Рішення № 75299693, 16.07.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/1195/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Кравченка М.М.;

за участі:

секретаря судового засідання - Кушкань Т.В.;

представника позивача - ОСОБА_1;

представника відповідача - Юзбашян Х.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, 65059, РНОКПП НОМЕР_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, ідентифікаційний код 37811384), третя особа: Київський районний відділ у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Ак. Філатова, 15-а, м. Одеса, 65014), про скасування висновку від 19.01.2018 року, рішення від 19.01.2018 року № НОМЕР_2, визнання незаконною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії, -

СУТЬ СПОРУ:

ОСОБА_3 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, третя особа: Київський районний відділ у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій просив: скасувати висновок від 19.01.2018 року Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо скасування дозволу на імміграцію та рішення від 19.01.2018 року за № НОМЕР_2 Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну відносно громадянина та уродженця Республіки Білорусь ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6 р. н.; визнати незаконною бездіяльність Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо розгляду заяви громадянина та уродженця Республіки Білорусь ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6 р. н., про обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з досягненням 45 річного віку; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6 р. н., у зв'язку з досягненням 45 річного віку.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив наступне.

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6 р. н., громадянин та уродженець Республіки Білорусь, прибув в Україну в 2005 році з метою реалізації професійної затребуваності. В період з 2005 року по 2012 рік позивач неодноразово отримував дозволи на тимчасове проживання в Україні, на підставі яких мав можливість проживати в Україні та працювати за фахом, сплачувати податки. 18.09.2017 року позивачем до Київського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області подано заяву про отримання (обмін, заміну) посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з досягненням 45 річного віку. До заяви позивачем були додані всі необхідні документи за переліком, в тому числі й оригінал посвідки. В зв'язку з порушенням строку для обміну посвідки позивачем оплачено штраф в сумі 850,00 грн. Не дочекавшись а ні відповіді, а ні отримання (обміну, заміни) посвідки, 23.01.2018 року позивач звернувся з другою заявою до Київського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з проханням надати (обмінену, замінену) посвідку на постійне проживання в Україні та надати інформацію - відповідь на його звернення від 18.09.2017 року. 08.02.2018 року на адресу позивача надійшов лист Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 24.01.2018 року та за № 5100.5.3-985/51.1-18, в якому його повідомлено про те, що 19.01.2018 року на підставі cт.12 Закону України «Про імміграцію» рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дозвіл на імміграцію в Україну йому скасовано, посвідку на постійне проживання на його ім'я визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню. У зв'язку із таким, йому необхідно звернутись до відділу з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області за адресою: м. Одеса, вул. Буніна, 37 для здачі посвідки на постійне проживання. До вказаного листа додане рішення ГУ ДМС України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 19.01.2018 року за № НОМЕР_2.

Позивач не погоджується з такою бездіяльністю відповідача та вважає, що висновок та рішення від 19.01.2018 року щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну належать до скасування.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 04.04.2018 року позовну заяву ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, третя особа: Київський районний відділ у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській, про скасування висновку від 19.01.2018 року, рішення від 19.01.2018 року № НОМЕР_2, визнання незаконною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії було прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.

У відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що після звернення ОСОБА_3 до ГУ ДМС України в Одеській області щодо документування посвідкою на постійне проживання в Україні по досягненню 45-річного віку було проведено додаткову перевірку законності надання дозволу на імміграцію в Україну, відсутності підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки. В результаті перевірки матеріалів особової справи було встановлено, що підставою для надання дозволу на імміграцію зазначено те, що позивач постійно проживав на території України до 1990 року, тобто має право набуття громадянства України за територіальним походженням. 12.06.2012 року після розгляду матеріалів особової справи ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області позивачу було надано дозвіл на імміграцію в Україну та 12.06.2012 року документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3. 14.06.2012 року згідно даної посвідки позивач був зареєстрований АДРЕСА_2. В результаті розгляду заяви щодо документування посвідкою на постійне проживання в Україні по досягненню 45-річного віку було направлено запит до Березівського PC ГУ ДМС України в Одеській області щодо підтвердження або спростування факту постійного проживання батька позивача - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 в АДРЕСА_3 в період з 27 липня 1984 по 26 червня 1986 рік. Проведеною перевіркою діючої та архівної картотеки Березівського PC ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 зареєстрованим або знятим з реєстраційного обліку не значиться. Таким чином, позивач не мав підстав для отримання дозволу на імміграцію в Україну згідно п.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію», надавши завідомо неправдиві відомості про постійне проживання його батька на території України, дозвіл на імміграцію отримав в порушення Закону України «Про імміграцію» та посвідкою на постійне проживання в Україні був документований безпідставно.

У відповіді на відзив позивач вказує, що за матеріалами особистої справи ОСОБА_3 вбачається, що було здійснено додаткову перевірку, а саме факт постійної реєстрації батька ОСОБА_3 за зазначеною адресою: АДРЕСА_3, в той час, як в момент звернення ОСОБА_3 31.05.2012 року з заявою про надання дозволу на імміграцію такі відомості перевірялися, про що зазначено відповідним штампом на заяві, на підставі чого прийнято висновок щодо надання дозволу на імміграцію від 12.06.2012 року та рішення про надання дозволу на імміграцію від 12.06.2012 року. Тільки 15.09.2017 року ГУ ДМС України в Одеській області зробило запит до Березівського PC ГУ ДМС України в Одеській області. З відповіді Березівського PC ГУ ДМС України в Одеській області на запит ГУ ДМС України в Одеській області повідомлено, що перший запис у будинковій книзі зроблено у 1992 році, тому за період 1984-1986 p.p. відсутній запис про реєстрацію батька ОСОБА_3 за зазначеною адресою: АДРЕСА_3. Але, відповідно до Довідок виконкому Березівської міськради Одеської області № 1-12-433/№ 1-12-434 за травень 2012 року підтверджується постійна реєстрація батька ОСОБА_3 за зазначеною адресою: АДРЕСА_3, у період 1984-1986 p.p. і такі довідки не визнано недійсними.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав та заперечував проти його задоволення.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позов належить задовольнити. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_5 прибув в Україну в 2005 році з метою реалізації професійної затребуваності. У період з 2005 року по 2012 рік він неодноразово отримував дозволи на тимчасове проживання в Україні, на підставі яких мав можливість проживати в Україні та працювати за фахом, сплачувати податки.

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6 р. н., громадянин та уродженець Республіки Білорусь, 31.05.2012 року звернувся до ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію та надав відповідні документи для цього.

12.06.2012 року за результатами розгляду матеріалів ОСОБА_3 було надано дозвіл на імміграцію в Україну № НОМЕР_2.

12.06.2012 року ОСОБА_3 був документований посвідкою на постійне проживання.

13.09.2017 року ОСОБА_3 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання в зв'язку з досягненням 45-ти річного віку.

В ході розгляду заяви ОСОБА_3 про обмін посвідки на постійне проживання в зв'язку з досягненням 45-ти річного віку співробітник Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відповідно до п.4.5 розділу IV Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом МВС України від 15.07.2013 року № 681, провів додаткову перевірку законності надання дозволу на імміграцію в Україну, відсутності підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки. Під час проведення перевірки було направлено запит до Березівського PC ГУ ДМС України в Одеській області щодо підтвердження або спростування факту постійного проживання батька заявника ОСОБА_6 в АДРЕСА_3, в період з 27.07.1984 року по 26.06.1986 року. Проведеною перевіркою діючої та архівної картотеки Березівського PC ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 зареєстрованим або знятим з реєстраційного обліку не значиться. Згідно будинкової книги по АДРЕСА_3 ОСОБА_6 зареєстрованим з 1984 року по 1986 рік не значиться.

На підставі вказаних обставин Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийшло до висновку, що ОСОБА_3 не мав підстав для отримання дозволу на імміграцію в Україну згідно п.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію», надавши завідомо неправдиві відомості про постійне проживання його батька на території України, дозвіл на імміграцію в Україну отримав в порушення Закону України «Про імміграцію» та посвідкою на постійне проживання в Україні був документований безпідставно.

За результатами проведеної перевірки 19.01.2018 року Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняло висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_3, відповідно до якого, крім іншого, було скасовано повністю рішення відділу ГІРФО ГУ МВС України в Одеській області від 12.06.2012 року про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_3 та посвідку на постійне проживання в України серії НОМЕР_3 видану 12.06.2012 року ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню.

Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 19.01.2018 року № НОМЕР_2 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5, було скасовано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п.6 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію».

Згідно з ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши законність дій та рішень відповідача, суд прийшов до висновку, що позов слід задовольнити з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Згідно з ст.2 Закону України «Про імміграцію» питання імміграції регулюються Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, що не повинні їм суперечити. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до п.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Згідно з ст.6 Закону України «Про імміграцію» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.

Відповідно до ст.12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Згідно з п.21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26.12.2002 року, дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Відповідно до п.22 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26.12.2002 року, для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Згідно з п.23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26.12.2002 року, ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Відповідно до п.24 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26.12.2002 року, рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України «Про імміграцію». Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

В рішенні про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 19.01.2018 року № НОМЕР_2 Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області в якості підстави для скасування дозволу зазначає п.6 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію».

Разом з цим, зазначений п.6 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» є відсилочною нормою, а саме при посиланні на неї має бути також зазначена норма іншого закону, яка передбачає інші підстави для скасування дозволу на імміграцію, крім тих, що наведені у п.п.1-5 ч.1 ст.12 цього Закону. Однак, в оскаржуваному рішенні відсутні будь-які посилання на інші норми.

Також, з аналізу положень Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26.12.2002 року, випливає, що процедура розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію є досить складною та, серед іншого, має часові обмеження (подання ініціатора скасування дозволу на імміграцію розглядається у місячний строк), передбачає також надсилання запитів для отримання додаткової інформації ініціатору подання, іншим органам виконавчої влади, відповідним юридичним і фізичним особам, а також запрошення для надання пояснень самих іммігрантів, стосовно яких розглядається таке питання.

Суд вважає, що відповідач порушив свій обов'язок щодо всебічності та повноти отримання необхідної інформації з різних, передбачених законодавством джерел (від ініціатора подання, органів виконавчої влади, відповідних юридичних і фізичних осіб), необхідної для вирішення питання щодо скасування відповідного дозволу на імміграцію.

Крім того, при винесенні рішення відповідач також проігнорував обов'язок щодо запрошення для надання пояснень позивача стосовно якого і розглядалося відповідне питання про скасування дозволу на імміграцію. Також, відповідач не зробив відповідних додаткових запитів щодо обставин, з яких у нього виникли необґрунтовані підстави для прийняття оскаржуваного рішення.

Суд погоджується з позивачем, що відомості про факт постійної реєстрації батька ОСОБА_3 у період 1984-1986 p.p. за адресою: АДРЕСА_3, перевірялися, на підставі чого було прийнято висновок щодо надання дозволу на імміграцію та рішення про надання дозволу на імміграцію від 12.06.2012 року.

Згідно отриманої відповідачем інформації, що перший запис у будинковій книзі зроблено у 1992 році, тому за період 1984-1986 p.p. відсутній запис про реєстрацію батька ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_3, зробити висновок про відсутність підстав для отримання позивачем дозволу на імміграцію на підставі п.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» не уявляється можливим, оскільки відповідно до довідок виконавчого комітету Березівської міськради Одеської області від 21.05.2012 року № 01-12-433 та від 21.05.2012 року № 01-12-434 підтверджується постійна реєстрація батька позивача ОСОБА_6 за зазначеною адресою: АДРЕСА_3, у період з 27.07.1984 року по 26.06.1986 року і такі довідки не визнано недійсними.

Тобто, посилання відповідача у висновку, що позивач не мав підстав для отримання дозволу на імміграцію в Україну згідно п.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію», надавши завідомо неправдиві відомості про постійне проживання його батька на території України, дозвіл на імміграцію в Україну отримав в порушення Закону України «Про імміграцію» та посвідкою на постійне проживання в Україні був документований безпідставно, були зроблені без врахування всіх обставин та без належного обґрунтування.

Суд також враховує, що подані позивачем документи разом з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну були достовірними, не підробленими та чинними.

З матеріалів справи вбачається, що з боку позивача не було допущено порушень при подачі документів для отримання дозволу на імміграцію в Україну: не було подано свідомо неправдивих відомостей, документи не містять недостовірних даних та не є підробленими.

Під час розгляду справи відповідач не надав суду доказів про існування інших підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, які передбачені ст.12 Закону України «Про імміграцію», а саме: вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Суд зазначає, що факт видачі в 2005 році дозволу на тимчасове проживання та в 2012 році посвідки на постійне проживання в Україні свідчить про те, що уповноваженими на те органами було неодноразово проведено перевірку та підстави для надання позивачу дозволу на імміграцію, будь-яких порушень виявлено не було.

Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України «Про імміграцію» особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.

Згідно з ч.3 ст.13 Закону України «Про імміграцію» якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка була до його надання визнана біженцем в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Таким чином, суд вважає, що висновок відповідача від 19.01.2018 року щодо скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну та рішення від 19.01.2018 року № НОМЕР_2 про скасування йому дозволу на імміграцію в Україну належать до скасування.

Відповідно до п.4.1 Розділу IV Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.07.2013 року № 681 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06.08.2013 року за № 1335/23867, обмін посвідки здійснюється в разі наявності підстав, визначених пунктами 14 та 16 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання.

Згідно з п.9 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 року № 251, строк дії посвідки на постійне проживання не обмежується. Посвідка на постійне проживання підлягає обміну в разі досягнення особою 25- і 45-річного віку.

Відповідно до п.16 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 року № 251, для обміну посвідки на постійне проживання в разі досягнення іноземцем та особою без громадянства 25- і 45-річного віку подаються документи, зазначені у підпунктах 1-4 і 6 пункту 15 цього Порядку.

Оскільки підстав для скасування наданого дозволу на імміграцію у відповідача не було, тому його бездіяльність щодо розгляду заяви позивача про обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з досягненням 45 річного віку є протиправною.

Згідно з ч.ч.1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Крім того, ЄСПЛ у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v.Home Office зазначив, що «принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії». З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

З урахуванням зазначеного, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні позивачу у зв'язку з досягненням 45 річного віку.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Під час розгляду справи відповідач не надав доказів, які спростовують встановлені вище факти.

Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відповідно до п.58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно з ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст.ст.2, 77, 90, 139, 242-246, 250 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, 65059, РНОКПП НОМЕР_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, ідентифікаційний код 37811384), третя особа: Київський районний відділ у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Ак. Філатова, 15-а, м. Одеса, 65014), про скасування висновку від 19.01.2018 року, рішення від 19.01.2018 року № НОМЕР_2, визнання незаконною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.

2. Скасувати висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 19.01.2018 року щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_3.

3. Скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 19.01.2018 року № НОМЕР_2 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_3.

4. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо розгляду заяви громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_3 про обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з досягненням 45 річного віку.

5. Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_3 у зв'язку з досягненням 45 річного віку.

6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1) судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 2114,40 грн.

Порядок і строки оскарження рішення визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.255 КАС України.

Повний текст рішення складено 16 липня 2018 року.

Суддя М.М. Кравченко