Ухвала суду № 75151238, 05.07.2018, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 11-кп/781/352/18 Головуючий у суді І-ї інстанції Крімченко С. А.

Категорія 286 (215) Доповідач в колегії апеляційного суду Гончар В. М.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.07.2018 м. Кропивницький

Апеляційний суд колегією суддів судової палати у кримінальних справах у складі:

головуючого судді Гончара В.М.,

суддів Кабанової В.В., Широкоряда Р.В.,

за участі секретаря судового засідання Кримської Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції матеріали кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за № 12016120070000112 за апеляційними скаргами прокурора відділу прокуратури Кіровоградської області Васильківа І.М., потерпілої ОСОБА_4 та обвинуваченого ОСОБА_5 на вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 квітня 2018 року, яким

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця села Вишнєво Бєловського району Курської області, Російської Федерації, мешканця АДРЕСА_1, раніше не судимого,

визнано винуватим та засуджено:

за ч. 1 ст. 135 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 2 (два) роки;

за ч. 1 ст. 286 КК України до покарання у виді арешту строком на 2 (два) місяці з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 2 (два) роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно ОСОБА_5 призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 2 (два) роки з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 2 (два) роки.

На підставі статей 75, 76 КК України ОСОБА_5 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку на 2 (два) роки та на нього покладено відповідні обов'язки.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь бюджету Олександрійської міської ради 3033 грн. 80 коп. в рахунок відшкодування витрат МКЛПЗ «Міська лікарня №1 м. Олександрії» на лікування потерпілої від злочину ОСОБА_4

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь потерпілої ОСОБА_4 54 662 грн 43 коп в рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 50 000 грн - моральної шкоди.

Вказаним вироком також вирішено питання, щодо речових доказів та витрат за проведення експертиз.

За участі учасників кримінального провадження:

прокурора Васильківа І.М.,

потерпілої ОСОБА_4,

представника потерпілої - адвоката ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),

захисника - адвоката Горбунова Р.В.,

обвинуваченого ОСОБА_5,

ВСТАНОВИВ:

Вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим та засуджено за порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження та завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. Кримінальні правопорушення вчинені за наступних обставин.

ОСОБА_5 12 січня 2016 року близько 18 год 50 хв, керуючи автомобілем «RENAULT Kangoo» д.н. НОМЕР_1, рухаючись у темну пору доби в місті Олександрія Кіровоградської області, по проспекту Соборному з вимкненим світлом фар ближнього (дальнього) світла, зі сторони площі Соборної в напрямку вул. Героїв Сталінграда, грубо порушуючи Правила дорожнього руху України (далі ПДР України), а саме п.19.1а, 31.6 б, на регульованому, відповідно до п.16.1 ПДР України, світлофором перехресті, здійснив маневр-поворот праворуч та виїхав на вул. Героїв Сталінграду, по якій в подальшому продовжив рух в бік вул. 6 Грудня. Продовжуючи рух по вул. Героїв Сталінграду, проявляючи особисту неуважність та безпечність до забезпечення елементарних вимог безпеки руху, порушив вимоги п.п. 1.5, 2.3 (б,д) ПДР України, увімкнув фари ближнього світла та виявивши попереду автомобіля пішохода ОСОБА_4, яка рухалася у зустрічному для ОСОБА_5 напрямку по проїзній частині дороги, поряд з заїздом до торгівельного супермаркету «Сільпо» по вул. Г.Сталінграду, 19, позбавив себе можливості вірно оцінювати дорожню обстановку та безпечно керувати автомобілем, в порушення п.12.3 ПДР України не вжив заходів до зменшення швидкості, аж до повної зупинки транспортного засобу та безпечного її об'їзду, допустив наїзд керованим автомобілем на пішохода ОСОБА_4, яка від удару автомобілем впала на землю.

Внаслідок наїзду на ОСОБА_4, остання отримала тілесні ушкодження віднесені до категорії середнього ступеню тяжкості тілесних ушкоджень, як такі, що викликали тривалий розлад здоров'я на термін понад 21 добу.

Після наїзду на пішохода ОСОБА_4, водій ОСОБА_5, зупинивши автомобіль, вийшов з автомобіля та підійшов до потерпілої, яка лежала на правому відносно напрямку руху його автомобіля узбіччі. Коли до потерпілої почали підходити перехожі, обвинувачений ОСОБА_5, достовірно знаючи, що своїми протиправними діями поставив потерпілу в небезпечний для життя стан, маючи реальну можливість надати їй допомогу, не надавши допомоги потерпілій, відразу повернувся до свого автомобіля, завідомо залишивши потерпілу без допомоги і з місця пригоди зник, а саме продовжив рух до свого гаража НОМЕР_2, який розташований в гаражному кооперативі № 9 в м. Олександрія по вул. Г.Сталінграду, де вживав алкогольні напої, чим грубо порушив вимоги п. 2.10 (а,б,в,г,д,е,є) ПДР України.

Не погоджуючись із ухваленим вироком суду прокурор звернувся до апеляційного суду із апеляційною скаргою в якій ставить питання щодо: скасування вироку суду з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість, а також допущення судом істотного порушення вимог кримінального процесуального закону; ухвалення нового вироку, яким ОСОБА_5 визнати винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 286 КК України та призначити покарання: за ч. 1 ст. 135 КК України у виді позбавлення волі строком на 2 роки; за ч. 1 ст. 286 КК України у виді арешту строком на 2 місяці із позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначити ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.

В обґрунтування своїх апеляційних вимог прокурора зазначає, що судом при застосуванні до ОСОБА_5 положень ст. 75 КК України, а саме звільнення його від відбування призначеного основного покарання, не було враховано те, що обвинувачений упродовж всього судового розгляду (який тривав майже рік) вину не визнав, шкоду потерпілій не відшкодував, не вибачився перед нею, надавав суду недостовірні показання, чим вводив його в оману. Також, апелянт зазначає, що потерпіла наполягала на призначені реального строку покарання обвинуваченому, однак, знову ж таки, ця позиція потерпілої не була врахована судом, а відтак, звільнення обвинуваченого від призначеного покарання не відповідає меті покарання, яка закріплена у ст. 50 КК України, у зв'язку із чим вирок суду має бути скасованим у частині призначення покарання.

Також, апелянт вказує на істотні порушення судом вимог КПК України, які виразились у тому, що судом прийнято до уваги та покладено в основу вироку докази, які не є достатніми та допустимими, зокрема ряд документів виданих Вишневською сільською радою Беловського району Курської області РФ, адже вони не були відкриті стороні обвинувачення, що передбачено ч. 11 ст. 290 КПК України та такі докази отримані з порушенням вимог ст. 545 КПК України, зокрема, вони отримані не у спосіб визначений КПК України.

Потерпіла ОСОБА_4 у своїй скарзі просить апеляційний суд скасувати вирок суду стосовно ОСОБА_5 та ухвалити новий вирок, яким обвинуваченому остаточно призначити покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 2 роки та стягнути з останнього на користь апелянта 59 895 грн завданої їй матеріальної шкоди і 70 000 грн - моральної шкоди.

Обґрунтовуючи свою позицію потерпіла в апеляційній скарзі зазначає, що поскільки ОСОБА_5 є громадянином РФ, постійно проживає в Росії, в Україні має тимчасовий дозвіл на проживання є всі підстави вважати, що у разі звільнення останнього від відбування покарання він, виїхавши до Росії, зможе уникнути відповідальності за вчинені дії, тобто призначеного покарання, а також ухилитись від відшкодування завданих збитків. Також потерпіла зазначає, що суд без достатніх на те підстав неправомірно відмовив у задоволенні позовних вимог щодо відшкодування витрат на харчування, адже у рекомендаціях лікаря є призначення дієти № 5, якої потерпіла притримувалась, а тому витрачені кошти на харчування в сумі 5 232, 56 грн повинні бути стягнуті із обвинуваченого. Водночас, потерпіла в апеляційній скарзі висловила також незгоду із прийнятим судом рішенням щодо відшкодування моральної шкоди в сумі 50 000 грн, вказавши на підстави, які були наведені в позовній заяві та заяві про збільшення позовних вимог.

У своїй зміненій апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_5 просить вирок суду в частині вирішення питання цивільного позову, зменшивши суми стягнення з нього на користь потерпілої до 13 628, 43 грн матеріальної шкоди та 15 000 грн моральної, а також скасувати призначене судом додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 2 роки. Своє прохання апелянт мотивує тим, що судом безпідставно стягнуто з нього на користь потерпілої 41 034 грн в якості втраченого потерпілою заробітку, адже як пояснила сама потерпіла за час перебування на лікарняному вона отримувала страхові виплати із Фонду соціального страхування на випадок тимчасової втрати працездатності. Що стосується розміру моральної шкоди, яка була стягнута судом, то така сума є явно несправедливою, оскільки не відповідає стражданням заподіяним апелянтом потерпілій у вигляді тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості.

Окрім цього, під час апеляційного перегляду вироку суду обвинувачений заявив клопотання про застосування до нього положень ЗУ «Про амністію у 2016 році», зокрема п. «є» ст. 1, так як має на утриманні матір 1938 року народження та є єдиним сином.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав вимоги своєї апеляційної скарги та просив її задовольнити, заперечивши проти задоволення як апеляційної скарги обвинуваченого, так і клопотання щодо застосування акту амністій стосовно ОСОБА_5, потерпілу ОСОБА_4, та її представника - адвоката ОСОБА_6, які просили задовольнити їх апеляційну скаргу, а в задоволенні апеляційної скарги обвинувачуваного вважали за необхідне відмовити, обвинуваченого ОСОБА_5 та в його інтересах захисника-адвоката Горбунова Р.В., які просили задовольнити апеляційну скаргу обвинуваченого, змінити вирок районного суду в частині цивільного позову та застосувати акт амністії, звільнивши останнього від відбування призначеного покарання, а щодо апеляційних скарг прокурора та потерпілої висловили незгоду із їхніми доводами, а тому просили відмовити в їх задоволенні, дослідивши матеріали кримінального провадження, зваживши доводи апеляційних скарг, колегія судів дійшла до наступних висновків.

Висновок суду про доведеність вини обвинуваченого ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень ґрунтується на достовірних та узгоджуваних між собою доказах, які зібрані у передбаченому кримінальним процесуальним законом порядку, належно оцінені судом та наведені у вироку. Даний висновок суду жодним учасником судового провадження оскаржений не був.

Дії ОСОБА_5 правильно кваліфіковані районним судом за ч. 1 ст. 135 КК України, як завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан та за ч. 1 ст. 286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Жодних порушень вимог кримінального процесуального закону України, які б давали підстави для зміни чи скасування вироку суду першої інстанції в частині висновку суду щодо доведеності винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень які ставились йому у провину, а також правильності кваліфікації таких діянь, колегією суддів встановлено не було.

Призначаючи обвинуваченому ОСОБА_5 покарання, районний суд в повній мірі дотримався загальних засад призначення покарання, які закріплені у ст. 65 КК України.

Так, судом в повній мірі враховано тяжкість вчинених обвинуваченим кримінальних правопорушень, які відповідно до ст. 12 КК України є злочинами невеликої тяжкості, а злочин, передбачений ч. 1 ст. 286 КК України, характеризується необережною формою вини, тобто вчинений обвинуваченим з необережності.

Характеризуючи особу ОСОБА_5, суд першої інстанції правильно врахував те, що він вперше притягується до кримінальної відповідальності, на спеціальних обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, одружений, має міцні соціальні зв'язки, по місцю проживання скарг на нього не надходило, являється учасником ліквідації наслідків на ЧАЕС, має на утриманні матір похилого віку, 1938 року народження, яка не має інших працездатних дітей. Обставин, які б пом'якшували чи обтяжували покарання, судом встановлено не було. Також, судом були враховані висновки досудової доповіді та позиція потерпілої, яка наполягала на суворій мірі покарання, у зв'язку із чим суд прийняв рішення щодо необхідності призначення обвинуваченому покарання у виді арешту за ч. 1 ст. 286 КК України, та позбавлення волі за ч. 1 ст. 135 КК України на строки, визначені санкціями вказаних статей.

Водночас, судом було враховано обставини вчинення кримінальних правопорушень обвинуваченим ОСОБА_5, зокрема грубе порушення ним ПДР України, а також те, що керування транспортним засобом не є джерелом доходів обвинуваченого, з урахуванням позиції потерпілої та її представника, судом обґрунтовано було застосовано до обвинуваченого додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.

Що стосується доводів апеляційної скарги прокурора щодо необхідності призначення більшого строку додаткового покарання, колегія суддів їх відхиляє з огляду на те, що в апеляційній скарзі взагалі відсутня мотивація такого прохання.

За аналогічних підстав колегія суддів відхиляє прохання обвинуваченого з приводу необхідності скасування вироку суду в частині призначення додаткового покарання.

Водночас необхідно зазначити, що судом зроблено ґрунтовний висновок щодо необхідності призначення додаткового покарання на визначений у вироку суду строк, і таке рішення суду є достатньо вмотивованим, а тому сумніватись у правильності такого висновку суду, за відсутності будь-якої мотивації в апеляційних скаргах, колегія суддів не вбачає.

З урахуванням тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, форми вини, а також особи обвинуваченого, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо можливості виправлення ОСОБА_5 без ізоляції його від суспільства, а тому погоджується із прийнятим судом рішенням з приводу необхідності застосування, в даному випадку, положень ст.ст. 75, 76 КК України та звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням у встановлений судом іспитовий строк та покладення на останнього певних обов'язків.

Аргументи апеляційної скарги прокурора та потерпілої щодо невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень, та особі обвинуваченого внаслідок м'якості, з підстав, які викладені в апеляційних скаргах, колегія суддів визнає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону України про кримінальну відповідальність, виходячи з таких обставин.

Законодавцем у п. 2 ч. 1 ст. 65 КК України чітко визначено, які саме обставини має враховувати суд під час вирішення питання щодо виду та розміру покарання, яке необхідно призначити винуватій особі. До таких обставин відносяться тяжкість вчиненого злочину, особа винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Як вже зазначалось колегією суддів, суд при призначенні покарання в повній мірі врахував всі обставини, які вимагаються статтею 65 КК України, призначивши покарання у тих межах, в яких просять прокурор та потерпіла та в подальшому, належним чином обґрунтувавши свою позицію, суд правильно застосував до обвинуваченого норми ст. 75 КК України.

Так, колегія суддів зазначає, що в Україні на даний час діє презумпція невинуватості, яка закріплена у ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК України, яка передбачає, з-поміж іншого, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення. Із наведеного необхідно прийти до висновку, що невизнання особою вини, жодним чином не може впливати на призначення судом покарання, адже такі дії особи мають розцінюватись виключно як спосіб захисту від висунутого обвинувачення, із обов'язковим доведенням протилежного стороною обвинувачення.

Також, колегія суддів відзначає, що сам по собі факт того, що ОСОБА_5 є громадянином іншої держави, має тимчасове право проживання на території України, не можуть слугувати підставою для призначення особі покарання у виді позбавлення волі, адже Кримінальним кодексом України визначено індивідуалізацію покарання, яка передбачає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).

З огляду на наведене, колегія суддів констатує, що призначене ОСОБА_5 покарання та подальше застосування до нього ст. 75 КК України відповідає встановленим вимогам закону України про кримінальну відповідальність для покарання та в повній мірі відповідає його меті, яка закріплена у ст. 50 КК України.

Що стосується доводів апеляційної скарги прокурора щодо допущення судом порушень вимог кримінального процесуального закону, які на думку апелянта є істотними, а саме в частині прийняття судом доказів, які не відповідають критеріям допустимості та достовірності, колегія суддів зазначає наступне.

Так, в ході розгляду кримінального провадження судом, стороною захисту було надано ряд документів, зокрема: довідки медико-соціальної експертизи № 1228 від 06.07.2005 щодо встановлення ОСОБА_9 інвалідності (II група); ксерокопії паспорта на ім'я ОСОБА_9; свідоцтва про народження ОСОБА_5; довідки з місця реєстрації ОСОБА_5, згідно з якими за зареєстрованим місцем проживання звинуваченогого проживає його матір, 1938 року народження, яка є інвалідом та за станом здоров'я потребує допомоги і лише обвинувачений взмозі фінансово забезпечити її лікування та нормальну якість життя. Наведені вище документи є належним чином оформлені, а саме нотаріально посвідчені та не викликають сумнівів у їх достовірності.

Водночас, як встановлено колегією суддів, наведені документи надавались стороною захисту в ході судового розгляду кримінального провадження, були предметом дослідження та оголошувались в судовому засіданні. Водночас, жоден із учасників судового провадження не висловив будь-яких заперечень щодо достовірності інформації, яка міститься у поданих документах, у зв'язку із чим відсутні підстави вважати їх недостовірними, як про це вказує прокурор у своїй апеляційній скарзі.

Також, колегія суддів зауважує, що відповідно до ч. 1 ст. 92 КПК України обов'язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Згідно з п.п. 4, 5 ч. 1 ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

Як встановлено матеріалами кримінального провадження, які надійшли до суду від органу досудового розслідування, в них містяться документи, які характеризують особу ОСОБА_5, зокрема: ксерокопії паспорта громадянина РФ; ксерокопія закордонного паспорта; довідка-характеристика з місця проживання в Україні; відповідь на запит щодо не перебування обвинуваченого на спеціальних обліках у лікарів нарколога та психіатра; вимоги про судимості; диплом про отримання вищої освіти; свідоцтво про шлюб; посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; пенсійне посвідчення.

З огляду на те, що надані стороною захисту документи є підставою для застосування до обвинуваченого акту амністії, тобто звільнення його від відбування призначеного покарання, а сторона обвинувачення не вжила всіх можливих заходів для відшукання та встановлення таких доказів, колегія суддів уважає, що суд правильно визнав такі докази належними, допустимими і достовірними та взяв їх до уваги при ухваленні вироку.

Заява ОСОБА_5 щодо застосування до нього акту амністії, на переконання судової колегії, має бути задоволена, виходячи з таких підстав.

У відповідності до п.п. «е», «є» ст. 1 ЗУ «Про амністію у 2016 році» від 22.12.2016 № 1810-VIII, який набув чинності 07.09.2017, звільнити від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, осіб, визнаних винними у вчиненні умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким відповідно до статті 12 Кримінального кодексу України, осіб, визнаних винними у вчиненні необережного злочину, який не є особливо тяжким відповідно до статті 12 Кримінального кодексу України, а також осіб, кримінальні справи стосовно яких за зазначеними злочинами розглянуті судами, але вироки стосовно них не набрали законної сили: учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; які на день набрання чинності цим Законом мають одного чи обох батьків, які досягли 70-річного віку (…), за умови, що в цих батьків немає інших працездатних дітей.

Як беззаперечно встановлено судом, обвинувачений ОСОБА_5 вчинив кримінальні правопорушення 12 січня 2016 року, тобто до вступу в силу означеного вище акту амністії. Кримінальні правопорушення, за які засуджено обвинуваченого, відповідно до вимог ст. 12 КК України є злочинами невеликої тяжкості, один з яких умисний (ч. 1 ст. 135 КК України), а інший (ч. 1 ст. 286 КК України) є необережним злочином. Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_3 виданого 09.11.2005, ОСОБА_5 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 від 09.04.1973, ксерокопії паспорта на ім'я ОСОБА_9, довідки МСЕ серії МСЭ - 2004 № 3339796 виданої 06.07.2005, довідок № 387 від 28.09.2017 та № 81 від 02.03.2018 - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_5 (79 років) - матір обвинуваченого, є інвалідом 2 групи та потребує сторонньої допомоги, яку їй може надати тільки ОСОБА_5, зокрема шляхом матеріального забезпечення лікування та покращення умов життя.

Таким чином, колегією суддів встановлені всі підстави для застосування до обвинуваченого ОСОБА_5 акту амністії, а саме звільнення його від відбування призначеного покарання на підставі п.п. «е», «є» ст. 1 ЗУ «Про амністію у 2016 році».

Що стосується питання вирішення судом цивільного позову потерпілої, а саме необхідності стягнення із обвинуваченого на користь потерпілої 54 662 грн 43 коп в рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 50 000 грн - моральної шкоди, то із такими висновками не може погодитись судова колегія, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст.128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно-небезпечним діянням завдано майнової та моральної шкоди, має право під час кримінального провадження пред'явити цивільний позов до обвинуваченого.

Згідно із ч. 1 ст. 129 КПК України ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

За приписами п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України встановлено, що моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд приймає до уваги стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його житті, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити з засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань,погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Так, колегія суддів погоджується із висновком суду щодо необхідності стягнення з обвинуваченого на користь потерпілої документально підтверджені витрати, які ОСОБА_4 понесла на придбання ліків сумі 6546 грн 93 коп за період з 12.01.2016 по 01.07.2016, 600 грн витрат на комп'ютерну томографію, 5950 грн. витрат на посттравматичне лікування у лікаря стоматолога та 531 грн 50 коп витрат пов'язаних з проїздом до лікувального закладу, що в своїй сукупності становить 13 628 грн 43 коп. Водночас, колегія суддів не погоджується із висновками суду з приводу того, що з обвинуваченого також мають бути стягнуті кошти втраченого заробітку внаслідок тимчасової втрати працездатності на загальну суму 41034 грн, так як із показань самої потерпілої вбачається, що за весь період перебування на лікуванні вона отримувала страхові виплати із Фонду соціального страхування на випадок тимчасової втрати працездатності, тобто їй компенсувався втрачений заробіток, а тому відсутні підстави для стягнення з обвинуваченого вказаної суми коштів.

Колегія суддів погоджується із рішенням суду щодо необхідності стягнення із обвинуваченого моральної шкоди на суму 50 000 грн., так як судом належним чином було враховано, що потерпілій ОСОБА_4 дійсно довелось переносити моральні та фізичні страждання, пов'язані із заподіянням їй тілесних ушкоджень внаслідок ДТП, вчиненого обвинуваченим, докладати додаткових зусиль для організації свого життя в зв'язку із заподіянням тілесних ушкоджень, необхідністю знаходитися на стаціонарному лікуванні, а потім тривалий час на амбулаторному лікуванні, нездатністю самостійно себе обслуговувати протягом тривалого часу, потребувати сторонньої допомоги. Порушився звичний для неї уклад життя, плани та суспільні зв'язки, на тривалий час вона втратила працездатність. Не відновився повністю стан здоров'я потерпілої і на час розгляду справи судом. Враховуючи наведене, а також обставини справи, характер нанесених тілесних ушкоджень потерпілій, глибини фізичних та душевних страждань, які вона понесла, колегія суддів вважає що моральна шкода саме в розмірі 50 000 грн є співмірною із понесеними потерпілою стражданнями та буде справедливою компенсацією за протиправні дії обвинуваченого.

Поряд з цим, в судовому засіданні суду апеляційної інстанції обвинувачений надав квитанцію про перерахування на користь потерпілої 29 298 грн, в рахунок компенсації завданої шкоди.

Таким чином, з огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що з обвинуваченого, з урахуванням уже сплачених коштів, мають бути стягнуті 34 330 грн 43 коп в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Колегія суддів вважає невмотивованими аргументи, як потерпілої щодо необхідності збільшення сум виплат на її користь, так і обвинуваченого щодо зменшення таких сум, а тому залишає їх без задоволення.

Також колегія суддів зауважує, що доводам потерпілої з приводу необхідності відмови у задоволенні позовних вимог щодо понесених витрат на лікування була надана ґрунтовна відповідь судом, з якою повністю погоджується судова колегія та вважає відсутніми підстави для повторного дослідження таких аргументів потерпілої. Така позиція узгоджується із практикою ЄСПЛ, який у п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» зазначив таке: Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Таким чином, з урахуванням наведених вище підстав, колегія суддів вважає за необхідне частково задовольнити апеляційні скарги прокурора, потерпілої та обвинуваченого та змінити вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 квітня 2018 року стосовно ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 286 КК України в частині вирішення цивільного позову та призначеного покарання.

Керуючись статтями 376, 404-405, 409, 419 КПК України, ст. 1 ЗУ «Про амністію у 2016 році», апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги прокурора, потерпілої та обвинуваченого, задовольнити частково.

Вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 квітня 2018 року стосовно ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 286 КК України, змінити в частині вирішення цивільного позову та призначеного покарання.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь потерпілої ОСОБА_4 у рахунок відшкодування моральної шкоди - 34 330 грн 43 коп.

Заяву обвинуваченого ОСОБА_5 про застосування акту амністії, задовольнити.

ОСОБА_5 звільнити від відбування покарання, призначеного вироком Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03 квітня 2018 року за ч. 1 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України, на підставі пунктів «е», «є» ст. 1 ЗУ «Про амністію у 2016 році».

В іншій частині вирок суду залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з моменту її проголошення.

СУДДІ:

Гончар В.М. Кабанова В.В. Широкоряд Р.В.