого (прізвище, ім’я, по батькові, дата та місце народження, місце проживання, громадянство); анкетні відомості кожного потерпілого (прізвище, ім’я, по батькові, дата та місце народження, місце проживання, громадянство); прізвище, ім’я, по батькові та займана посада слідчого, прокурора; виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення; обставини, які обтяжують чи пом’якшують покарання; розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням;) підстави застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичної особи, які прокурор вважає встановленими; розмір витрат на залучення експерта (у разі проведення експертизи під час досудового розслідування); дату та місце його складення та затвердження.

Статтею 91 КПК України ч.1 п.1 та 2 передбачено, що у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення) та винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.

Разом з тим, відповідно до ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.

Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що деталі обвинувачення у кримінальному процесі мають дуже суттєве значення, а його неконкретність розглядається ЄСПЛ як порушення права на захист (Справа «Маттоціа проти Італії» від 25 липня 2000 року).

Згідно з правовою позицією Верховного Суду у постанові від 12 червня 2018 року у справі справа № 712/13361/15 (провадження 51-1604км18) судове рішення за відсутності конкретного обвинувачення не може бути законним і обґрунтованим.

Разом з тим, обвинувальний акт від 31 грудня 2015 року у порушення вимог п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України не містить виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, дату та місце його затвердження прокурором, розшифровку ім’я та по-батькові слідчого, прокурора.

Згідно п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України, обвинувачення - це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого Законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК України. Правова кваліфікація дій особи повинна містити не тільки посилання на окрему статтю та її частину, а й точне формулювання, зокрема для формулювання обвинувачення необхідно встановити всі елементи складу кримінального правопорушення (суб'єкт, об'єкт, суб'єктивна та об'єктивна сторона) та викласти зазначене у відповідному процесуальному документі.

Слід зазначити, що формулювання обвинувачення повинно ґрунтуватись на обставинах, які свідчать про наявність доведених даних про подію (час, місце, спосіб) кримінального правопорушення, форму вини, мотив і мету його вчинення, факти, які впливають на ступінь його тяжкості тощо.

З-приводу обвинувачення ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146 КК України необхідно звернути увагу прокурора на відсутність в обвинувальному акті вказання форми вини, мотиву та мети вчинення даного кримінального правопорушення. Щодо обвинувачення за п. 3, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України, то у обвинувальному акті відсутні відомості про мотив і мету вчинення даного злочину, а також, оскільки в обвинувальному акті зазначено «вчинення групою осіб», то він має містити розмежування дій співучасників, в іншому разі є не розкритою об’єктивна сторона злочину.

Щодо обвинувачення ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146 КК України, також суд звертає увагу прокурора на відсутність вказання форми вини, мотиву та мети вчинення даного правопорушення. З приводу обвинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст. 15 ч. 2 ст. 194 та ч. 1 ст. 263 КК України необхідно зазначити, що відсутня дата та час вилучення зазначеного у обвинувальному акті металевого предмета та є незрозумілим, у зв’язку із чим сторона обвинувачення пов’язує вилучений у ході обшуку автомобіля, який був у користуванні ОСОБА_6, згідно обвинувального акту із обвинуваченим ОСОБА_7

Зазначені обставини узгоджуються з висновком, викладеним у Постанові Верховного Суду України від 24 листопада 2016 року у справі № 5-328кс16, аналіз ст. 291 КПК України свідчить про те, що закон вимагає обов'язкове відображення в обвинувальному акті трьох складників: 1) фактичних обставин кримінального правопорушення; 2) правової кваліфікації (в теорії кримінального процесу використовується назва "формула обвинувачення"); 3) формулювання обвинувачення.

Важливо також вказати про те, що в обвинувальному акті не зазначено точний статус ОСОБА_13, та ОСОБА_5, тобто потерпілими від яких саме інкримінованих обвинуваченим кримінальних правопорушень вони являються.

Щодо доданого до обвинувального акту реєстру матеріалів досудового розслідування, то необхідно зазначити, що згідно ст. 109 КПК України останній повинен містити номер та найменування процесуальної дії, проведеної під час досудового розслідування, а також час її проведення; реквізити процесуальних рішень, прийнятих під час досудового розслідування; вид заходу забезпечення кримінального провадження, дату і строк його застосування.

Згідно до ч.ч.1,3,4 ст. 110 КПК України, процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне. Обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування.

Враховуючи зазначене, у реєстрі матеріалів досудового розслідування в розділі про прийняті під час досудового розслідування рішення, вбачається неправильним відображати різноманітні висновки судових експертиз, протоколи, аналітичні довідки та повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри, оскільки перелічене не є процесуальними рішеннями. ОСОБА_12 того, як вказувалося вище, обвинувальний акт є процесуальним рішенням та має бути відображений в даному реєстрі.

Відповідно до вимог ЄСПЛ відсутність в обвинувальному акті формулювання обвинувачення та правової кваліфікації дій особи унеможливлює якісний і повний її захист і, як наслідок, має бути беззаперечною підставою для скасування вироку.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено те, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Практика Європейського суду з прав людини орієнтує, що обвинуваченням визнається офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про наявність припущення про вчинення особою кримінально караного правопорушення й при цьому стосується змісту, а не формального поняття обвинувачення, оскільки в контексті ст. 6 Конвенції Європейський суд покликаний убачати, що приховано за зовнішньою стороною справи, та досліджувати реалії розглядуваної справи («Девеер проти Бельгії» від 27 лютого 1980 року).

Європейський суд з прав людини у справі "ОСОБА_14 проти Росії" від 09 жовтня 2008 року, зазначив, що у тексті підпункту "а" п. 3 ст. 6 Конвенції вказано на необхідність приділяти особливу увагу роз'ясненню "обвинувачення" особі, стосовно якої порушено кримінальну справу. Деталі вчинення злочину можуть відігравати вирішальну роль під час розгляду кримінальної справи, оскільки саме з моменту доведення їх до відома підозрюваного він вважається офіційно письмово повідомленим про фактичні та юридичні підстави пред'явленого йому обвинувачення (див. рішення від 19 грудня 1989 року у справі "Камасінскі проти Австрії", п. 79).

У рішенні від 25.07.2000 року, ухваленому у справі “Матточіа проти Італії-”, детальніше прописано: “Обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально проінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку, відомості, надані в обвинуваченому в акті, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки відповідного захисту.

Отже, розгляд справи без формулювання обвинувачення є неможливим, а винесене рішення буде вважатися незаконним. Адже відповідно до ч. 3 ст. 374 КПК України у разі визнання особи виправданою або винуватою в мотивувальній частині вироку зазначається формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів, статті відповідного закону, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений, адже правова норма кваліфікації має відповідати формулюванню обвинувачення.

ОСОБА_12 того, необхідно звернути увагу органу досудового розслідування та прокурора на такі недоліки обвинувального акта, а саме: відповідно до вимог ст. 291 КПК України наводити перелік доказів не потрібно, оскільки дана стаття не передбачає такої вимоги до обвинувального акту. Щодо реєстру матеріалів досудового розслідування слід зауважити, що процесуальні дії – це, наприклад, допит свідка ОСОБА_12, а не протокол його допиту. Протокол допиту – це форма фіксації проведення процесуальної дії відповідно вимог ст..ст. 103, 104 КПК України. Аналогічний підхід стосується таких процесуальних дій, огляд, обшук, затримання, слідчий експеримент, пред’явлення для впізнання тощо. Заява про визнання потерпілим – це процесуальний документ, а не процесуальне рішення, тому факт прийняття заяви є процесуальною дією, а не процесуальним рішенням. Протокол, складений за результати проведення НСРД – не є процесуальним рішенням; це форма фіксації проведення процесуальної дії, а тому у відповідному розділі реєстру (про проведені процесуальні дії) зазначається про факт проведення та вид проведеної НСРД. Висновок експерта – це не процесуальне рішення і не процесуальна дія. Відповідно до ч. 1 ст. 101 КПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (іншими словами, це форма закріплення результатів дослідження. Складання висновку експерта – процесуальна дія, а постанова про призначення експертизи – це процесуальне рішення. Повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри – це процесуальна дія, а не процесуальне рішення. До заходів забезпечення кримінального провадження слід віднести тримання під вартою, відсторонення від посади, тимчасовий доступ, однак не ухвалу (судове рішення про їх застосування). Ухвала – це форма закріплення прийнятого рішення чи наданого дозволу.

ОСОБА_12 того, в даному обвинувальному акті не зазначено дату і місце затвердження акту прокурором, що не відповідає вимогам п. 9 ч. 2 ст. 291 КПК, а у переліку процесуальних рішень не зазначено про складання обвинувального акта, який відповідно до ч. 4 ст. 110 КПК є процесуальним рішенням слідчого або прокурора. ОСОБА_12 того, відсутня розписка захисника, про якого зазначено в обвинувальному акті, про отримання копії обвинувального акта, що не відповідає приписам ст. 293 КПК України.

По обвинувальному акту від 17 липня 2017 року встановлено наступне.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України обвинувальний акт повинен містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, дату та місце його складення та затвердження прокурором, з розшифровкою ім’я та по-батькові слідчого та прокурора.

Згідно п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України, обвинувачення це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого Законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК України. Для формулювання обвинувачення необхідно встановити всі елементи складу кримінального правопорушення (суб'єкт, об'єкт, суб'єктивна та об’єктивна сторона) та викласти зазначене у відповідному процесуальному документі.

В даному випадку, обвинувальний акт не відповідає вимогам кримінального процесуального закону в частині викладу фактичних обставин кримінального правопорушення та має неконкретне формулювання обвинувачення. Згідно обвинувального акту, ОСОБА_10 обвинувачується:

- у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.27 ч.3 ст.146 КК України, тобто організації викрадення людини, організованою групою, що спричинило тяжкі наслідки;

- у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 27, ч.3 ст. 28 п.п. 3,11,12 ч.2 ст. 115 КК України - організація вчинення вбивства, тобто умисного протиправного заподіяння смерті людини, вчинене на замовлення за попередньою змовою організованою групою;

- у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.23, ч.3 ст. 28, ч. 2 ст.194 КК України - організація умисного знищення чужого майна, шляхом підпалу, організованою групою;

- у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.255 КК України - створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а також керівництво такою організацією та участь у ній.

Частина 4 статті 28 КК України дає визначення злочинної організації. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (п'ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою організувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Злочинна організація це внутрішньо і зовнішньо стійке ієрархічне об'єднання. Стійкість злочинної організації полягає в їх здатності забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати як внутрішнім (наприклад, невизнання авторитету або наказів керівника, намагання окремих членів об'єднання відокремитись чи вийти з нього), так і зовнішнім (недотримання правил безпеки щодо дій правоохоронних органів, діяльність конкурентів по злочинному середовищу тощо). Про це свідчить стабільний склад, тісні стосунки між її учасниками, їх централізоване підпорядкування, єдині для всіх правила поведінки, наявність плану злочинної діяльності і чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення. Зовнішня стійкість злочинної організації є її обов'язковим елементом та полягає у встановленні корупційних зв'язків в органах влади, наявність каналів обміну інформацією щодо діяльності конкурентів по злочинному середовищу, створення нелегальних (тіньових ) страхових фондів, та визначення порядку їх наповнення й використання.

Відповідно до ч.3 ст.27 КК України організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів), або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням.

Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Суди мають ретельно з’ясовувати характер дій тих осіб, котрих органи досудового розслідування визнали організаторами злочинної діяльності, їх спрямованість на утворення стійкого об'єднання, забезпечення взаємозв'язку між діями всіх учасників злочинної організації, упорядкування взаємодії між ними.

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст.255 КК України, полягає у створенні злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а також у керівництві такою організацією або участі у ній. або участі у злочинах, вчинюваних такою організацією, а також організації, керівництві чи сприянні зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріальному забезпеченні злочинної діяльності чи координації дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України №13 від 23.12.2005 року «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями» зазначено, що при розгляді кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями, необхідно враховувати: норми Кримінального кодексу України, в яких визначено особливості кримінальної відповідальності осіб, котрі вчинили злочини у співучасті; ознаки злочину, що вказують на його вчинення злочинною організацією. Суди мають досліджувати докази не лише стосовно конкретних злочинів, а й щодо тих ознак, які вказують на їх вчинення саме злочинною організацією, - щодо виду об'єднання, мети його створення і плану злочинної діяльності, тривалості існування, матеріальної бази, кількісного складу, вербування нових членів, структури та ієрархії об'єднання, наявності в нього корупційних зв'язків, існування певних правил поведінки його членів, розподілу між ними функцій, характер стосунків, які склалися між членами організації. У мотивувальній частині вироку необхідно наводити дані про те, коли саме і протягом якого часу було утворено злочинну організацію, як довго вона функціонувала, відомості про організаторів об'єднання та характер стосунків, які склалися між ними і членами останнього. При розгляді багатоепізодних справ судам слід установлювати, на якому етапі злочинної діяльності об'єднання набуло ознак стійкого і до якого саме виду воно належить.

Стороною обвинувачення при складанні обвинувального акту зазначено, що ОСОБА_10 інкриміновано скоєння кримінальних правопорушень за ч.3 ст.27 ч.3ст.146 КК України, ч.3 ст.27, ч.3 ст.28, п.п.3,11,12 ч.2 ст. 115 КК України, ч. 3 ст. 27, ч.3 ст. 28, ч.2 ст. 194 КК України, ч.1 ст. 255 КК України.

Таким чином, в обвинувальному акті помилково поєднано поняття організованої групи та злочинної організації, хоча це є дві самостійні форми співучасті відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 28 КК України.

Слід відмітити, що в обвинувальному акті не зазначено, які саме функції здійснював ОСОБА_10, як організатор злочинної організації.

Обвинувачення носить загальний характер, та не конкретизовано, в чому саме полягала координація та керування ОСОБА_10 злочинної діяльності інших обвинувачених, не деталізовано коли конкретно, де саме і яким чином ці функції здійснювалися ОСОБА_10

ОСОБА_12 того, судом встановлено, що при врученні ОСОБА_10 обвинувального акту, він підписав розписку про його отримання (т.6 ас.46), але не перевірив наявність та послідовність всіх сторінок обвинувального акту.

Наданий ОСОБА_10, для огляду обвинувальний акт не містить декількох сторінок, можливо, де зазначено формулювання обвинувачення, був не скріплений та не прошитий.

Як вбачається з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист в кримінальному судочинстві» від 24.10.2003 року №8, суди повинні вимагати від органів досудового слідства щоб пред’явлене особі обвинувачення було конкретним за змістом. Зокрема воно повинно містити данні про злочин, у вчиненні якого обвинувачується особа, час, місце та інші обставини його вчинення, наскільки вони відомі слідчому.

Натомість ч. 1 ст. 337 КПК України передбачає, що судовий розгляд справи проводиться в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, який є важливим процесуальним документом і основою для захисту обвинуваченого в суді.

Формулювання обвинувачення та виклад фактичних обставин кримінального правопорушення мають бути конкретними, порушення цих вимог є порушенням права обвинуваченого на захист.

Обвинувальний акт – це процесуальний документ досудового розслідування, який оформляє його результати. В ньому підводяться підсумки досудового слідства, обґрунтовуються висновки слідчого прокурора щодо винуватості обвинуваченого і юридичного кваліфікації його діянь, формуються в остаточному вигляді обвинувачення.

Таким чином, в обвинувальному акті від 17 липня 2017 року в порушення п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України не зазначено чітке формулювання обвинувачення, що свідчить про невідповідність обвинувального акту вимогам ст. 291 КПК України.

Відповідно до вимог ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення, вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат.

Частини 1, 2 ст. 91 КПК України встановлюють обов'язкові обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, а доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Формулювання обвинувачення повинно складатися з обставин, які свідчать про наявність доведених даних про подію (час, місце, спосіб) кримінального правопорушення, форму вини, мотив і мету його вчинення, обставини, які впливають на ступінь тяжкості кримінального правопорушення тощо.

Таким чином, вказані вище недоліки обвинувального акту, а саме його поверховість та неконкретність порушують право обвинуваченого, передбачене ст. 42 КПК України, знати у вчиненні якого кримінального правопорушення чи кримінальних правопорушень він обвинувачується, чим істотно порушується право обвинуваченого ОСОБА_10 на захист.

Обвинувачення повинно бути конкретним, без будь-яких суперечностей та зрозумілим, з метою уникнення порушення права обвинуваченого на захист і це чітко визначено національним законодавством в тому числі і рішеннями Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 26.06.2008 року у справі "Ващенко проти України" нагадав, що поняття "обвинувачення" для цілей пункту 1 статті 6 може бути визначене як офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про вчинення цією особою правопорушення, яке нормою загального характеру визнається осудним і за яке встановлюється відповідальність карного та попереджувального характеру (п.51).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2000 року, ухваленому у справі «Маттоціа проти Італії», детальніше прописано: «Обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту. У цьому відношенні обсяг та доречність наданої обвинуваченому інформації слід оцінювати крізь призму положення, закріпленого у п.«d» ч.3 ст.6 Конвенції.

Європейський суд з прав людини у справі «ОСОБА_14 проти Росії» у рішенні від 09 жовтня 2008 року зазначив, що у тексті підпункту «а» п.3 ст. 6 Конвенції вказано на необхідність приділяти особливу увагу роз’ясненню «обвинувачення» особі, стосовно якої порушено кримінальну справу. При цьому деталі вчинення злочину можуть відігравати вирішальну роль під час розгляду кримінальної справи, оскільки саме з моменту доведення їх до відома підозрюваного він вважається офіційно письмово повідомленим про фактичні та юридичні підстави пред’явленого йому обвинувачення, що випливає із рішення від 19 грудня 1989 року у справі «Камасінскі проти Австрії», п.79. Європейський суд з прав людини також нагадує, що положення підпункту «а» п.3 ст. 6 Конвенції необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 цієї статті. У кримінальній справі надання повної, детальної інформації щодо пред’явленого особі обвинувачення та, відповідно, про правову кваліфікацію, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого судового розгляду - це вбачається із рішень суду від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції», п. 52; від 25 липня 2000 року у справі «Матточіа проти Італії», п.58; від 20 квітня 2006 року у справі «І.Н. та інші проти Австрії», п.34).

У п. 42 рішення Європейського Суду з прав людини від 13.01.2011 року у справі "ОСОБА_12 та інші проти України" розтлумачено, що згідно ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держава зобов'язана "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції", що також опосередковано вимагає наявності будь-якої форми ефективного розслідування. Розслідування має бути ретельним, безстороннім і сумлінним. Розслідування повинне забезпечити встановлення винних осіб та їх покарання. Органи державної влади повинні вжити всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, показань очевидців, доказів експертиз. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають його здатність встановити відповідальну особу, створюють ризик недодержання такого стандарту.

Справедливість під час провадження у справі необхідно оцінювати, беручи до уваги розгляд справи в цілому (рішення від 01 березня 2001 року у справі «Даллос проти Угорщини», п. 47). ОСОБА_12 того, право бути проінформованим про характерні причин обвинувачення потрібно розглядати у світлі права обвинуваченого мати можливість підготуватися до захисту, гарантованого підпунктом «d» п. 3 ст. 6 Конвенції (рішення у справі Пелісьє та Сассі проти Франції», п. 54, а також «Даллос проти Угорщини» п. 47).

Така неконкретність обвинувачення заздалегідь перекладає по суті на суд обов'язок по збиранню доказів обвинувачення, зокрема в частині розкриття конкретного змісту вказаних вище обставин, що є неприпустимим з огляду на принцип змагальності сторін у кримінальному процесі (ст. 22 КПК України), а тому ці обставини, на думку суду, унеможливлюють призначити такий обвинувальний акт до судового розгляду.

ОСОБА_12 того, до обвинувального акта додається реєстр матеріалів досудового розслідування, який згідно п. п. 1, 2 ч. 2 ст. 109 КПК України має містити номер та найменування процесуальної дії, проведеної під час досудового розслідування, а також час її проведення, реквізити процесуальних рішень, прийнятих під час досудового розслідування.

Але в порушення вищевказаних вимог ст. 109 КПК України долучений реєстр не містить повних реквізитів прийнятих процесуальних рішень.

При складанні реєстру матеріалів досудового розслідування, стороною обвинувачення не вірно зазначено прийняті в ході досудового розслідування процесуальні рішення, а саме – висновки експерта, повідомлення про підозру, протоколи НСРД.

Відповідно до ст. 110 КПК України, процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду.

Стаття 110 КПК України, чітко визначає, що є процесуальним рішенням, до яких повідомлення про підозру не входить. Разом з тим, ч. 1 ст. 278 КПК вказує на те, що повідомлення про підозру, у разі неможливості його вручення у день його складання вручається, у спосіб, передбачений цим Кодексом для кручення повідомлень.

Так, виходячи з ч. 1 ст. 111 КПК повідомлення у кримінальному провадженні є процесуальною дією.

В свою чергу, відповідно до вимог п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України підставою для повернення обвинувального акта прокурору з підготовчого судового засідання є встановлення невідповідності вказаного процесуального рішення вимогам ст. 291 КПК України, зокрема такими порушеннями у даному провадженні, слід визнати відсутність конкретної інформації про час вчинення кримінального правопорушення, що призводить до порушення загальних засад кримінального провадження, визначеним у ст. 7 КПК України.

ОСОБА_12 того, до загальних засад кримінального провадження, згідно ст. 7 КПК України віднесено законність, що встановлює обов'язок слідчого, прокурора та суд неухильно додержуватись вимог Конституції України, КПК України, інших актів законодавства.

Аналіз вищевказаних норм законодавства свідчить про те, що п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України поширюється не лише на випадки коли обвинувальний акт не відповідає вимогам ст. 291 КПК України, а й на випадки, коли відомості, викладені в обвинувальному акті та реєстрі матеріалів досудового розслідування, відповідно до вимог ч. 2 ст. 291, ст. 109 КПК України, суперечать вимогам КПК України.

Той факт, що повернення обвинувального акту має здійснюватися не лише в разі невідповідності його вимогам ст. 291 КПК України, а й в інших випадках передбачених КПК України, підтверджується і висновком викладеним у постанові Верховного Суду України N5-111 кс 15 від 25.06.2015 року.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Статтею 13 Європейської конвенції з прав людини передбачено право особи на ефективний засіб правового захисту в разі порушення його прав, також і в тому разі, якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

В порушення вимог ст. 42 КПК України, стороною обвинувачення пред'явлено не конкретне обвинувачення, не враховані положення ст. 91 ч. 1 п.1 КПК України, щодо обставин, які підлягають доказування в кримінальному провадженні з врахуванням особливостей об'єктивної і суб'єктивної сторони складу зазначеного правопорушення - подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), у зв'язку з чим обвинувальний акт відносно ОСОБА_10 підлягає поверненню прокурору.

ОСОБА_12 того, необхідно звернути увагу слідчого та прокурора на ті обставини, що унеможливлюють призначення справи до розгляду, так як обвинувальний акт та реєстр не відповідає вимогам закону, а саме: є протиріччя між обставинами, які ставлять у вину учасникам (за змістом обвинувального акта від31 грудня 2015 року – ОСОБА_6 та ОСОБА_7 самостійно підібрали собі транспортні засоби, а відповідно до обвинувального акта від 17 липня 2017 року – транспортними засобами їх забезпечив ОСОБА_14В.) – неузгодженість між фактичними обставинами. ОСОБА_12 того, тільки ОСОБА_14 і ОСОБА_11 поставлено у вину вчинення злочину організованою групою, а іншим співучасникам – ні. Акти містять протиріччя у фактичних обставинах, які прокурор вважає встановленими. Щодо ОСОБА_14, відповідно до вимог КПК та практики ЄСПЛ, необхідно пред’явити йому сформульоване конкретне обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту. Також не зазначено дату і місце затвердження акту прокурором, що не відповідає вимогам п. 9 ч. 2 ст. 291 КПК України. У матеріалах відсутня розписка захисника, про якого зазначено в обвинувальному акті, про отримання копії обвинувального акта (порушення приписів ст. 293 КПК України).

В порушення вимог ст. 109 КПК України долучений реєстр не містить повних реквізитів прийнятих процесуальних рішень. Процесуальні дії – це, наприклад, допит свідка ОСОБА_15, а не протокол його допиту. Нагадуємо, що відповідно до ст.. 103, 104 КПК України протокол допиту – це форма фіксації проведення процесуальної дії. Аналогічний підхід стосується таких процесуальних дій як огляд, обшук, затримання, слідчий експеримент, пред’явлення для впізнання, отримання зразків для експертизи, тимчасовий доступ. Витяг з ЄРДР – це процесуальний документ, що підтверджує внесення відомостей до Реєстру. Внесення відомостей – це процесуальна дія. Виділення матеріалів досудового розслідування – це процесуальне рішення (а постанова – форма закріплення рішення). Звернення з клопотанням про тимчасовий доступ – це процесуальна дія, а не процесуальне рішення. Звернення з клопотанням про дозвіл на обшук – це процесуальна дія, а не процесуальне рішення. Дозвіл на проведення обшуку – це процесуальне рішення (ухвала про обшук – це документ). Висновок експерта – не процесуальне рішення і не процесуальна дія, це форма закріплення результатів дослідження (ч. 1 ст. 101 КПК України). Складання висновку експерта – це процесуальна дія, постанова про призначення експертизи – процесуальне рішення. Призначення групи прокурорів – це процесуальне рішення (постанова про призначення групи прокурорів – це форма закріплення рішення). Протокол НСРД не є процесуальним рішенням; це форма фіксації проведення процесуальної дії, а у відповідному розділі реєстру матеріалів (про процесуальні дії зазначається про факт проведення НСРД. Повідомлення про нову підозру – це процесуальна дія, а не процесуальне рішення. В п. 201 – 211 реєстру матеріалів досудового розслідування зазначені – протокол № 3/22-1561 від 27.07.2015 о/у Симоненко і таке інше, що позбавляє суд можливості встановити, до чого відноситься указане (до процесуальних дій, рішень чи заходів забезпечення провадження). Залучення захисника – це процесуальне рішення (постанова про залучення захисника – форма закріплення рішення). Визнання речовим доказом – це процесуальне рішення (постанова про речовим доказом – форма закріплення рішення). У переліку процесуальних рішень не зазначено про складання обвинувального акта, що відповідно до ч. 4 ст. 110 КПК України є процесуальним рішенням. Тримання під вартою – це запобіжний захід, а ухвала – це форма закріплення прийнятого рішення. Відмітимо, що тимчасовий доступ – це захід забезпечення кримінального провадження (відповідно ухвала – це форма закріплення наданого дозволу).

Таким чином, доводи сторони обвинувачення суд не приймає до уваги на підставі ч.6 ст. 22 КПК України, згідно якої суд зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

Прокурором не спростовано позиції, що обвинувальний акт містить ряд недоліків, які унеможливлюють якісно і в повній мірі здійснювати захист від пред’явленого обвинувачення, що б езперечно порушує право обвинувачених на захист, який гарантований кожній особі приписами п.п. «d» і «c» ч.3 ст. 6 Конвенції, положення яких імплементовано у ст. 20 КПК України.

За таких обставин, суд вважає за необхідне обвинувальні акти повернути прокурору для приведення їх у відповідність вимогам КПК України, та складання одного обвинувального акту.

Обрати обвинуваченим ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10А та ОСОБА_11 міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів.

В клопотанні про зміну міри запобіжного заходу відмовити.

Доручити службовим особам прокуратури Черкаської області вжити заходів про належне повідомлення ОСОБА_6 про хід досудового розслідування по його заяві від 12 лютого 2018 року з-приводу незаконного затримання, примушування давати показання, порушення права на захист та притягнення, як завідомо невинного до кримінальної відповідальності працівниками УМВС України в Черкаській області.

Доручити службовим особам прокуратури Черкаської області вжити заходів про належне повідомлення ОСОБА_7 про хід досудового розслідування по його заяві від 12 лютого 2018 року з-приводу незаконного затримання, примушування давати показання, порушення права на захист та притягнення, як завідомо невинного до кримінальної відповідальності працівниками УМВС України в Черкаській області.

Про викладені факти щодо неотримання медичної допомоги ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, довести до відома начальника Державної установи «Черкаський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України для вжиття відповідних заходів щодо забезпечення надання належної медичної допомоги відповідно до порядку взаємодії закладів охорони здоров’я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров’я України від 10 лютого 2012 року № 239/5/104.

Керуючись ст. ст. 314-315, 369-372, 376 КПК України, суд –

У Х В А Л И В:

Обвинувальний акт від 31 грудня 2015 року по кримінальному провадженню № 12014250190000090 від 04 квітня 2014 року відносно ОСОБА_6 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146, п.п. 3, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263 КК України, ОСОБА_7 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263 КК України, ОСОБА_8 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146 КК України, ОСОБА_9 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 194 КК України та обвинувальний акт від 17 липня 2017 року у кримінальному провадженні за № 12017250000000177 від 11 травня 2017 року відносно ОСОБА_10 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 194, ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 146, ч. 3 ст. 27, п.п. 3, 11, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 255 КК України, ОСОБА_11 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 146, ч. 1 ст. 255 КК України, які на підставі ухвали суду від 22 вересня 2017 року об’єднані в одне провадження, повернути прокурору для усунення протягом розумного строку вказаних в ухвалі недоліків.

Обрати обвинуваченому ОСОБА_6 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 (шістдесят) днів, починаючи з 10 липня 2018 року по 07 вересня 2018 року включно у ДУ «Черкаський слідчий ізолятор».

Обрати обвинуваченому ГОРБЕНКУ ОСОБА_16 захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 (шістдесят) днів, починаючи з 10 липня 2018 року по 07 вересня 2018 року включно у ДУ «Черкаський слідчий ізолятор».

Обрати обвинуваченому НЕДИБАЛЮКУ ОСОБА_17 захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 (шістдесят) днів, починаючи з 10 липня 2018 року по 07 вересня 2018 року включно у ДУ «Черкаський слідчий ізолятор».

Обрати обвинуваченому ОСОБА_10 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 (шістдесят) днів, починаючи з 10 липня 2018 року по 07 вересня 2018 року включно у ДУ «Черкаський слідчий ізолятор».

Про викладені факти щодо неотримання медичної допомоги ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, довести до відома начальника Державної установи «Черкаський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України для вжиття відповідних заходів щодо забезпечення надання належної медичної допомоги відповідно до порядку взаємодії закладів охорони здоров’я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров’я України від 10 лютого 2012 року № 239/5/104.

Доручити службовим особам прокуратури Черкаської області вжити заходів про належне повідомлення ОСОБА_6 про хід досудового розслідування по його заяві від 12 лютого 2018 року з-приводу незаконного затримання, примушування давати показання, порушення права на захист та притягнення, як завідомо невинного до кримінальної відповідальності працівниками УМВС України в Черкаській області.

Доручити службовим особам прокуратури Черкаської області вжити заходів про належне повідомлення ОСОБА_7 про хід досудового розслідування по його заяві від 12 лютого 2018 року з-приводу незаконного затримання, примушування давати показання, порушення права на захист та притягнення, як завідомо невинного до кримінальної відповідальності працівниками УМВС України в Черкаській області.

Ухвала може бути оскаржена до апеляційного суду Черкаської області протягом семи днів з дня її проголошення. Для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії судового рішення.

ГОЛОВУЮЧИЙ:

СУДДІ:

Повний текст ухвали виготовлений 16 липня 2018 року.