Постанова № 75257864, 10.07.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 371/1061/17 Головуючий у І інстанції Капшук Л. О.Провадження № 22-ц/780/2554/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 22 10.07.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 липня 2018 року м. Київ

Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді -ОСОБА_1, суддів:ОСОБА_2, ОСОБА_3, з участю секретаряОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_5 – ОСОБА_6 на рішення Миронівського районного суду Київської області від 07 березня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_5 до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агросвіт» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2017 року позивач звернулась до суду, посилаючись на ті обставини, що 01.12.2012 між нею та СТОВ «Агросвіт» було укладено договір оренди земельної ділянки № 0094-12, згідно з яким вона передала відповідачу в строкове платне користування строком на 14 років земельну ділянку загальною площею 1,00 га, кадастровий номер 3222982600:03:201:0025, належну йому на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 730866 від 27.09.2012. Договір зареєстровано в управлінні Держкомзему у Миронівському районі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29.12.2012 за № 322290004004404.

Позов обґрунтувала посиланням на положення статті 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на дату укладення спірного договору), яка містила істотні умови договору оренди землі, передбачала, що невід’ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об’єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.

За умовами укладеного договору орендна плата виплачується у грошовій формі у розмірі 3 (три) відсотки від вартості орендованої земельної ділянки. Розмір орендної плати визначається за домовленістю сторін, форма орендної плати на один рік встановлюється за домовленістю сторін. Орендар сплачує орендну плату протягом терміну дії договору, але не пізніше як у термін від 01.09. по 31.12 кожного року. Розмір платежів за окремими формами оплати щороку погоджується між сторонами шляхом унесення змін або доповнень до цього договору.

Як вбачається із п. 9 типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220, орендна плата вноситься орендарем у відповідній формі та розмірі, зокрема, розмір орендної плати: грошової - у гривнях із зазначенням способів внесення за земельні ділянки приватної власності. Отже, з умов типового договору оренди землі вбачається, що розмір орендної плати вноситься орендарем і визначається у договорі оренди у гривнях із зазначенням способів внесення за земельні ділянки приватної власності.

З умов спірного договору вбачається, що сторонами не було досягнуто згоди щодо такої істотної умови спірного договору, як орендна плата, адже конкретний її розмір у грошовому еквіваленті гривні не був визначений. Жодної додаткової угоди до спірного договору, якою б сторони визначили розмір орендної плати у грошовому еквіваленті в гривні, сторони не укладали.

В тексті договору не визначено вартість орендованої земельної ділянки, тому розмір орендної плати не можна розрахувати. Поняття «вартість орендованої земельної ділянки» та «нормативно грошова оцінка земельної ділянки» - не тотожні, а умовами спірного договору не передбачено, що вартість орендованої земельної ділянки дорівнює нормативно грошовій оцінці земельної ділянки. Договором також не визначено, що орендну плату можна вирахувати з нормативно грошової оцінки земельної ділянки.

Зазначене є підставою для зловживань з боку відповідача як орендаря, який на власний розсуд визначає щорічний розмір орендної плати, не здійснює її індексацію.

З умов спірного договору вбачається, що у ньому відсутні інші істотні умови та невід’ємні частини, наявність яких є обов’язковою: у договорі відсутні умови про індексацію; договір не містить такої умови як строк внесення орендної плати; до договору не додані кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів, акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), тобто відсутня інформація про об’єкт оренди, яка дозволяє ідентифікувати предмет спірного договору.

У пункті 3.2 спірного договору йдеться про те, що «орендар сплачує орендну плату протягом терміну дії договору, але не пізніше як у термін від 01.09 до 31.12 кожного року». З цієї норми позивачу незрозуміло який же насправді строк сплати орендних платежів: немає конкретних строків із зазначенням місяців, дат. Умови п. 3.2 можна тлумачити як завгодно, чи то зазначено хвилини і години, чи дні і тижні, чи взагалі фраза недописана і там зазначено частки різних форм платежів.

Незрозуміло і неоднозначно викладеними умовами щодо строку внесення орендної плати користується відповідач, порушуючи права позивача на отримання орендної плати у певний строк.

Відсутність встановленої та погодженої сторонами орендної плати із зазначенням її розміру у грошовій одиниці гривні, індексації, не дає права позивачу отримувати орендну плату в розмірі, строках і у порядку, визначеному саме у договорі оренди, є підставою для визнання недійсним в цілому спірного договору оренди на підставі статті 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на дату укладення спірного договору).

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Спірний договір не є припиненим на момент пред’явлення позову, порушення її прав є триваючим, тому що відносини між сторонами є триваючими і обов’язки, встановлені спірним договором, зокрема і щодо сплати орендної плати, підлягають виконанню сторонами протягом всього строку дії договору, тому нею не пропущено строк позовної давності.

Існування триваючого порушення прав позивача, яке виражається у відсутності у спірному договорі такої істотної умови, як орендна плата із зазначенням розміру та порядку її внесення, індексації, на момент пред’явлення даного позову, свідчить про те, що позовна давність на вимоги позивача не поширюється. Відносини між сторонами є триваючими і обов’язки, встановлені договором оренди, підлягають виконанню сторонами протягом всього строку дії договору.

Просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки № 0272-12 від 07.12.2012, укладений з СТОВ «Агросвіт», стягнути з відповідача судовий збір.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 07 березня 2018 року позов ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням представник ОСОБА_5 – ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

При цьому зазначає, що висновки суду першої інстанції про те, що спірний договір був зареєстрований та набув чинності, є передчасними. В порушення ч. 1, 4 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на дату підписання спірного договору) сторонами спірного договору не було визначено такої істотної умови спірного договору, як орендна плата, зокрема, конкретний її розмір у грошовому еквіваленті гривні, не визначено її індексацію та порядок такої індексації, у договорі відсутні невід’ємні його частини, наявність яких є обов’язковою згідно ст. 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на дату підписання спірного договору), зокрема, кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів, акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), акт приймання-передачі належним чином ідентифікованого об'єкта оренди, земельної ділянки, що унеможливлює її належну ідентифікацію. Разом з тим інформація про об’єкт оренди (місце розташування земельної ділянки), як зазначено вище, є однією з істотних умов договору оренди земельної ділянки.

Таким чином, спірний договір підписаний сторонами не містить обов’язкових істотних умов договору оренди землі, тобто вказаний договір не є укладеним, а тому він не породжує для сторін прав та обов’язків, на досягнення яких було спрямоване їх волевиявлення під час документального оформлення договору.

Вказує, що в умовах спірного договору відсутні дані про досягнення сторонами конкретної згоди щодо однієї з істотних умов договору, а саме, розміру орендної плати зазначеної в гривнях. Відповідач самостійно, без погодження з позивачем, визначив розмір орендної плати, що суперечить вимогам Закону України «Про оренду землі».

Відсутність в договорі істотної умови - розміру орендної плати істотно порушує права позивача та відповідно до статей 15 та 21 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на дату укладення спірного договору) є підставою для визнання такого договору недійсним.

Відповідно до статей 15 та 21 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на дату укладення спірного договору) строк внесення орендної плати є істотною умовою в договорі оренди. Статтями 251-252 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення; строк визначається роками, місяцями, тижнями днями або годинами. Натомість вважає, що спірний договір не містить такої умови як строк внесення орендної плати, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

В ухвалі про відкриття апеляційного провадження відповідачу було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, однак відзив не подавався.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що на підставі державного акта на право власності позивачу належить земельна ділянка площею 1,00 га, розташована на території Карапишівської сільської ради Миронівського району Київської області. Земельна ділянка має кадастровий номер: 3222982600:03:201:0025.

01.12.2012 сторони уклали договір оренди земельної ділянки № 0094-12с, згідно з яким позивач передала відповідачу в користування на умовах оренди вказану земельну ділянку (а.с., а.с. 9,10).

Передавання земельної ділянки здійснено за актом приймання-передачі, який додано до матеріалів справи (а.с.99).

29.12.2012 договір оренди зареєстрований в Управлінні Держкомзему у Миронівському районі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис за № 322290004004404.

У пунктах 1.2., 1.3. договору визначено, що в оренду передається земельна ділянка площею 1,00 га, кадастровий номер: 3222982600:03:201:0025, нормативно грошова оцінка якої становить 30771,00 грн.

За умовами пунктів 3.1., 3.2., 3.5. розділу 3 укладеного сторонами договору орендна плата виплачується орендарем у грошовій формі у розмірі 3 (три) відсотки від вартості орендованої земельної ділянки. Розмір орендної плати визначається за домовленістю сторін, але не може бути меншим від розміру, встановленого чинним законодавством. Форма орендної плати за оренду земельної ділянки на один рік встановлюється за домовленістю сторін. Орендар сплачує орендну плату протягом терміну дії договору, але не пізніше як у термін від 01.09. по 31.12 кожного року. Розмір платежів за окремими формами оплати щороку погоджується між сторонами шляхом унесення змін або доповнень до цього договору. Обчислення розміру орендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції.

Згідно п. 3.4 спірного договору обчислення розміру орендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції. За даними зведених таблиць індексів споживчих цін Міністерства фінансів України індекси інфляції становили: 99,8 % - 2012 рік, 100,5 % – 2013 рік, 124,9 % – 2014 рік, 143,3 % - 2015 рік та 112,4 % - 2016 рік. Відповідно орендна плата за кожний поточний рік розраховується як добуток розміру орендної плати за минулий рік та індексу інфляції.

Фактично нарахована та виплачена позивачу орендна плата за договором становила: 2014 рік -1230,84 грн., 2015 рік – 1921,64 грн., 2016 рік - 2767,26 грн.

Такі обставини наведені представником відповідача, не заперечені представником позивача та підтверджені наданими відомостями на видачу орендної плати, довідкою відповідача від 06.09.2017 № 156.

Відмовляючи в задоволенні позову на підставі ст.ст. 3, 6, 16, 202, 203, 215, 627, 638, 640, 792 ЦК України, ст. 152 ЗК України, ст.ст. 1, 15, 18, 20-22, 30 Закону України «Про оренду землі», п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «По судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди землі № 0094-12 від 01.12.2012 є укладеним, пройшов державну реєстрацію та набув чинності і підстави для визнання його недійсним відсутні.

При цьому, суд першої інстанції вказав, що відсутність деяких істотних умов договору, визначених ст.15 Закону України «Про оренду землі» є окремою підставою для визнання договору недійсним, з підстав передбачених ст.203 ЦПК України, крім встановлення факту відсутності істотних умов в договорі оренди земельної ділянки, суд також має вказати в мотивувальній частині свого рішення

яким саме чином це порушило суб'єктивні права позивача, тільки в цьому випадку рішення суду можна буде вважати законним та обґрунтованим, оскільки

відсутність у договорі оренди землі певної істотної умови саме по собі є лише формальним приводом звернення до суду та не може вважатися підставою для

визнання такого договору недійсним, тому вимоги заявленого позову слугують формальним приводом для припинення договірних відносин, відсутність

у договорі конкретного розміру орендної плати не унеможливила виконання

договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом дії

договору виконували договір погодженим способом, тому незгода позивача з

умовою договору не може бути підставою для визнання його прав

порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих

підстав.

Крім того, суд першої інстанції зазначав, що позивач не довела, у чому полягає реальне порушення її законних прав на отримання орендної плати в строки та в розмірах, визначених договором, послалася на припущення щодо можливих зловживань з боку відповідача, як орендаря, який на власний розсуд визначає строк внесення та розмір орендної плати, порядок внесення та індексацію орендної плати. Такі припущення суд вважав безпідставними, оскільки фактичне виконання договору свідчить про погодження сторонами усіх істотних умов та не порушує жодних прав чи інтересів позивача.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими вона обґрунтовувала свої вимоги, не доведено порушення її прав орендодавця.

Отже, відсутність у договорі конкретного розміру орендної плати не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом дії договору виконували договір погодженим способом, тому незгода позивача з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання його прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про оренду землі» зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. Така взаємна згода має бути оформлена письмово. Це випливає і зі звичаїв ділового обороту, і з положень Типового договору оренди землі, затвердженого постановою КМУ від 03.03.04 № 220.

Сторони не позбавлені права укласти додаткову угоду до чинного договору оренди, передбачивши внесення змін до тих пунктів договорів, які потребують уточнення чи зміни.

Пункт 3.2. укладеного договору визначає, що саме так мають діяти сторони при визначенні розміру орендної плати.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що права позивача як орендодавця не порушені, а умови договору, на які він посилається, підлягають уточненню в позасудовому порядку, в зв»язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, оскільки не вбачається факту порушення прав позивача укладенням цього договору.

Представник відповідача подав заяву про застосування строків позовної даності.

З цього приводу, суд першої інстанції дійшов висноку, що коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. При цьому у разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Оскільки факту порушення суб’єктивного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду не встановлено, суд першої інстанції відмовив в позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується в повній мірі, оскільки вони узгоджуються з матеріалами справи та ґрунтуються на нормах діючого законодавства, виходячи з наступного.

Статтею 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав, визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування тощо.

Частиною 4 ст. 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Згідно до ст. 125 ЗК України право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права.

Відповідно до частини 1 статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Частиною 1 статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Згідно із ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладений, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Із роз’яснень, викладених у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «По судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вбачається, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

За змістом ч. 2 ст. 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства щодо договору, регулюються актами земельного законодавства України, Законом України «Про оренду землі», тощо.

Спеціальним законом, який регулює правовідносини, пов’язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

За змістом статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на момент укладення спірного договору) визначено істотні умови договору оренди землі, якими є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) , строк дії договору оренди, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату, умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, умови збереження стану об'єкта оренди, умови і строки передачі земельної ділянки орендарю, умови повернення земельної ділянки орендодавцеві , існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо. Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду , кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів, акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), акт приймання-передачі об'єкта оренди, проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом. У разі якщо договором оренди землі передбачається здійснити заходи, спрямовані на охорону та поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

Статтями 21, 22 Закону в зазначеній редакції визначено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати.

Частиною 3 ст. 12 і ч. 1 ст. 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до положень ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до вимог ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч. 2 ст. 95 ЦПК України, письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Переглядаючи справу, колегія суддів прийшла до висновку, що суд першої інстанції, не зважаючи на доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази щодо їх належності, допустимості та достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, в тому числі й тим, на які посилається апелянт і обґрунтовано відмовив у задоволені позову.

В порушення вимог ст. ст. 12, 81 ЦПК України, апелянтом всупереч його твердженням в апеляційній скарзі, не доведено перед судом належними і допустимими доказами обставин, на які він посилається, як на підставу для задоволення позову.

А саме, зі змісту позовної заяви вбачається, що факт реєстрації спірного договора позивачем не оспорюється, оскільки сам позивач у позовній заяві вказує, що спірний договір було зареєстровано в управлінні Держкомзему у Миронівському районі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29.12.2012 за № 322290004004404. Крім того, дана обставина (щодо відсутності реєстації договору) не визначалася позивачем як підстава позову, а відповідно, і як підстава для визнання спірного договору недійсним, та не була предметом розгляду даної справи.

Натомість, доводи апеляційної скарги, всупереч позовним вимогам зводяться до недійсності договору (крім іншого) з підстав відсутності державної реєстації, що на думку апелянта не було перевірено судом першої інстанції, розцінюються колегією суддів критично і до уваги не приймається, оскільки факт реєстрації спірного договору визнавався та не спростовувався сторонами під час розгляду справи судом першої інстанції( ч.1 ст. 82 ЦПК України).

Крім того, посилання позивача на те, що при укладені спірного договору не було дотримано істотних умов щодо визначення ціни договору, строку здійснення розрахунків та інших, не відповідають змісту договору та встановленим судом обставинам справи.

Отже, оскільки судом встановлено, що сторони згідно з положеннями ч. 1 ст. 638 ЦК України досягли згоди, з усіх істотних умов договору, підписали його та впродовж тривалого часу виконували свої зобов’язання за договором, твердження апелянта про те, що договір є не укладеним, являється надуманим.

В супереч твердженням апелянта, відсутність у договорі кадастрового плану земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів, акта визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), акта приймання-передачі об'єкта оренди, інформації щодо індексації, згідно з положеннями ст. 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на момент укладення спірного договору) підставою для визнання його не дійсним не являється.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, зводиться до помилкового тлумачення норм права і не свідчать про порушення судом норм земельного, цивільного або цивільно-процесуального законодавства.

При цьому, обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, згідно з яким, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 – ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 07 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: С.В. Лівінський

ОСОБА_3