Постанова № 75226649, 05.07.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2018 рокуЛьвів№ 876/3477/18

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Богаченка С. І.,

суддів - Багрія В. М., Мікули О. І.,

з участю секретаря судового засідання - Болюк Н. В.,

представника відповідача та третьої особи - Сагайдака Д. М.,

розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року у справі № 813/4056/16 (рішення ухвалене судом у складі колегії суддів Сакалоша В. М., Гавдика З. В., Мартинюка В. Я. о 09 год 16 хв. у м. Львові, повний текст якого виготовлено 23 березня 2018 року) за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

21 листопада 2016 року ОСОБА_2 звернувся в суд з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11 жовтня 2016 року № 517-16 та зобов'язати відповідача повторно розглянути його заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що оскаржуване рішення відповідача прийняте без урахування того, що він, будучи громадянином Російської Федерації та перебуваючи за її межами, не може повернутися у країну свого походження та змушений шукати захисту в Україні з огляду на систематичне порушення в країні його походження прав людини та наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, зумовлені проведенням контртерористичної операції.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року позов задоволено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу на нього, в якій просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує посиланням на те, що зазначені позивачем причини неповернення не є такими, що відносяться до конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, а виїзд позивача з країни походження зумовлений загальним станом в країні, економічними проблемами, бажанням потрапити до економічно стабільної країни Європи, отримати роботу з постійними доходами та покращити життя.

Представник позивача подав суду відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує щодо її змісту і вимог, посилається на законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін.

Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, посилаючись на викладені в ній доводи.

Позивач та його представник в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, що відповідно до частини другої статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності.

Заслухавши головуючого суддю, представника відповідача та третьої особи, проаналізувавши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції було встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, 27 жовтня 2015 року легально прибув до України.

У грудні 2015 року позивач був затриманий прикордонниками Мостиського прикордонного загону при спробі нелегального перетину кордону з Польською Республікою, після чого утримувався у Державній установі «Львівська установа виконання покарань № 19».

04 квітня 2016 року ОСОБА_2 звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 11 жовтня 2016 року № 517-16 громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", на підставі якого 16 листопада 2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області видано позивачу повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 76.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачем при прийнятті оскарженого рішення не надано належної оцінки наведеним позивачем доводам щодо обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на території Російської Федерації.

Суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Відповідно до пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з статтею 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною п'ятою статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що поняття біженець, або особа, яка потребує додаткового захисту включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивною ситуацією у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником чи представником його соціальної групи.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження за її межами (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного комісара ООН у справах біженців 1992 року особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює певне твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

При цьому, слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають притулку, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Як видно з пояснень та заяви ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в нього існують побоювання за своє життя, безпеку та свободу у зв'язку з безпідставним порушенням щодо нього кримінальної справи. Зазначає, що на території с. Гімри, Унцукульського району Республіки Дагестан Російської Федерації, протягом тривалого часу органами державної влади проводилась контртерористична операція, під час якої силовиками використовувались БТР, гелікоптери, руйнувались будинки, здійснювались незаконні затримання та арешти місцевих жителів, декотрі з яких в подальшому безслідно зникли. На даний час уродженці цієї території продовжують піддаватися переслідуванням, насильницьким зникненням, тортурам тощо, що підтверджує обґрунтованість його побоювання стати жертвою переслідувань зі сторони російських спецслужб за його неодноразову участь в мирних мітингах, у зв'язку з чим він не може повернутися до його країни походження.

На підтвердження зазначених обставин позивачем надано довідку Гімрянської сільської ради від 23 березня 2017 року, свідчення родичів та односельчан, а також відеозаписи щодо його участі в мирних мітингах проти влади.

Аналіз наданої позивачем інформації дає підстави для висновку, що в країні його походження систематично допускаються порушення прав людини, обмежуються права і свободи громадян, що свідчить про обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань зі сторони органів державної влади.

Однак в оскаржуваному рішенні Державної міграційної служби України не було належним чином проаналізовано вказані вище джерела інформації, не враховано доводів позивача щодо наявності обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та не спростовано можливість загрози життю, безпеці чи свободі позивача в разі повернення в країну походження, що свідчить про його протиправність та наявність підстав для задоволення позовних вимог.

При цьому, суд звертає увагу на ту обставину, що перебування позивача в третіх безпечних країнах та прибуття в Україну з економічних причин не можуть впливати на результат розгляду його заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки про існування загрози його життю, безпеці та свободі в країні походження позивачу стало відомо лише після його затримання в Україні.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, що відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статтями 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року у справі № 813/4056/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя С. І. Богаченко судді В. М. Багрій О. І. Мікула Повне судове рішення складено 10 липня 2018 року.