Постанова № 75215759, 10.07.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2018 року місто Київ.

Справа 753/11546/17

Апеляційне провадження № 22-ц/796/5434/2018

Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Желепи О.В.,

суддів: Борисової О.В., Мараєвої Н.Є.,

розглянувши у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Регіонального сервісного центру МВС в Київській області на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року, у складі судді Комаревцевої Л.В. ухваленого в приміщенні суду в місті Києві, повний текст рішення складений 13.04.2018 року (інформація про час ухвалення рішення відсутня)

в справі за позовом ОСОБА_1 до Регіонального сервісного центру МВС в Київській області, Міністерства внутрішніх справ України про скасування наказу щодо звільнення з посади , про зобов'язання працевлаштування на рівноцінну посаду, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду Апеляційним судом міста Києва.

Відповідно до ч. 1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

У червні 2017 року позивач звернулась до суду із вказаним позовом до відповідачів про скасування наказу щодо звільнення з посади , про зобов'язання працевлаштування на рівноцінну посаду, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 21.10.2016 наказом Регіонального сервісного центру МВС в Київській області (далі - Відповідач-1) №37 о/с, на підставі наказу Міністерства внутрішніх справ України (далі - Відповідач-2, МВС України) від 10.08.2016 за №774, позивач була незаконно звільнена за п.1 ст.40 КЗпП України з посади оператора комп'ютерного набору територіального сервісного центру №3243.

На підставі чого, позивач звернулась до суду за захистом її порушених прав та, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 22.02.2018 просила суд:

- скасувати наказ Відповідача-2 від 10.08.2016 за №774 «Про затвердження переліку змін у штатах МВС»

- скасувати наказ Відповідача-1 від 21.10.2016 за №37/ос щодо звільнення ОСОБА_1 з посади оператора комп'ютерного набору Територіального сервісного центру №3243 МВС в Київській області;

- зобов'язати Відповідача-1 працевлаштувати позивача у Територіальний сервісний центр №3243 МВС в Київській області або в іншу установу на рівноцінну посаду, яку займала позивач до звільнення;

- стягнути з Відповідача-1 на користь позивача за весь час вимушеного прогулу 38 923,00 грн.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 11.04.2018 року позов ОСОБА_1 до Регіонального сервісного центру МВС в Київській області, Міністерства внутрішніх справ України про скасування наказу щодо звільнення з посади та вимоги негайного працевлаштування на рівноцінну посаду, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задоволено частково.

Скасовано наказ Регіонального сервісного центру МВС в Київській області від 21.10.2016 № 37 о/с про звільнення ОСОБА_1 з посади оператора комп'ютерного набору територіального сервісного центру № 3243 МВС в Київській області.

Стягнуто з Регіонального сервісного центру МВС в Київській області (01133, м. Київ, бул.Л.Українки, 26) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає за адресою: 02068, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.02.2017 по 31.01.2018 в розмірі 38923.00 грн. (тридцять вісім тисяч дев'ятсот двадцять три гривні 00 копійок).

Стягнуто з Регіонального сервісного центру МВС в Київській області (01133, м. Київ, бул.Л.Українки, 26) на користь держави судовий збір в розмірі 704.80 грн. (сімсот чотири гривні 80 копійок).

В задоволенні позовних вимог про скасування наказу від 10.08.2016 № 774 «Про затвердження Переліку змін у штатах МВС» та вимоги негайного працевлаштування на рівноцінну посаду - відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням суду, представник Регіонального сервісного центру МВС в Київській області подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Вказував на те, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Так, зазначив, що у відповідності до ст. 492 КЗпП України, РСЦ МВС в Київській області було належним чином повідомлено ОСОБА_1 про наступне вивільнення, про що свідчить попередження від 25.08.2016 року. Також, РСЦ МВС в Київській області було запропоновано позивачеві посаду провідного спеціаліста-адміністратора ТСЦ 3243 РСЦ МВС в Київській області відповідно до нового штатного розпису. Проте, відповідно до статті 21 Закону України «Про державну службу» заміщення вказаної посади, відбувається за результатами спеціального відбору. Прийняття громадян України на посаду державної служби без проведення конкурсу забороняється, про що ОСОБА_1 було відомо. Позивачем було прийнято рішення про участь у конкурсі, про що свідчить її заява від 03.10.2016 р. та лист РСЦ МВС в Київській області від 05.10.2016 р., яким її було запрошено до участі у проходженні спеціального відбору. 11 жовтня 2016 року ОСОБА_1, відповідно до звіту про тестування не набрала необхідного мінімуму, а саме: правильних відповідей - 21, із 24 мінімально необхідних для проходження до наступного етапу відбору. Також, слід зазначити, що відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 28 ЗУ «Про державну службу», учасник конкурсу, який не пройшов конкурсний відбір, має право оскаржити рішення конкурсної комісії щодо конкурсу на зайняття вакантної посади державної служби категорії «Б» і «В» - до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, або до суду. Позивачем вказане рішення конкурсної комісії не оскаржувалось, а отже ОСОБА_1 погодилась із його результатами.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просила відхилити апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначила, що посилання відповідача на порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими та безпідставними. Вказувала на те, що звільнивши її відповідач порушив її право на працю та соціальний захист наданий Конституцією України та іншими законами. Зокрема зазначила, що на час її звільнення вона перебувала у декретній відпустці по догляду за донькою ОСОБА_4, а також вона доглядає та виховує сина ОСОБА_5 який є інвалідом з дитинства. Тобто звільнення позивача є порушенням ст. 179 та ч. 3 ст. 184 КЗпП України. Крім того зазначила, що відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 10.08.2016 №774 «Про організаційно-штатні зміни у регіональних сервісних центрах МВС» скорочено 8 посад персоналу, а на їх місце введено 7 посад державної служби та 1 посаду архіваріуса, однак посада архіваріуса їй не була запропонована відповідачем, що є порушенням ст. 492 КЗпП України.

Враховуючи доводи апеляційної скарги, рішення місцевого суду відповідачем оскаржено лише в частині задоволених позовних вимог, а тому оскільки рішення в частині відмовлених позовних вимог учасниками справи не оскаржувалось, останнє в цій частині апеляційним судом не переглядається.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення в цій частині, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Згідно зі ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

У статті 23 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, закріплено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі i сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Як зазначено у положеннях ч.1 ч. 42 КЗпП при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема: сімейним - при наявності двох і більше утриманців; (п.1); особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; (п.2); працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; (п.3).

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України не є обов'язком роботодавця.

Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 Кзпп України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Одночасно, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 19 постанови від 06.11.1992 «Про практику розгляду трудових спорів», судам слід мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом 07.11.2015 №3 о/с «По особовому складу» ОСОБА_1 було призначено за переведенням із Управління ДАІ ГУ МВС України в Київській області на посаду оператора комп'ютерного набору територіального сервісного центру № 3243 Регіонального сервісного центру МВС в Київській області.

На виконання наказу Міністерства внутрішніх справ України від 10.08.2016 №774 «Про організаційно-штатні зміни у регіональних сервісних центрах МВС», наказом Регіонального сервісного центру МВС в Київській області від 21.10.2016 №37 о/с ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі п.1 ст.40 КЗпП України, про що вона була попереджена у відповідності до приписів ст. 49-2 КЗпП України.

Як вбачається з матеріалів справи, на час звільнення позивач перебувала у декретній відпустці по догляду за дочкою ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, крім того, позивач має на утриманні малолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, який згідно висновку ЛКК №13/2 від 11.02.2013 року, наданого дитячою поліклінікою №1 Дарницького району м. Києві, знаходиться на диспансерному обліку з діагнозом інвалід дитинства, вроджена вада розвитку, правобічна клишоногість, вказані обставини відповідачами не оспорюється.

Відповідачем було викликано позивача за місцем роботи для проходження конкурсу (тестування) на заміщення вакантної посади державного службовця - провідного спеціаліста-адміністратора Територіального сервісного центру №3243 МВС в Київській області, однак згідно зі звітом про тестування від 11.10.2016 року, позивач тест не склала, у зв'язку з чим, 25.10.2016 року наказом №37 о/с від 21.10.2016 року її було звільнено за п.1 ст.40 КЗпП України (скорочення штату працівників).

Як убачається з матеріалів справи, Відповідачем-1 з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору не пропонувалась позивачу інша робота на підприємстві незалежно від структурного підрозділу, зокрема, не зазначались всі вакансії, роботу за якими могла б виконувати позивач, з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Задовольняючи позовні вимоги частково, місцевий суд встановив, що позивача було звільнено незаконно, з порушенням соціальних гарантій, наданих їй законом, жодних доказів на спростування обставин зазначених позивачем суду не надано. З врахуванням того, що наказ про звільнення позивача скасований на її користь підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу. Суд також критично віднісся до заяви Відповідача-1 щодо застосування строку позовної давності та відмовив в її задоволенні, оскільки перед зверненням із вказаним позовом до Дарницького районного суду м. Києва, позивач з аналогічним позовом зверталась до Окружного адміністративного суду м. Києва, ухвалою якого від 06.06.2017 провадження за адміністративним позовом ОСОБА_1 закрито та роз'яснено позивачу право звернення із вказаним позовом до відповідного районного суду загальної юрисдикції.

Дослідивши наявні в справі письмові докази. колегія суддів встановила, що вищенаведені обставини. які суд вважав встановленими є доведеними.

Висновки суду про обґрунтованість заявлених вимог, щодо незаконності наказу про звільнення та наявності підстав для стягнення середнього заробітку відповідають цим обставинам та вимогам Закону.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Під змінами в організації виробництва і праці в п. 1 ст. 40 КЗпП України, зокрема, маються на увазі ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Працівника можна звільнити з роботи за п. 1 ст. 40 КЗпП України, якщо здійснюється ліквідація, реорганізація, перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочується чисельність або штат її працівників. При цьому власне зміни в організації виробництва і праці не є підставою для звільнення. Навіть і конкретні форми змін в організації виробництва і праці - реорганізація і перепрофілювання підприємства - не є підставами для розірвання трудового договору, якщо не скорочується штат або чисельність працівників.

Визначати чисельність і штатний розпис є правом власника або уповноваженого ним органу. Суд при розгляді спору про поновлення працівника на роботі зобов'язаний перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення штату або чисельності працівників). Але він не вправі обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників. Причому власник на свій розсуд має право чисельність працівників певної спеціальності та кваліфікації, чисельність одних посад зменшити, здійснити звільнення працівників, одночасно приймаючи рішення про прийняття на роботу працівників іншої спеціальності та кваліфікації, збільшити чисельність інших посад При цьому повинні додержуватися правила щодо переведення звільнених працівників на іншу роботу за наявності вакантних робочих місць (посад) і згоди працівників, а також правила про завчасне сповіщення виборного органу первинної профспілкової організації про звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного характеру або у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією підприємства.

В разі звільнення з підстав п.1 ст. 40 КЗпП України переваги залишення на роботі (згода працівника, наявність вакансій) регламентовані ст. 42 КЗпП України.

Відповідно до ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пп. 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Так, з матеріалів справи вбачається, що позивачку наказом Регіонального сервісного центру МВС в Київській області від 21.10.2016 №37 о/с ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі п.1 ст.40 КЗпП України.

Як вбачається з матеріалів справи, на час звільнення позивач перебувала у декретній відпустці по догляду за дочкою ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується довідкою № 495 від 17.06.2016 року (а.с. 52).

Крім того, позивач має на утриманні малолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, який згідно висновку ЛКК №13/2 від 11.02.2013 року, наданого дитячою поліклінікою №1 Дарницького району м. Києві, знаходиться на диспансерному обліку з діагнозом інвалід дитинства, вроджена вада розвитку, правобічна клишоногість (а.с. 50).

Дані факти сторонами по справі не заперечувалися.

Таким, чином висновок місцевого суду про порушення норм трудового законодавства при звільненні позивача відповідають встановленим обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги про те, що у відповідності до ст. 492 КЗпП України, РСЦ МВС в Київській області було належним чином повідомлено ОСОБА_1 про наступне вивільнення, про що свідчить попередження від 25.08.2016 року, а також, РСЦ МВС в Київській області було запропоновано позивачеві посаду провідного спеціаліста-адміністратора ТСЦ 3243 РСЦ МВС в Київській області відповідно до нового штатного розпису, на правильність ухваленого рішення не впливає з огляду на таке:

Згідно з частиною третьою статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Таким чином, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда та передбачено обов'язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору.

Відповідно до довідки ЛКК від 17 червня 2016 року на дату звільнення, дочці позивача Софії, 31 липня 2012 року ще не виповнилось 6 років і вона потребувала домашнього догляду. Висновок ЛЛК дійсний до 01 лютого 2017 року, а позивача було звільнено 21 жовтня 2016 року.

Регіональний сервісний центр МВС в Київській області, в якому не відбувалось повної ліквідації, звільняючи позивача на підставі п.1 ст.40 КЗпП України (скорочення штату працівників) не запропонував останній жодної посади передбаченої новим штатним розписом та не працевлаштував позивачку після звільнення в обов'язковому порядку передбаченому ч. 3 ст. 184 КЗпП України.

При цьому, апеляційний суд вважає, що не проходження конкурсу позивачем на посаду державного службовця, не звільняло роботодавця від обов'язку працевлаштування позивача.

У відповідача в штатному розписі вказана посада архіваріуса, зайняття якої не потребувало конкурсу і яка також не була запропонована позивачу.

З врахуванням вищезазначених обставин, звільнення позивачки на підставі п.1 ст.40 КЗпП України у зв'язку з скоренням штату працівників відбулося з порушенням норм трудового законодавства, а саме ст. 179 та ч. 3 ст. 184 КЗпП України.

Інші доводи апеляційної скарги є лише однобічними твердженнями позивача та не підкріплені жодними доказами, а тому не можуть бути достатньою підставою для скасування оскаржуваного рішення.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки, висновок суду про часткове задоволення позовних вимог відповідає встановленим обставинам справи, рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Враховуючи, те що апеляційна скарга залишається без задоволення, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судом першої інстанції. Судовий збір за подання апеляційної скарги слід покласти на особу, яка подала апеляційну скаргу. Іншими учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у апеляційному суді.

В зв'язку з тим, що ціна позову в даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа згідно п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України є малозначною і в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382-384, 389 ЦПК України, Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Регіонального сервісного центру МВС в Київській області залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Повна постанова складена 10 липня 2018 року.

Головуючий О.В. Желепа

Судді О.В. Борисова

Н.Є.Мараєва