Постанова № 75147587, 02.07.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 463/2744/17 Головуючий у 1 інстанції: Гирич С.В.

Провадження № 22-ц/783/1151/18 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1О.

Категорія: 27

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Струс Л.Б.

секретаря: Цапа П.М.

з участю: представника ОСОБА_2- ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду від 15 лютого 2018 року, -

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк", третя особа приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки, що укладений 31.03.2008 року між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований за реєстровим №2171-2172, недійсним; зобов’язання нотаріуса зняти заборону відчуження квартири за адресою м. Львів, вул. Лісна, 1/6 та виключення з Державного реєстру іпотеки запис про обтяження квартири іпотекою.

Оскаржуваним рішенням в задоволенні позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», третя особа приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним відмовлено у зв’язку із пропуском строку позовної давності.

Рішення судув апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_2,вважає, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. В апеляційній скарзі зазначає, що у зв’язку з відсутністю у нього відповідних знань в галузі права для перемовин з банком щодо реструктуризації або часткового анулювання боргу та переведення залишку у національну валюту він звернувся за наданням правової допомоги та надав копії усіх договорів, укладених з ПАТ «Універсал Банк» своєму представнику. Після вивчення наданих документів представник повідомила позивача про те, що договір іпотеки є оспорюваним, оскільки на момент укладення договору іпотеки він не набув права власності на предмет іпотеки. Тобто, про порушення свого права ОСОБА_2, дізнався 30.05.2017 року, з моменту отримання юридичного висновку щодо правовідносин, які виникли між сторонами позову.

Апелянт зазначає, що не заперечує про знання ним факту укладення договору іпотеки від 31.08.2008 року саме з моменту укладення оспорюваного договору, але просить суд апеляційної інстанції врахувати те, що у відповідності до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від укладення договору чи наявності обтяжень на нерухомому майні. Таким чином, ОСОБА_2, хоча і знав про укладення договору іпотеки з моменту його укладення, але про факт порушення своїх прав зміг дізнатися 30.05.2017 року коли одержав юридичний висновок.

Крім цього, відповідачем не було доведено того, що ОСОБА_2 міг дізнатися про порушення свого права саме з 31.03.2008 року, тобто з моменту укладення оспорюваного Договору, а тому заява про застосування строків позовної давності, що була подана представником ПАТ «Універсал Банк» не ґрунтувалася на належних та допустимих доказах та була безпідставно взята судом першої інстанції за основу при ухваленні оскаржуваного рішення суду.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника ОСОБА_2- ОСОБА_3 на підтримання доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ч.ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам.

Положеннями частини 1 статті 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч.3 та ч.4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої виходив з того, що з моменту вчинення оспорюваного правочину - 31.03.2008 року позивач не був позбавлений права дізнатися про порушення свого права, звернутися за правовою допомогою в межах строку звернення до суду, а не через дев’ять років після укладення договору іпотеки. Жодними доказами позивач не довів поважності причин пропуску строку для звернення до суду, що є підставою для відмови у позові у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 11 ЦК України однією з підстав виникнення зобов»язань, є зокрема договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов»язків.

Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно зі ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. ч. 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 31.03.2008 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Універсал Банк» було укладено кредитний договір № 015-2008-964,згідно умов якого банк зобов’язався надати позичальнику грошові кошти в сумі 100 000, 00 дол. США, а останній зобов’язався прийняти, належним чином використати та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 12, 45 % річних в порядку, на умовах та в строки, визначені цим Договором. ( а.с.8-10)

В забезпечення виконання зобов’язань за договором кредиту, 31.03.2008 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Універсал Банк» було укладено Договір іпотеки (нерухомого майна - квартири), посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО ОСОБА_4 зареєстрований за реєстровим № 2171-2172. У відповідності до п. 1.1 Договору іпотеки ОСОБА_2 передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, яка складається з трьох житлових кімнат житловою площею 42, 6 кв. м. та кухні. Загальна площа квартири становить 56, 6 кв. м. До квартири належить комора в підвальному приміщенні будинку площею 16, кв. м. та належить ОСОБА_2 на підставі Договору купівлі продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО ОСОБА_4 від 31.03.2008 року за реєстровим номером № 2167, зареєстрованого в державному реєстрі правочинів за номером № 2797422 від 31.03.2008 року.

Звертаючись до суду з вказаним позовом ОСОБА_2 позовні вимоги мотивував тим, що на момент укладення договору іпотеки від 31.03.2008 року, він не був власником майна, переданого в іпотеку, оскільки момент набуття права власності не настав у зв'язку з відсутністю державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 № 898-IV, у редакції, яка була чинною на час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору 31.03.2008 року, предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Згідно з ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону, оспорюваного договору.

У відповідності до п.1 ч.І ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору, обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, в тому числі право власності на нерухоме майно.

Згідно з ч. 6 ст. 4 вищевказаного Закону реєстрація права власності повинна передувати реєстрації інших речових прав на таке майно та їх обмежень і проводитися в разі вчинення правочину щодо такої нерухомості, встановлення обмежень речових прав на таку нерухомість.

Відтак, судом першої інстанції вірно встановлено, що предметом іпотеки може бути лише майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності. Момент набуття права власності на нерухоме майно, в тому числі і квартиру, у відповідності до норм законодавства, чинного на момент укладення оспорюваного договору, настає після проведення державної реєстрації права власності. На момент укладення Договору іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом ЛМНО ОСОБА_4 зареєстрованого за реєстровим № 2171-2172, ОСОБА_2 не був власником майна, переданого в іпотеку, оскільки момент набуття права власності не настав у зв'язку з відсутністю державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1.

Разом з тим, з матеріалів справи також вбачається, що відповідачем ПАТ «Універсал Банк» подано суду заяву про застосування строків позовної давності. Вказана заява відповідачем мотивована тим, що ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом 02.06.2017 року, тобто з пропуском загальної позовної давності тривалістю у три роки, оскільки осполрюваний договір іпотеки було укладено 31.03.2008 року.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст. 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. 252-255 ЦК України.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто, можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Крім того, як вбачається з постанови ВСУ від 03 лютого 2016 року у справі №6-75цс15 формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов’язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Як вбачається з матеріалів справи та доводів апеляційної скарги, ОСОБА_2 вказує, що про порушення свого права він дізнався лише 30.05.2017 року, з моменту отримання правової допомоги та юридичного висновку щодо правовідносин, які виникли між сторонами.

Однак, судом першої інстанції зроблено вірний висновок про те, що в даному випадку перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину, а саме з моменту підписання сторонами договору іпотеки та його нотаріального посвідчення, відтак позивач не був позбавлений права дізнатися про порушення свого права, звернутися за правовою допомогою в межах строку звернення до суду, а не через дев’ять років після укладення договору іпотеки.

Згідно з роз’ясненнями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення до суду з позовом пропущено з без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов до вірного висновку про підставність позову ОСОБА_2, однак зважаючи на те, що ним пропущено строк на звернення до суду з позовом, поважних причин пропуску цього строку позивачем не зазначено, відповідач ПАТ «Універсал Банк» заявив про застосування наслідків спливу позовної давності, а тому колегія суддів вважає правильним висновок суду про відмову в задоволенні позовних вимог за спливом позовної давності.

Доводи апелянта про те, що відповідачем не було доведено того, що ОСОБА_2 міг дізнатися про порушення свого права саме 31.08.2008 року, тобто, з моменту укладення оспорюваного договору, що на думку апелянта призвело до ухвалення незаконного рішення, колегія суддів вважає безпідставними та необґрунтованими.

Інші доводи апеляційної скарги аналогічні змісту позовної заяви, і такі також не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Стаття 367 ЦПК України визначає межі розгляду справи судом апеляційної інстанції. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст. ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 лютого 2018 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 05.07.2018 року.

Головуючий: Шеремета Н.О.

Судді: Ванівський О.М.

ОСОБА_5