Постанова № 75144960, 03.07.2018, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №279/4963/16-ц Головуючий у 1-й інст. Волкова Н. Я.

Категорія 48 Доповідач Григорусь Н. Й.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2018 року

Апеляційний суд Житомирської області в складі:

головуючого судді Григорусь Н.Й.

суддів Галацевич О.М., Борисюка Р.М.

секретаря судового засідання Гайдамащук Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу № 279/4963/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності, встановлення факту окремого проживання

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16 березня 2018 року, ухвалене суддею Волковою Н.Я. у місті Коростень

встановив:

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила здійснити поділ майна подружжя, визнавши за нею право власності на ? частину житлового будинку з надвірними будівлями № 23б по вул. Шатрищанській в м. Коростені Житомирської області та ? частину автомобіля НОМЕР_1. Також, стягнути з відповідача на її користь 9 808,00 грн вартості ? частини придбаного за рахунок кредитних коштів майна, а саме: плити газової HANSA, кухонного комбайну PHILIPS, витяжки PYRAMIDA, сковороди TEFAL, кавомолки DELFA. Вирішити питання щодо стягнення судових витрат.

У травні 2017 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом, в якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на зазначений вище житловий будинок та встановити факт його окремого проживання з ОСОБА_1 з січня 2016 року.

Ухвалою Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 06 червня 2017 року зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності, встановлення факту окремого проживання прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.

Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16 березня 2018 року первісний та зустрічний позови задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на ? частину автомобіля марки MERCEDES-BENZ E230 1996 року випуску VINWDB210037A242159 д.н.з. НОМЕР_2, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 274,75 грн (п’ять тисяч двісті сімдесят чотири гривні 75 копійок) вартості ? частини плити газової HANSA, кухонного комбайну PHILIPS, витяжки PYRAMIDA, сковороди TEFAL, кавомолки DELFA. У решті позовних вимог відмовлено.

Визнано за ОСОБА_2 право одноособової приватної власності на житловий будинок з надвірними спорудами № 23-б по вул. Шатрищанській в м. Коростень Житомирської області. В решті зустрічних позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про стягнення судових витрат.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подана апеляційна скарга, в якій просить скасувати рішення районного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог за первісним позовом про визнання права власності на ? частину житлового будинку та в частині задоволених вимог за зустрічним позовом про визнання за ОСОБА_2 права одноособової власності на житловий будинок та ухвалити нове судове рішення - про задоволення позовних вимог за первісним позовом у повному обсязі та відмову у задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що рішення суду є необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що судом безпідставно не взято до уваги наданий під час розгляду справи договір про завдаток від 05.07.2016, який свідчить про спільне придбання подружжям будинку, а саме: факт передачі нею власниці будинку суми завдатку в розмірі 150 000 грн та визначення реальної вартості об’єкта нерухомості в сумі 12 500 доларів США. Окрім того, вона особисто була присутня в нотаріальній конторі під час оформлення договору купівлі-продажу будинку та нею була подана нотаріусу відповідна заява про її згоду, як дружини покупця, щодо наміру придбання вказаного будинку та в змісті укладеного договору купівлі-продажу роз’яснено сторонам положення статей СК України щодо права спільної сумісної власності на придбане житло. Крім того, є безпідставними посилання суду першої інстанції на те, що вона не приймала участі у придбанні спільного майна своїми коштами та працею, оскільки матеріали справи містять докази, що вона є зареєстрованим приватним підприємцем та в період їх спільного проживання здійснювала господарську діяльність та отримувала доходи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали даної цивільної справи, матеріали цивільних справ № 279/111/16-ц, № 279/4896/16-ц, № 279/5027/16-ц, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову щодо визнання права власності на ? частину житлового будинку, суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок позивачем придбано за особисті кошти, набуті ним до шлюбу. Доказів того, що позивач приймала участь у придбанні цього майна своїми коштами чи працею, суду не надано.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Змістом ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Закон (ст. 368 ч. 3 ЦК України) зазначає, що майно, набуте подружжям за час їхнього шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17.

Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.

Підпунктами 23-25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Згідно із зазначеними нормами при вирішенні питання про визнання майна подружжя їх спільною сумісною власністю чи особистою приватною власністю з'ясуванню підлягають, як підстави й час набуття такого майна, так і джерела його придбання.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Положеннями статті 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1)майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею у набутті майна.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2565цс16 вказується, що в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Судом встановлено, що сторони перебували в шлюбі з 20.12.2014 по 03.02.2017 (а.с. 7, 50-51).

Під час шлюбу було придбано спірний житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами № 23-б, розташований по вул. Шатрищанській в м. Коростені на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 22 липня 2016 року. Позивач надала свою згоду на купівлю та укладення договору купівлі-продажу її колишнім чоловіком – ОСОБА_2 Відповідно до п. п. 3, 4 нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 22.07.2016 ринкова вартість житлового будинку становить 64 800,00 грн та саме за цією ціною здійснено його продаж (а.с. 8). Даний договір ніким не оскаржувався та є чинним.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги ОСОБА_2 посилався на те, що спірний будинок був придбаний ним за особисті кошти, повернуті йому за договором позики.

Судом встановлено та матеріали справи свідчать, що 27.06.2014 згідно договору позики «Позикодавець» - ОСОБА_2 передав у власність грошові кошти в сумі 80 000 грн, а «Позичальник» – ОСОБА_3 зобов’язувався повернути позику у визначений цим Договором строк. Даний договір також ніким не оскаржувався, а тому є чинним. Факт передачі коштів підтверджується розпискою від 27.06.2014 (а.с. 47, 49).

Згідно розписки від 10.07.2016 кошти у розмірі 80 000 грн були повернуті ОСОБА_2 в порядку і на умовах, визначених вищевказаним договором (а.с. 48). Вказані обставини також були підтверджені в судовому засіданні показами свідка ОСОБА_4, який був присутній під час повернення коштів. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що кошти в сумі 80 000 грн, які були надані 27.06.2014 ОСОБА_3 за договором позики, слід вважати особистими коштами ОСОБА_2, оскільки на час укладання договору позики сторони по справі у шлюбі ще не перебували.

З матеріалів справи також вбачається, що відповідач з 01.02.2013 працює в ПП «Укрпалетсистем» на посаді Головного енергетика та згідно довідок доходи його сукупний дохід за 2014-2016 р.р. склав 236 326,07 грн (а.с. 43-45).

Встановивши, що на купівлю спірного житлового будинку № 23-б по вул. Шатрищанській в м. Коростені відповідач ОСОБА_2 витратив грошові кошти в розмірі 64 800,00 грн, що належали йому особисто, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про визнання цього майна особистою приватною власністю ОСОБА_2

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про придбання спірного житлового будинку за ціною 12 500 доларів США, оскільки договір купівлі-продажу від 22.07.2016 є чинним та ніким не оскаржувався. Наявна в матеріалах справи копія договору завдатку від 05.07.2016, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 (а.с. 9) не є належним та допустимим доказом вартості придбаного майна ОСОБА_2 Є безпідставними також доводи апеляційної скарги про те, що будинок був придбаний за спільні кошти подружжя, оскільки позивачка в період їх спільного проживання здійснювала господарську діяльність та отримувала доходи, враховуючи наступне.

Так, в матеріалах справи міститься копія виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з якої вбачається, що з 19.10.2015 ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець (а.с. 85). Однак, апелянтом не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів про здійснення нею фактичної господарської діяльності та отримання прибутку, а зазначений нею (усно) дохід в сумі 10-11 тисяч на рік вочевидь не є достатнім для придбання нею нерухомого майна.

Окрім того, з оглянутих судом матеріалів цивільних справ № 279/111/16-ц, № 279/4896/16-ц, № 279/5027/16-ц вбачається, що подружні стосунки між сторонами постійно припинялися. Так, звернувшись 12.01.2016 до Коростенського міськрайонного суду із позовною заявою про розірвання шлюбу, позивачка ОСОБА_1 зазначала, що «на протязі останніх місяців сімейне життя між нами погіршувалось, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення між нами шлюбних відносин» (а.с. 52-53). В подальшому ухвалою суду від 15.03.2016 за письмовою заявою позовну заяву залишено без розгляду. Разом з тим, подана ОСОБА_1 заява не містить будь-якого посилання на підстави залишення позову без розгляду, як то примирення сторін, намагання такого примирення тощо.

В жовтні 2016 року ОСОБА_1 повторно звернулася до суду з позовною заявою про розірвання шлюбу. Зі змісту ухвали суду першої інстанції вбачається, що 08.11.2016 суддею було відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду на 08.12.2016. Проте, ухвалою суду від 23.01.2017 за заявою позивачки позов також залишено без розгляду.

В листопаді 2016 року ОСОБА_2 подав до суду позовну заяву про розірвання шлюбу та рішенням Коростенського міськрайонного суду від 23.01.2017 позов задоволено, розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, укладений ними 20.12.2014 відділом ДРАЦ по місту Коростеню реєстраційної служби Коростенського МУЮ у Житомирській області, актовий запис № 581 (а.с. 50-51). Зазначені обставини також спростовують твердження позивачки про придбання спірного житлового будинку за спільні кошти подружжя.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 367 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень апеляційного суду. У зв'язку з наведеним, суд вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Оскільки оскаржуване судове рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання апеляційної скарги покладається на особу, яка її подала.

В решті рішення ніким не оскаржується, тому не є предметом апеляційного розгляду (п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», ст. 367 ЦПК України).

Керуючись ст.ст. 258, 259, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16 березня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Судді

Повний текст постанови складений 06.07.2018