Постанова № 75309840, 13.07.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №488/1179/17 13.07.2018

Провадження №22-ц/784/1101/18

Провадження 22ц/784/1101/18 Доповідач апеляційного суду Кушнірова Т.Б.

Категорія 7

Постанова

Іменем України

13 липня 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Кушнірової Т.Б.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем Горенко Ю.В.,

за участю:

- прокурора Жмури Л.С.,

- представника Миколаївської ОДА Михайленко Г.В.,

- відповідача ОСОБА_3,

- представника відповідачки ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва ухвалене 15 травня 2018 року о 16 год.58 хв. суддею цього ж суду Селіщевою Л.І., у справі № 488/1179/17, за позовом керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Державне підприємство «Миколаївське лісове господарство», виконавчий комітет Миколаївської міської ради про скасування рішення, визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки,

в с т а н о в и л а:

У березні 2017 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 звернувся в суд з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Державне підприємство «Миколаївське лісове господарство», виконавчий комітет Миколаївської міської ради про скасування рішення, визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки.

Прокурор зазначав, що 08 листопада 2007 року пунктом 41 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 ОСОБА_5 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» площею 1000 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1.

Пунктами 21, 21.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року затверджено проект землеустрою та передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_5 з віднесенням її до земель житлової та громадської забудови - для будівництва житлового будинку.

04 листопада 2008 року ОСОБА_5 отримала Державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії НОМЕР_1 з кадастровим номером НОМЕР_2.

06 червня 2014 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі -продажу ОСОБА_5 продала спірну земельну ділянку ОСОБА_3, у зв'язку з чим до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності останнього на земельну ділянку по АДРЕСА_1 з кадастровим номером НОМЕР_2.

Посилаючись на порушення вимог земельного законодавства щодо передачі земельної ділянки неповноважним органом, без попереднього її вилучення у попереднього землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», порушення встановленої процедури зміни цільового призначення землі, непогодження проекту відведення з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та за відсутності державної експертизи проекту землеустрою, прокурор, просив про задоволення позову.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 травня 2018 року позов прокурора задоволено.

Визнано незаконним та скасовано п.21 та 21.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року.

Визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 кадастровий номер НОМЕР_2, виданий ОСОБА_5 04 листопада 2008 року,

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_3 спірну земельну ділянку.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на невірну оцінку судом доказів у справі, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, в апеляційній скарзі зазначається, що в матеріалах справи відсутні докази про перебування спірної земельної ділянки в постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», тому Миколаївська міська рада мала повноваження на розпорядження спірної земельної ділянки.

Крім того, ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, відтак правові підстави для витребування спірної земельної ділянки відсутні.

Перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню із наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається і судом встановлено, що пунктом 43 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 року ОСОБА_5 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» площею 1000 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1.

Пунктами 21, 21.1 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року затверджено проект землеустрою та ОСОБА_5 передано у власність вказану земельну ділянку площею 1000 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 з віднесенням її до земель житлової та громадської забудови.

На підставі рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року та рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 жовтня 2008 року, яке в подальшому було скасовано, ОСОБА_5 отримала Державний акт про право власності на земельну ділянку серії серія НОМЕР_1 з кадастровим номером НОМЕР_2.

06 червня 2014 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі -продажу укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 спірна земельна ділянка була відчужена останньому.

У зв'язку з цим, приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області внесено запис № 5937317 про право власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду, була передана без її вилучення у належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», з порушенням встановленої процедури зміни її цільового призначення, без узгодження з органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

Колегія погоджується з таким висновком суду, виходячи з такого.

Відповідно до ст.19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Згідно з частинами 1, 2 та 4 ст. 20 ЗК України (в чинній редакції та в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

За приписами ч. 3 ст. 57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (ст. 21 ЗК України).

Згідно зі ст. 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до статей 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

При цьому згідно зі ст. 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.

Водночас у п. 2 ст. 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства. Відтак застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинне базуватись на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (п. «б» ч. 1 ст. 164 ЗК України).

Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв'язок їх використання із лісокористуванням.

Згідно зі ст. 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.

Відповідно до ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.

За ст. 13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (ст. 27 ЛК України (в чинній редакції та в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно із ч. 2 ст. 149 ЗК України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси - площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Згідно з нормами статей 181 - 184, 202 - 204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Відповідно до п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Таким чином, ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання земельних ділянок.

Правовий статус земельних ділянок лісового фонду визначається нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного та лісового кадастру.

Отже, виходячи із системного аналізу зазначеного вище законодавства, на час виникнення спірних правовідносин документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Такий висновок відповідає також наступним змінам, внесеним Законом України № 3404-IV від 08 лютого 2006 року, яким введена нова редакція ЛК України. Зокрема, в п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України зазначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-212цс14.

З матеріалів справи вбачається, що згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів у Миколаївській області» державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства було передано 17 789,8 гектарів земельних угідь у Миколаївській області за рахунок земель, вилучених у колгоспів та радгоспів, до складу якого увійшла і спірна земельна ділянка.

Отже, визначаючи правовий статус спірної земельної ділянки, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що оскільки вона розташована у кварталі 43 урочище «Жовтневе» Миколаївського лісництва, то дана ділянка належала до земель лісового фонду та перебувала у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».

Зазначене також підтверджується картографічними матеріалами, а саме кадастровою картою землекористування радгоспу ім. Карла Маркса, яка є частиною лісовпорядкувального планшету 1973 року, і планшетом лісовпорядкування (абрисом) кварталу 43 Миколаївського лісництва станом на 2003 рік доданого до проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства «Миколаївліс».

Про те, що спірна земельна ділянка перебуває в державній власності та належить до земель лісогосподарського призначення, свідчать, крім зазначених документів, інформація Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» № 698 від 21 грудня 2016 року, Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 138 від 15 лютого 2016 року, довідка ДП «Миколаївське лісове господарство» № 44 від 02 лютого 2015 року.

Приймаючи оскаржувані рішення щодо відведення ОСОБА_5 спірної земельної ділянки Миколаївська міська рада теж зазначала про виділ цієї земельної ділянки за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство».

Крім того, порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою передбачено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою названої статті (частина 6).

Відповідно до правил частин 2 та 4 статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

За приписами частини 3 статті 57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема, для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка, яка перебувала у державній власності та мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» у встановленому порядку (статті 149-151 ЗК України) повноважним органом не вилучалась та зміна цільового призначення щодо неї не здійснювалась.

Встановивши, наведене, а також те, що розпорядження спірною земельною ділянкою, яка є державною власністю віднесено до повноважень державної адміністрації (стаття 31 ЛК України та стаття 21 Закону «Про місцеві державні адміністрації»), суд дійшов обґрунтованого висновку про незаконність передачі цієї земельної ділянки у приватну власність відповідачам та скасував оспорюване прокурором рішення Миколаївської міської ради, як таке, що не відповідає чинному законодавству.

Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу.

У ч.1 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до підпункту «б» ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Згідно положеннями ч. 3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною.

Із урахуванням наведеного, суд першої інстанції вірно вважав, що оскільки підставою для видачі ОСОБА_5 Державного акту про право власності на землю було зазначене рішення Миколаївської міської ради, яке прийнято нею з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, а також з перевищенням повноважень, то є підстави, передбачені ч. 1 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України для визнання цього акту недійсним.

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Встановивши, наведені обставини, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, її вилучення (викуп) у ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі її у власність ОСОБА_5 в порядку, передбаченому ст. 31 ЛК України, не проводилось, Миколаївська міська рада не мала повноважень на розпорядження цим майном, у зв'язку з чим це майно вибуло із володіння ДП «Миколаївське лісове господарство» та Миколаївської обласної державної адміністрації поза їх волею. А тому спірна земельна ділянка підлягає поверненню у власність держави шляхом її витребування у ОСОБА_3 за статтями 153 ЗК України та 388 ЦК України, що відповідає положенням чинного законодавства та судовій практиці Верховного Суду.

Доводи апеляційної скарги про недоведеність належності спірної земельної ділянки до земель лісового фонду, а саме ДП «Миколаївське лісове господарство», оскільки відсутнє рішення про віднесення земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, спростовуються наявними у матеріалах справи та в проекті землеустрою земельно-кадастровою документацією, кадастровим планом земельної ділянки, інформацією Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, ВО «Укрдежліспроект», експлікацією земельних угідь.

Що стосується долучення прокурором в суді апеляційної інстанції доказів щодо статусу спірної земельної ділянки, не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення з огляду на таке.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

За правилами частини першої ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та ( або ) відзиві на неї( ч.2 ст. 367 ЦПК України).

Питання дослідження доказів врегульовані положенням ст. 77 ЦПК України, згідно з якими предметом доказування під час судового розгляду є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що у справі містяться докази про те, що спірна земельна ділянка на час передачі її у власність ОСОБА_5 перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», позов прокурора ґрунтується на цих доказах, а саме: листами ВО «Укрдежліспгоспроект», Миколаївського обласного управління лісового господарства, викопіюванням кв.43 Миколаївського лісництва, фрагментом накладки земельної ділянки та картографічної бази даних кварталу 43 Миколаївського лісництва ДП «Миколаївський лісгосп» на публічну карту України, і суд першої інстанції надавав таким доказам оцінку.

Тому для перевірки обставин, що викладені у вказаних вище документах, доводів, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги, доводів апеляційної скарги та заперечень, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, Апеляційний суд дослідив надані прокурором докази, які фактично підтверджують інформацію, викладену у документах, що містилися в матеріалах справи на час її розгляду судом першої інстанції.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що Миколаївська міська рада мала повноваження щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, є помилковими.

Згідно з п. п. 4, 5 ст. 31 Лісового Кодексу України Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території, зокрема: передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісового господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності, на відповідній території (п. 4); передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними (п. 5).

Згідно з п. 3 ст. 32 цього ж Кодексу районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення та припиняють права користування ними.

Отже, повноваження щодо надання у користування та у власність для нелісогосподарських потреб, а також припинення прав користування земельних лісових ділянок площею до 1 га на відповідній території (за межами сіл, селищ, міст районного значення), а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення згідно з наведеними положеннями Лісового кодексу належать, зокрема, обласним державним адміністраціям.

Доводи апеляційної скарги про неможливість витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки як у добросовісного набувача безпідставні.

За змістом статей 92, 95 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Згідно до частини третьої статті 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно до вимог частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі.

Як встановлено рішенням суду спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, належить державі і перебувала у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», яке не давало своєї згоди на вилучення та відчуження цієї ділянки.

Таким чином, як правильно встановлено судом першої інстанції, оскільки спірна земельна ділянка вибула з державної власності протиправно, через прийняття незаконних рішень, а тому у відповідності до вимог ст. 388 ЦПК України може бути витребувана.

Крім того, в правовій позиції, висловленій Верховним Судом України в постанові від 29.06.2016 року по справі № 6-1376цс16 зазначене наступне.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог прокурора, який діє в інтересах держави в особі Миколаївської обласної держадміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство» про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Доводи апеляційної скарги щодо того, що прокурор не обґрунтував підстави представництва інтересів держави, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до норм Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року по справі №3-рп/99, положення ст. 45 ЦПК України, в редакції, яка діяла на час звернення прокурора з позовом до суду, прокурор обґрунтовано звернувся до суду із зазначеним позовом. До того ж, прокурор, звертаючись до суду з позовом, представляє інтереси держави України, а не інтереси Миколаївської обласної державної адміністрації, яка лише виконує у певних правовідносинах функції держави.

За наведених обставин, колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, а рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 травня 2018 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий

Судді :

______

Повний текст судового рішення виготовлено 16.07.2018 р.