Постанова № 75283538, 19.06.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 червня 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/6903/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Вовченко О. А.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - доповідача - Потапчука В.О.

суддів - Семенюка Г.В.

- Шляхтицького О.І.

при секретарі - Алексєєвій Н.М.

за участю представників відповідача Топової О.П., Ніколенко О.В.

представник позивача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року прийнятого у відкритому судовому засіданні об 17:57 год. по справі за позовом ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог.

У грудні 2017 року ОСОБА_6 (далі - ОСОБА_5, позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до Головного управління ДМС в Одеській області, у якому позивач просить суд визнати протиправним наказ №242 від 20 грудня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що на час звернення із вищезазначеною заявою позивач знаходився на території України на законних підставах. 14 серпня 2015 року ним отримано посвідку на тимчасове проживання в Україні НОМЕР_1 від 30 листопада 2017 року позивачу видано довідку про звернення за захистом в Україні №008092, довідка дійсна до 30 грудня 2017 року. 22 грудня 2017 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20 грудня 2017 року №5/1-375 (далі - повідомлення). У тексті вказано, що підставою видачі повідомлення є наказ №242 від 20 грудня 2017 року, проте з текстом наказу позивача не ознайомлено, копію не надано. Дані дії посадових осіб Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області вважає незаконними та протиправними. Позивач зазначає, що змушений звернутися за захистом до держави Україна у зв'язку з його переслідуваннями через професійну діяльність, політичні погляди у країні-громадянства. Позивач в травні 2015 року в'їхав на територію України разом зі своїм дядьком адвокатом ОСОБА_8, який здійснював представництво інтересів у справі громадянина України ОСОБА_9 в якості помічника адвоката. Помічником у адвоката ОСОБА_8 позивач працював з 10 серпня 2011 року по травень 2015 року, що підтверджується записом у трудовій книжці НОМЕР_2. Адвокат ОСОБА_8 в 2014-2016 роках здійснював захист громадянина України ОСОБА_9, якого правоохоронні органи Російської Федерації звинувачували в участі в каральних операціях на Луганщині (Україна), у вбивстві понад 30 осіб, в зґвалтуваннях і в скоєнні інших особливо тяжких злочинів. У 2016 році кримінальні справи за цими злочинами щодо ОСОБА_9 були припинені і Генпрокуратура Російської Федерації принесла ОСОБА_9 письмове вибачення. Позивач вказує, що після цього адвокат ОСОБА_8 подав до російського суду цивільний позов в інтересах ОСОБА_9 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної йому незаконним арештом і незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. Також зазначає, що ОСОБА_8 в листопаді 2016 року в інтересах ОСОБА_9 подав скаргу до Європейського суду з прав людини про порушення прав, тортури і примусу до дачі неправдивих свідчень. За свою правозахисну діяльність адвоката ОСОБА_8 незаконно заарештовували, проти нього фальсифікувалися кримінальні справи, які згодом були припинені, йому неодноразово погрожували розправою і кілька разів зазнавав нападів та тілесних ушкоджень невідомими особами. З метою тиску на ОСОБА_8, правоохоронними органами Республіки Мордовія РФ, де позивач проживав в той час, ініційовано порушення кримінальної справи відносно позивача за сфальсифікованою заявою колишньої дружини про нібито її пограбування. Позивача заарештували, а потім оголосили в міжнародний розшук. Побоюючись незаконного переслідування і погроз «посадити мене до в'язниці» і вбивства, в травні 2015 року позивач на законних підставах виїхав в Україну, де і проживає на даний час. ІНФОРМАЦІЯ_6 року 57-річний ОСОБА_8, який ніколи нічим не хворів, при загадкових обставинах помер в одній з московських лікарень. Підтвердженням переслідувань безпосереднього керівника позивача, його рідного дядька, та підстав вважати його смерть підозрілою є численні публікації у ЗМІ. 21 липня 2015 року позивач уклав шлюб з громадянкою України ОСОБА_10, на даний момент дружина позивача вагітна. Позивач також зазначає, що створивши сім'ю на території України та побоюючись безпідставних звинувачень та існування загрози життю, безпеці, свободі, ситуації систематичного порушення прав людини він неодноразово звертався за захистом до державних органів України: надсилав листи з проханням надати захист та не видворяти з території України до Генеральної Прокуратури України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства юстиції України. Проте отримав відповідь або про направлення його звернення до іншого органу, або про необхідність звернення до міграційної служби. Крім того, щодо перебування позивача у розшуку органів Інтерполу вказує, що відповідно до листа Генеральної прокуратури Російської Федерації від 01 листопада 2017 року №81/3-1587-17 видача позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, передбачені ч. 1 ст. 128.1 та ч. 1 ст. 119 Кримінального кодексу Російської Федерації не вимагається. Вимагається екстрадиція позивача для притягнення до відповідальності до п.«г» ч.2 ст.161 Кримінального кодексу Російської Федерації (грабіж), а саме викрадення у колишньої дружини телефону, прикрас. Разом з тим, позивач має квитанції на підтвердження покупки даних речей за власний рахунок у період перебування у шлюбі, отже дані речі є спільною сумісною власністю подружжя.

При цьому, відповідач вважає, що оскаржуване рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 20 грудня 2017 року №242 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалося з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_5 відмовлено.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_5 звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій зазначено, що рішення винесено з порушенням норм матеріального права, у зв'язку з чим апелянт просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року відкрито провадження у справі.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги ОСОБА_5, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Обставини справи.

Як вбачається з матеріалів особової справи №2017000187 (т.2 а.с.7-289), ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Російської Федерації, уродженця с.Парапіно Республіки Мордовії, проживав за адресою АДРЕСА_2, Російська Федерація, за етнічною належністю - мордвин, за національністю - росіянин, за віросповіданням - християнин, одружений з громадянкою України ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_4, закінчив 9 класів Ковилкінської середньої школи №1 (м.Ковилкіно, Республіка Мордовія, Російська Федерація), Ковилкінський будівельний технікум (2001-2005 роки), інститут управління та права юридичний факультет в м.Москва, Російська Федерація (2007-2011 роки).

ОСОБА_5 проживав в Російській Федерації до травня 2015 року, в травні 2015 року позивач вибув з Російської Федерації літаком Москва (РФ) - Одеса (Україна) на підставі паспортного документа для виїзду закордон серії 723771195.

Окрім цього, згідно паспортного документу для поїздок закордон громадянина Російської Федерації ОСОБА_5 (т.2 а.с. 146-150, 272-276), позивач неодноразово перетинав кордон України. Так позивам перебував, на території України з 11 серпня 2013 року по 29 жовтня 2013 року, з 29 жовтня 2013 року по 24 січня 2014 року, з 24 січня 2015 року по 15 квітня 2014 року, з 20 травня 2015 року по 22 липня 2015 року. З 29 липня 2015 року за межі України із використанням даного паспортного документа не виїжджав.

Згідно ухвали Малиновського районного суду м.Одеси від 11 листопада 2017 року по справі №521/18574/17 встановлено, що співробітниками ВКП Приморського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області 03 жовтня 2017 року за адресою:м.Одеса вул.Фонтанська дорога, 17/19 затриманий громадянин Російської Федерації ОСОБА_5 у зв'язку із перебуванням в розшуку на національному рівні компетентними органами Російської федерації за вчинення злочинів, передбачених ч.І ст.128.1, п.«г» ч.2 ст.161, ч.І ст.119 КК РФ.

Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 2017 року до особи було застосовано запобіжний захід у вигляді тимчасового арешту строком 30 діб.

Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2017 року строк тимчасового арешту особи було продовжено у термін до 40 діб.

Ухвалою Малиновского районного суду м.Одеси від 11 листопада 2017 року було застосовано запобіжний захід на домашній арешт, із забороною залишати житло за адресою: АДРЕСА_1 у період доби з: 22 години 00 хвилини до 06 години 00 хвилини, строк дії ухвали становить 2 місяці (т.2 а.с.143-145).

01 грудня 2017 року позивач вперше звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області із анкетою-заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.11, 13-16), обґрунтовуючи причини звернення наступним.

Позивач зазначає, що незаконно переслідується владою Російської Федерації по сфабрикованому обвинуваченню. Вказує, що ніяких злочинів на території Російської Федерації не вчиняв. На територію України в'їхав у травні 2015 року разом із своїм дядьком адвокатом ОСОБА_8 як його помічник по справі громадянина України ОСОБА_9. В м.Одесі постійно проживає з травня 2015 року, має дозвіл на тимчасове проживання в Україні. Має постійне місце проживання, працює на постійній основі, має картку платника податків в Україні. Квартира, де проживає, належить його матері ОСОБА_12 Причиною переслідування правоохоронними органами РФ є правозахисна діяльність в Росії його дядька ОСОБА_8, який здійснював захист громадянина України ОСОБА_9, обвинувачуваного в участі у каральних операціях на Луганщині та у вбивстві більш як 30 чоловік, у зґвалтуванні та здійсненні інших тяжких злочинів. Після припинення проти ОСОБА_9 кримінальних проваджень та принесення йому вибачень, ОСОБА_8 подав в російський цивільний суд цивільний позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та у Європейський суд з прав людини щодо порушення прав громадянина України ОСОБА_9 Вказує, що за свою правозахисну діяльність його дядька ОСОБА_8 незаконно заарештували, проти нього фальсифікували кримінальні справи. ІНФОРМАЦІЯ_6 року ОСОБА_8 при таємничих обставинах помер в московській лікарні. Вказує, що з метою тиску на його дядька проти нього правоохоронними органами Республіки Мордовії РФ, де позивач проживав, відкриті кримінальні справи за хибним обвинуваченням його колишньої дружини. ОСОБА_5 заарештували, і таким чином, як зазначає позивач, його дядька хотіли переконати відмовитись від справи політичного в'язня ОСОБА_9 Після звільнення позивача з-під арешту під заставу, побоюючись незаконного переслідування позивач у травні 2015 року на законних підставах в'їхав в Україну, де проживає і до сьогодні.

20 грудня 2017 року за результатами розгляду особової справи заявника №2017ОО0187 управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області дійшло висновку про доцільність відмовити громадянину Російської Федерації ОСОБА_5 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с. 100-115).

Вказаний висновок управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області обґрунтувало тим, що причиною кримінального переслідування заявника в країні громадянської належності став сімейний конфлікт із дружиною, пов'язаний із розподілом сумісно нажитого майна після розірвання шлюбу. Під час проживання у РФ заявник володів інформацією щодо порушення проти нього кримінальної справи, зокрема був ознайомлений із наявними матеріалами, маючи вищу юридичну освіту, залучав до розгляду своєї справи власних адвокатів тощо. Вважається, що після зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на заставу у 600 000 російських рублів заявник повністю усвідомлював наслідки подальшого виїзду з країни громадянської належності та нез'явлення до судових засідань, що в результаті і спричинило його розшук компетентними органами РФ. Після потрапляння в Україну в травні 2015 року заявник не цікавився ходом власної кримінальної справи в країні громадянської належності та легалізувався в нашій країні шляхом укладення шлюбу з громадянкою України, отримавши дозвіл на тимчасове проживання в нашій країні. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протягом майже 2.5 років проживання в Україні не звертався, що об'єктивно свідчить про відсутність обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.

Об'явлення особи у розшук на національному рівні та інформування компетентними органами РФ сектору Європолу та Інтерполу з вказаного приводу жодним чином не пов'язане із смертю дядька заявника ОСОБА_8 та не може слугувати підставою для надання заявнику захисту в Україні, так як об'єктивно вказує на наміри уникнення від розгляду власної справи на території РФ, маючи для цього усі передбачені діючим законодавством можливості. Зокрема встановлено, що станом на теперішній час обвинувального чи іншого вироку щодо особи винесеного не було, заявник розшукується компетентними органами РФ для участі у призначених судових засіданнях. Зазначений факт вказує на те, що у разі відсутності в діях особи порушень чинного законодавства РФ він має усі підстави для виправдання у судових інстанціях. Зазначене додатково кореспондується із рекомендаціями УВКБ ООН. Відповідно до пункту 56 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються визначення статусу біженця), переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Додатково, запит на видачу особи з боку російської сторони розглядається Міністерством юстиції України на підставі європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року та не має на меті переслідування особи за політичними мотивами, расовою належністю, віросповіданням або політичними поглядами. Додатково встановлено, що у разі видачі особи до країни громадянської належності до нього не будуть застосовані тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження або покарання (відповідно до листа Міністерства юстиції України від 02.11.2017 року №51801-12.1/3). За матеріалами справи встановлено, що в особи відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у відповідності до п.1 ч.І ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст.1 вищевказаного Закону, через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Аналізом актуальної ІКП встановлено, що соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання особи (РФ, Республіка Мордовія) характеризується стабільністю та зростанням економічних показників.

На підставі висновку головного спеціаліста відділу роботи з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області ОСОБА_13 видано наказ №242 від 20 грудня 2017 року (т.2 а.с.96) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Російської Федерації ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_5, особова справа №2017000187.

20 грудня 2017 року ОСОБА_5 було направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.97)

Не погоджуючись з вказаною відмовою позивач звернувся до суду з позовом.

Висновок суду першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_5 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим та таким, що не відповідає вимогам Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Джерела права й акти їх застосування.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Частиною 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Пункти 1 та 13 ч.1 ст.1 вказаного Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Оцінка суду.

Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції відмовив ОСОБА_5 у задоволенні позову на підставі відсутності в матеріалах справи доказів наявності обґрунтованих побоювань позивача стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця та відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні.

Крім того, суд попередньої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано достатніх та переконливих документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Російської Федерації.

Дослідивши матеріали справи колегія суддів не погоджується з висновком суду попередньої інстанції виходячи з наступного.

Згідно особової справи громадянина РФ ОСОБА_5 вбачається, що він має диплом бакалавра, виданого інститутом управління та права Російської Федерації у м. Москва.

В країні громадянської належності він вів активну громадську та політичну діяльність.

З 01 червня 2007 року позивач працював у Московській обласній колегії адвокатів філії № 28, з початку на посаді секретаря, а з 10 серпня 2011 року на посаді помічника адвоката, про що свідчать відповідні записи у трудовій книжці. При цьому Головою філії № 28 Московської обласної колегії адвокатів був його рідний дядько ОСОБА_8

Дослідивши матеріали справи та наявні в них роздруківки з інтернет-видань колегією суддів встановлено, що ОСОБА_8 був достатньо відомим адвокатом у Російській Федерації, займався резонансними справами, які мали політичний характер, деякі з них стосувалися захисту громадян України. У вказаних справ ОСОБА_5 приймав участь в якості помічника адвоката.

ОСОБА_8 неодноразово заявляв ЗМІ, що на нього чиниться тиск як з боку колег, так і правоохоронних органів з метою впливу на здійснення адвокатом своїх повноважень щодо представництва інтересів клієнтів.

ІНФОРМАЦІЯ_6 року адвокат ОСОБА_8 раптово помирає.

За свою правозахисну діяльність адвоката ОСОБА_8 незаконно заарештовували, проти нього фальсифікувалися кримінальні справи, які згодом були припинені, йому неодноразово погрожували розправою, в результаті він декілька разів зазнавав нападів та тілесних ушкоджень невідомими особами.

Вищевказані обставини тісно переплітаються із професійною діяльністю ОСОБА_8 та особистим життям його помічника ОСОБА_5

Правоохоронними органами Республіки Мордовія РФ, де позивач проживав в той час, ініційовано порушення кримінальної справи відносно позивача за сфальсифікованою заявою колишньої дружини про її пограбування. Позивача заарештували, а потім оголосили в міжнародний розшук.

В анкеті ОСОБА_5 зазначає, що його перебування на території Російської Федерації надасть можливість, заінтересованим у цьому особам, здійснити доступ до робочих документів його покійного дядька для отримання необхідної їм інформації, що є додатковим побоюванням за своє життя.

На підставі викладеного скаржник неодноразово звертався за захистом до державних органів України: надсилав листи з проханням надати захист та не видворяти з території України до Генеральної Прокуратури України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства юстиції України. Проте отримав відповідь або про направлення його звернення до іншого органу, або про необхідність звернення до міграційної служби.

Колегією суддів вважає, що вказані події, що передували смерті ОСОБА_8, підтверджують факт наявності обґрунтованих побоювань позивача, який був не тільки його помічником, а й єдиною близькою людиною, стати жертвою переслідувань на батьківщині.

У зв'язку із наведеними обставинами у ОСОБА_5 виникли всі підстави для побоювання за своє життя.

До того ж в матеріалах справи містяться докази та факти погроз на адресу родичів скаржника, однак ні міграційна служба при винесенні оскаржуваного наказу, а ні суд першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення не взяли до уваги роздруківку телефонних погроз на адресу матері ОСОБА_5

Докази, наведених фактів, містяться у матеріалах зазначеної справи, але аналізу не піддавались.

Так, колегія суддів зазначає, що в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції не міститься жодного висновку щодо ситуації у країні походження позивача, дотримання такою країною міжнародних стандартів з кримінального правосуддя, конституційних прав громадян, а також щодо можливих утисків громадян через їх політичні погляди.

Беручи до уваги численні загальновідомі, а відтак такі, що не потребують доведенню, відомості про переслідування та затримання на території Російської Федерації осіб, причетних до подій в Україні, заслуговують на увагу доводи позивача стосовно того, що у разі його повернення на територію Російської Федерації, значною є ймовірність порушення прав, свобод та інтересів позивача, загрожуватиме небезпека за політичні переконання.

Згідно Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови : заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Колегія суддів звертає увагу, що матеріали особової справи ОСОБА_5, а також наявні в матеріалах адміністративної справи відомості, свідчать про те, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивача про наявність у них обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на політичному ґрунті в Російській Федерації.

Більш того, відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

Згідно ч.3 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Відповідно Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Однак ненадання міграційним органом повної та належної оцінки наведеним позивачем у заяві обставинам є свідченням нівелювання загальних правових принципів доказового права, згідно яких обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює відповідне твердження.

Пунктами 3, 4 Позиції УВКБ ООН від 14 березня 1995 року, незважаючи на те, що переслідування є центральним для визначення статусу біженця та, отже, для міжнародного режиму захисту біженців, запровадженого згідно Конвенції 1951 року, поняття «переслідування» не визначається в цій Конвенції, основний зміст, виражений в Преамбулі Конвенції і зрозумілий всім, полягає в тому, що переслідування включають в себе всі серйозні порушення прав людини. Таким чином, ключовим питанням при встановленні підстави та обґрунтування для надання міжнародного захисту є факт відсутності національного захисту від переслідувань, безвідносно до того, чи можна цей недолік приписати свідомому наміру держави заподіяти шкоду. Ніщо не вказує також на те, що в ході розробки Конвенції автори цього правового документа мали намір включити умову, що побоювання переслідувань буде цілком обґрунтованим, тільки якщо воно виходить від уряду чи від осіб, які сприймаються як такі, що діють в його інтересах.

Безсумнівно, твердження про те, що особам, які шукають притулку, слід відмовити в необхідному захисті, якщо не можна на державу покласти відповідальність за порушення їхніх фундаментальних прав людини недержавною дійовою особою, йшло б у розріз з духом і цілями Конвенції, а система міжнародного захисту біженців стала б неефективною.

Таким чином, з даного спірного питання УВКБ ООН займає наступну позицію: надання статусу біженця згідно Конвенції є так само обґрунтованим, якщо переслідування стосовно людини здійснюються недержавними структурами, наприклад, нерегулярними збройними силами або місцевим населенням, з перерахованих у Конвенції мотивів і за обставин, що вказують на небажання або нездатність держави забезпечити ефективний захист проти загрози переслідувань. Ця позиція викладена в пункті 65 виданої УВКБ ООН в 1979 році Настанови з процедур і критеріїв визначення статусу біженця.

Разом з тим, необхідно враховувати, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися, зокрема із публікацій у засобах масової інформації.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова) інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що ОСОБА_5 органам міграційної служби та суду надав всі наявні у нього документи та обґрунтував свої побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, але поверховий аналіз їх призвів до невірних висновків.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів прийшла до висновку про задоволення позову ОСОБА_5 шляхом скасування оскаржуваного наказу № 242 від 20 грудня 2017 року, та зобов'язання відповідача повторно розглянути питання про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 317 КАС України встановлено, що підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку про те, що судом попередньої інстанції при винесенні вказаного рішення порушено норми матеріального права та неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, таким чином керуючись п.п.1, 4 ч.1 ст. 317 КАС України колегія суддів вважає за необхідним, скасовуючи постанову суду першої інстанції, та ухвалити нову, якою адміністративний позов ОСОБА_5 задовольнити в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 317, 322, 325 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - задовольнити.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року по справі за позовом ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - скасувати.

Ухвалити у справі постанову, якою позов ОСОБА_5 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ № 242 від 20 грудня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути питання про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений та підписаний 05 липня 2018 року.

Головуючий суддя Потапчук В.О.Судді Семенюк Г.В. Шляхтицький О.І.