Постанова № 75309861, 13.07.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/3848/17 13.07.2018

Провадження №22-ц/784/1133/18

Провадження 22-ц/784/1133/18 Доповідач апеляційного суду Кушнірова Т.Б.

Категорія 54

Постанова

Іменем України

13 липня 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Кушнірової Т.Б.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем Горенко Ю.В.,

за участю:

- позивача ОСОБА_2,

- представника позивача ОСОБА_3,

- представника відповідача Одноор В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва ухвалене 14 травня 2018 року о 16.38 год. суддею цього ж суду Павловою Ж.П., у справі № 487/3848/17, за позовом ОСОБА_2 до Служби автомобільних доріг у Миколаївській області про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и л а:

У липні 2017 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до Служби автомобільних доріг у Миколаївській області про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позивач зазначав, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року його поновлено на роботі, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Судове рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за 1 місяць допущено до негайного виконання.

В порушення частини п'ятої статті 235 КЗпП України відповідач поновив його на роботі не з 23 січня 2017 року, як це передбачено вказаним рішенням суду, а з 27 квітня 2017 року.

Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року.

Крім того, після поновлення на роботі, наказом №57-к від 26 червня 2017 року його знову звільнено з 03 липня 2017 року на підставі п.1ч.1 ст. 40 КЗпП України, у зв'язку із скороченням штату.

Посилаючись на те, що повторне звільнення з посади, якої на день поновлення вже не існувало є незаконним, оскільки відповідач повинен був ввести посаду, яка утворилася після його поновлення на роботі та розпочати нову процедуру скорочення, а також на те, що при його вивільненні не було отримано згоди профспілкового комітету, позивач, з урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог, просив визнати протиправним та скасувати наказ від 26 червня 2017 року про звільнення; поновити його на посаді виконуючого обов'язки заступника начальника Служби автомобільних доріг у Миколаївській області та стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення посадових окладів за період невиконання рішення суду про поновлення на роботі з 24 січня 2017 року по 30 квітня 2017 року, у розмірі 29 780 грн. 87 коп., за час вимушеного прогулу з 01 травня 2017 року по 15 січня 2018 року, у розмірі 73 658 грн. 19 коп. та за період з 16 січня 2018 року по 14 травня 2018 року - 42 140 грн. 62 коп. а всього 145 579 грн. 68 коп.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2018 року в позові ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на незаконність, необгрунтованість прийнятого рішення, неповне з'ясування та встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильної оцінки доказів.

Зокрема, в апеляційній скарзі зазначається, що середній заробіток за час затримки виконання рішення суду повинен стягуватися в позовному провадженні на підставі позову працівника до підприємства, а не на підставі ухвали того суду, який розглядав трудовий спір, як помилково вважав суд, оскільки чинним законодавством не передбачено можливості додатково стягувати кошти вже після ухвалення судового рішення.

Крім того, суд першої інстанції залишив поза увагою ту обставину, що з моменту видачі відповідачем наказу про поновлення позивача на роботі і до видачі наказу про його повторне звільнення, ніяких змін в організації виробництва та праці не відбувалось. Тому звільнення позивача на підставі п.1ч.1 ст. 40 КЗпП України не грунтується на положеннях чинного трудового законодавства.

Також в апеляційній скарзі зазначається, що середній заробіток за час вимушеного прогулу має бути стягнутий з урахуванням коефіцієнту підвищення посадових окладів, яке здійснювалось на підприємстві відповідно до штатного розпису.

Перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню із наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання судового рішення про поновлення на роботі з 23 січня 2017 року по 27 квітня 2017 року, суд першої інстанції виходив з того, що такі вимоги підлягають стягненню на підставі ухвали того суду, який розглядав трудовий спір про поновлення його на роботі. Тому позивачу слід звернутися із відповідною заявою до суду і така можливість ним не втрачена.

Проте, з таким висновком суду погодитись не можна.

Судом встановлено і з матеріалів справи вбачається, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року, яке набрало законної сили 22 березня 2017 року, ОСОБА_2 поновлено на роботі на посаді виконуючого обов'язки заступника начальника Служби автомобільних доріг України, стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 вересня 2016 року по 23 січня 2017 року.

Відповідно до ч. 5 ст. 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні.

Обов'язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства (ч. 5 ст. 124 Конституції України).

З огляду на принцип загальнообов'язковості судових рішень за змістом статей 18, 430 ЦПК України судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов'язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.

Як роз'яснено у пункті 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.

Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов'язок полягає у тому, що у роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (ч. 2 ст. 18 ЦПК України).

Відповідно до ст. 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-435цс15.

Рішення суду відповідачем виконано 27 квітня 2017 року, шляхом видання відповідного наказу, тобто із затримкою.

Порушення власником підприємства вимог ст. 235 КЗпП України щодо негайного виконання рішення суду в частині поновлення незаконно звільненого працівника - є підставою для стягнення з власника підприємства середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 23 січня по 27 квітня 2017 року.

Визначаючи середній заробіток за час вимушеного прогулу, колегія враховує наступне.

Як видно із матеріалів справи, в період з 23 січня по 27 квітня 2017 року підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок, посадових окладів, що підтверджується штатними розписами працівників Служби автомобільних доріг у Миколаївській області та звітом достовірності розрахунку середнього заробітку, проведеним Аудиторською фірмою «Закон - Аудит» від 05 січня 2018 року.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Згідно з п.1 Порядку обчислення середньої заробітної плати цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.

За змістом п.10 Порядку обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як розрахунковому періоді, так і в періоді, так і в період, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленим у пунктах 6,7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Враховуючи те, що із часу звільнення позивача до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата позивача підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України у справі № 6-203 цс14 від 21 січня 2015 року.

Розрахунковим у даній справі є період з 24 січня 2017 року по 27 квітня 2017 року.

Середньоденна заробітна плата ОСОБА_2 на час звільнення становила 395 грн. 03 коп. і це встановлено рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року та ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року, якою вказане судове рішення залишено без змін. Тому ця обставина відповідно до ч. 4 ст. 83 ЦПК України доказуванню не підлягає.

Починаючи з 01 березня 2017 року розмір посадового окладу позивача збільшено до 6 490 грн., а коефіцієнт підвищення склав 1,163.

З 01 квітня 2017 року розмір посадового окладу збільшився до 6 990 грн., відповідно коефіцієнт підвищення склав 1,253.

Тому коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів підлягає застосуванню при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за вказаний вище період.

За такого, на користь позивача з відповідача слід стягнути 28 790 грн. 37 коп. виходячи з такого розрахунку:

кількість робочих днів за період з 23 січня по 28 лютого 2017 року складала 26 робочих днів. Середній заробіток за період становить 10 270 грн. (26х395 грн.);

кількість робочих днів за період з 01 березня по 31 березня 2017 року склала 22 робочих дня. Середній заробіток за цей період становить 10 106 грн. 47 коп. ( 22 х395х1,163);

кількість робочих днів за період з 01 квітня по 26 квітня 2017 року склала 17 робочих днів. Середній заробіток за цей період становить 8 413 грн. 90 коп. (17х395х1,253).

Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду й зазначаючи, що позовні вимоги позивача в цій частині мають бути вирішені судом, який ухвалив рішення про поновлення його на роботі, суд першої інстанції не звернув увагу на обставини справи, положення наведених вище правових норм та дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року за період з 23 січня 2017 року по 27 квітня 2017 року.

Що стосується вимог позивача про скасування наказу від 26 червня 2017 року про його звільнення з роботи та поновлення на посаді, то в цій частині колегія погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з такого.

Судом встановлено, що у Службі автомобільних доріг у Миколаївській області з метою забезпечення ефективного використання державних коштів, відсутністю подальшої потреби в окремих керівних посадах та недопущення ризиків зменшення матеріального стимулювання кожного окремого працівника, прийнято рішення про скорочення високооплачуваної та великої чисельності посад заступників начальника. У зв'язку з чим, на підприємстві відбулось скорочення штату працівників, в тому числі посад заступників начальників, одну з яких обіймав позивач.

Таке підтверджується наказами №184 від 08 вересня 2016 року про введення в дію штатного розпису із змінами та №229 від 20 жовтня 2016 року штатними розписами, клопотанням Служби про внесення змін до штатного розпису від 13 жовтня 2016 року № 02-06/2228 відповідно до якого Служба ініціювала перед Державним агентством автомобільних доріг України питання щодо погодження внесення змін до штатного розпису у зв'язку із виробничою необхідністю, листом Укравтодору від 20 жовтня 2016 року № 2402/2/6.3-23.

Наказом Служби автомобільних доріг у Миколаївській області № 49-к від 07 вересня 2016 року ОСОБА_2 звільнено з посади виконуючого обов'язки заступника начальника Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України.

Як зазначалося вище, рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року, що набрало законної сили, ОСОБА_2 поновлено на посаді виконуючого обов'язки заступника начальника Служби автомобільних доріг у Миколаївській області з 08 вересня 2016 року.

Наказом Служби автомобільних доріг у Миколаївській області № 37-к від 27 квітня 2017 року ОСОБА_2 поновлено на посаді виконуючого обов'язки заступника начальника Служби автомобільних доріг у Миколаївській області з 09 вересня 2016 року.

03 травня 2017 року ОСОБА_2 попереджено про наступне вивільнення через два місяці на підставі ст. 49-2 КЗпП України, про що його ознайомлено під підпис.

Наказом Служби автомобільних доріг у Миколаївській області №57-к від 26 червня 2017 року ОСОБА_2 звільнено із займаної посади з 03 липня 2017 року на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату працівників.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до ч. 2 ст. 40 цього Кодексу звільнення з підстав, зазначених у п. п. 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно із ч. 1, 3 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну посаду, яку працівник може виконати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду.

У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

03 травня 2017 року ОСОБА_2 були запропоновані пропозиції у працевлаштуванні, з якими він ознайомився в цей же день (а.с.28).

Проте згоди на переведення на запропоновані посади ОСОБА_2 не надав, а інші вакантні посади у зв'язку зі скороченням штатів на підприємстві були відсутні, тому наказом від 26 червня 2017 року його було звільнено з посади виконуючого обов'язки заступника начальника Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату працівників.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені, дійшов обґрунтованого висновку про те, що при звільненні ОСОБА_2 26 червня 2017 року роботодавець виконав усі передбачені ч. 2 ст.40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України вимоги, тому підстав для поновлення позивача на роботі немає.

Та обставина, що ОСОБА_2 поновлений на посаді, яка на час поновлення не існувала оскільки не була внесена до штатного розпису, не вплинуло на виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року про поновлення позивач на посаді.

Що стосується посилань ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що після повторного поновлення на посаді ніяких змін в організації виробництва і праці на підприємстві не відбулось, то це не вплинуло на законність звільнення позивача, оскільки продовжував виконувати рішення органу управління підприємства про скорочення штату працівників.

Що стосується інших доводів апеляційної скарги, то вони є безпідставні та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки після поновлення позивача на роботі відповідач провів нову процедуру його звільнення та, дотримуючись вимог трудового законодавства, запропонував йому посади, вакантні на час його поточного вивільнення.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що розірвання трудового договору з працівником проведено власником без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації, теж не можуть бути прийняті до уваги, оскільки відповідно до положення ст. 43 -1 КЗпП України, розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу профспілкової організації допускається у випадку звільнення керівника підприємства, його заступників.

За наведених обставин колегія вважає, що оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року, відповідно до п.п. 1,4 ч.1 ст. 376 ЦПК України слід скасувати та в цій частині ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.

В іншій частині оскаржуване судове рішення слід залишити без змін.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України пропорційно розміру задоволених позовних вимог з відповідача на користь держави підлягає стягненню 686 грн. 75 коп. судового збору за подачу позову і апеляційної скарги, а на користь ОСОБА_2 912 грн. витрат по оплаті звіту Аудиторської фірми, що підтверджується квитанцією про сплату цих витрат.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2018 року в частині відмови у виплаті середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення скасувати і в цій частині ухвалити нове судове рішення.

Стягнути із Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на користь ОСОБА_2 28 790 грн. 37 коп. середнього заробітку за час затримки виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року про поновлення на роботі.

Стягнути із Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на користь держави 686 грн. 75 коп. судового збору.

Стягнути із Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на користь ОСОБА_2 912 грн. витрат, пов'язаних з розглядом справи.

В іншій частині вказане судове рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий

Судді :

_____

Повний текст судового рішення виготовлено 16.07.2018 р.