Рішення № 75021708, 18.06.2018, Олександрівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Запоріжжя)

18.06.2018

Справа № 2/331/836/18

№ 331/2791/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18.06.2018 р. м. Запоріжжя

Жовтневий районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого – судді Антоненко М.В.

за участю секретарі Андрієнко С.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіальної громади м. Запоріжжя в особі ОСОБА_2 міської ради, 3-я особа: Департамент фінансів ОСОБА_2 обласної державної адміністрації про зняття з квартири статусу службової та визнання права власності на квартиру, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулась до Жовтневого районного суду м. Запоріжжя з даним позовом, в обґрунтування позову зазначила, що з 13.01.2005 вона працює у Департаменті фінансів ОСОБА_2 обласної державної адміністрації на різних посадах. 01.03.2007 року наказом № 30 Головного фінансового управління ОСОБА_2 облдержадміністрації їй було надано службову квартиру за адресою АДРЕСА_1. Разом з нею в зазначеній квартирі зареєстровані і проживають її син ОСОБА_3 та її донька ОСОБА_4. Позивачка зареєстрована у вищевказаній квартирі з січня 2005 року, іншого житла не має.

У користування позивачці квартиру було надано Головним фінансовим управлінням запорізької облдержадміністрації, яке 03.12.2012 року розпорядженням Голови ОСОБА_2 обласної державної адміністрації № 585 змінено на Департамент фінансів ОСОБА_2 обласної державної адміністрації. Починаючи з 2005 року, вона володіє квартирою відкрито, ні від кого не приховуючи свої права на неї. Володіння квартирою здійснювалося безперервно. Позивач добросовісно, сплачує за неї комунальні послуги та інші витрати щодо її утримання та обслуговування. На підставі протоколу № 3 сумісного засідання профспілкового комітету та адміністрації Головного фінансового управління ОСОБА_2 облдержадміністрації від 05.07.2008 року про постановку на квартирний облік позивачку поставили на квартирний облік в Головному фінансовому управлінні облдержадміністрації.

07.10.2016 року згідно листа № 09-12/1999 від 07.10.2016 року позивачці стало відомо, що на квартирному обліку у Департаменті фінансів ОСОБА_2 ОДА вона не перебуває та термін проживання у зазначеній квартирі мені не продовжувався так, як ЖЕК не вимагав документу на продовження строків проживання.

Крім того позивач дізнався про те, що у зв’язку з відсутністю з 2009 року фінансування від міністерства фінансів України на придбання квартир, а в подальшому і передачею підпорядкування Департаменту фінансів від Міністерства фінансів України до ОСОБА_2 обласної державної адміністрації, в Департаменті фінансів ОСОБА_2 ОДА квартирний облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, не ведеться про що зазначено у повідомленні Департаменту фінансів ОСОБА_2 ОДА від 16.11.2016 року № 09-12/2264.

Позивачка у вересні місяці 2016 року направляла заяву про зняття з зазначеної квартири статусу службової для подальшої приватизації, однак їй було відмовлено через неналежне оформлення документів, а саме ордеру та відповідних наказів та розпоряджень Головного фінансового управління ОСОБА_2 ОДА.

21.12.2016 року позивачка звернулась з листом до Голови ОСОБА_2 обласної державної адміністрації ОСОБА_5 з проханням надати їй замість службового житла за адресою АДРЕСА_2 звичайне житло, або зняти з цього житла статус «службового» так як працює у установі, що надала квартиру більше 10 років. На лист позивачки Головою ОСОБА_2 ОДА ОСОБА_5 11.01.2017 року направлено лист № 08-46/0040 ОСОБА_2 міському Голові ОСОБА_6 у якому він просить вивести квартиру № 33 по вулиці Українській з числа «службової» житлової площі, однак цей лист був залишений без задоволення.

Посилаючись на вищенаведені обставини, ОСОБА_1 просить суд зняти з квартири за адресою АДРЕСА_1. статус службової та визнати за нею право власності на вказану квартиру.

У судовому засіданні представник позивачки адвокат ОСОБА_7 позовні вимоги підтримав, наполягав на задоволенні позову з підстав зазначених у позовній заяві.

Представник відповідача ОСОБА_2 міської ради у судовому засіданні проти позову заперечувала з посиланням на те, що за заявою позивачки Департамент фінансів ОСОБА_2 обласної державної адміністрації не направив до Відповідача клопотання про зняття з зазначеної квартири статусу службової.

Представник третьої особи у судове засідання не з’явився про час і місце проведення судового засідання був попереджений належним чином.

Вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, докази в їх сукупності, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 01.03.2007 року наказом № 30 Головного фінансового управління ОСОБА_2 облдержадміністрації позивачці надано службову квартиру за адресою АДРЕСА_1, на підставі ордеру на службове приміщення № 369 виданим Виконавчим комітетом ОСОБА_2 міської ради народних депутатів від 04.09.1974 року. Позивачка зареєстрована у вищевказаній квартирі з січня 2005 року разом з сином ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, та донькою ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2, іншого житла не має.

У користування позивачці квартиру було надано Головним фінансовим управлінням запорізької облдержадміністрації, яке 03.12.2012 року розпорядженням Голови ОСОБА_2 обласної державної адміністрації № 585 змінено на Департамент фінансів ОСОБА_2 обласної державної адміністрації. Починаючи з 2005 року, вона володіє квартирою відкрито, ні від кого не приховуючи свої права на неї.

07.10.2016 року згідно листа № 09-12/1999 від 07.10.2016 року позивачці стало відомо, що на квартирному обліку у Департаменті фінансів ОСОБА_2 ОДА вона не перебуває та термін проживання у зазначеній квартирі мені не продовжувався так, як ЖЕК не вимагав документу на продовження строків проживання.

Крім того позивач дізнався про те, що у зв’язку з відсутністю з 2009 року фінансування від міністерства фінансів України на придбання квартир, а в подальшому і передачею підпорядкування Департаменту фінансів від Міністерства фінансів України до ОСОБА_2 обласної державної адміністрації, в Департаменті фінансів ОСОБА_2 ОДА квартирний облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, не ведеться про що зазначено у повідомленні Департаменту фінансів ОСОБА_2 ОДА від 16.11.2016 року № 09-12/2264.

Позивачка у вересні місяці 2016 року направляла заяву про зняття з зазначеної квартири статусу службової для подальшої приватизації, однак їй було відмовлено через неналежне оформлення документів, а саме ордеру та відповідних наказів та розпоряджень Головного фінансового управління ОСОБА_2 ОДА.

21.12.2016 року позивачка звернулась з листом до Голови ОСОБА_2 обласної державної адміністрації ОСОБА_5 з проханням надати їй замість службового житла за адресою АДРЕСА_2 звичайне житло, або зняти з цього житла статус «службового» так як працює у установі, що надала квартиру більше 10 років. На лист позивачки Головою ОСОБА_2 ОДА ОСОБА_5 11.01.2017 року направлено лист № 08-46/0040 ОСОБА_2 міському Голові ОСОБА_6 у якому він просить вивести квартиру № 33 по вулиці Українській з числа «службової» житлової площі, однак цей лист був залишений без задоволення.

Позивачка з 13.01.2005 року безперервно по сьогоднішній день працює у Департаменті фінансів ОСОБА_2 обласної державної адміністрації на різних посадах.

Частиною 1 ст. 16 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно із ч. 1 ст. 118 Житлового кодексу України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Відповідно до статті 121 Житлового кодексу України порядок надання службових жилих приміщень установлюється цим Кодексом та іншими актами. Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації.

Статтею 123 Житлового Кодексу України визначено, що порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється цим Кодексом та іншими актами.

Відповідно до п. 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 р. № 37, жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Сам по собі факт проживання в службових жилих приміщеннях робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, не є підставою для виключення цих приміщень з числа службових.

Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. У будинках, належних колгоспам, жиле приміщення виключається з числа службових за рішенням загальних зборів членів колгоспу або зборів уповноважених, затверджуваним виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

На час розгляду справи, підприємство будинок - інтернат для ветеранів праці, за клопотанням якого спірній квартирі було присвоєно статус службового - реорганізовано, а на балансі правонаступника - КУ «Запорізький ГП» ЗОР спірне житло не перебуває, у звязку з чим відповідач позбавлений можливості звернутися в органи виконавчого комітету з клопотанням про виключення жилого приміщення з числа службових.

Право на житло здійснюється громадянами в порядку, визначеному Житловим кодексом України, законами та іншими нормативно-правовими актами України. З метою забезпечення цього права в житловому законодавстві України передбачено надання службових жилих приміщень. Такі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 Кодексу). У статті 124 Кодексу визначено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Статтею 123 Житлового Кодексу України визначено, що порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється цим Кодексом та іншими актами.

Згідно абз. 3 ст. 125 Житлового Кодексу України, без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Відповідно до п. 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення» жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Сам по собі факт проживання в службових жилих приміщеннях робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадян, яких виключено з членів колгоспу, або тих, які вийшли з колгоспу за власним бажанням, не є підставою для виключення цих приміщень з числа службових. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Вищезазначеним положенням та законодавством України не визначено порядку та спосіб виключення жилого приміщення з числа службових у разі ліквідації підприємства, установи, організації за клопотаннями яких має прийматись рішенням виконавчого комітету відповідної районної міської, районної в місті Ради народних депутатів. При розгляді даного спору суд виходить із загальних принципів права, таких як принцип правової визначеності.

Принцип правової визначеності є невід'ємною, органічною складовою принципу верховенства права. Про це у низці своїх рішень зазначає зокрема Європейський суд з прав людини. У своїх рішеннях Конституційний Суд України, також, посилається на принцип правової визначеності, наголошуючи на тому, що він є необхідним компонентом принципу верховенства права. Так Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 зазначив, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо (абзац другий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини).

Таким чином, внаслідок застосування до даних правовідносин принципу правової визначеності, що випливає із принципу верховенства права, суд приходить до висновку, що Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення», застосовується в частині, що не суперечить нормам Конституції України та Конвенції про права людини і основні свободи, у тому числі і ст. 8 Конвенції.

В преамбулі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Стаття 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» надає поняття приватизації державного житлового фонду, відповідно до якого приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Статтею 10 ЦК України визначено, що чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Частиною другою цієї статті визначено, коли у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду», суди застосовують при розгляді справ Європейську Конвенцію з прав людини і практику суду як джерело права.

Право на житло передбачено в міжнародно-правових актах Організації Об'єднаних Націй та Ради Європи. У Загальній декларації прав людини 1948 року визначено, що кожна людина має право на житло (пункт 1 статті 25). У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року держави - учасниці визнали право кожного на достатній життєвий рівень, у тому числі на житло (пункт 1 статті 11).

Зазначене право наведено в пункті 31 частини I та конкретизовано у статті 31 частини II Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року (далі - Хартія), ратифікованої Законом України „ Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)" від 14 вересня 2006 року № 137-V. Відповідно до статті 31 частини II Хартії держави зобов'язуються вживати заходів, спрямованих на сприяння доступові до житла належного рівня; встановлювати на житло ціни, доступні для малозабезпечених осіб.

Також статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Верховною Радою України згідно Закону № 475/97-ВР від 17.07.97, визначено право на повагу до приватного і сімейного життя і зазначається, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Частиною другою цієї статті Конвенції визначено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Прикладом застосування ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод по відношенню до України є рішення Європейського суду з прав людини від 02.03.2011 року у справі «КРИВІЦЬКА ТА КРИВІЦЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ».

Так, у даному рішенні Європейського суду визначено Загальні принципи, які необхідно застосовувати при вирішенні подібної справи в розумінні визначених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод прав на житло:

п.40. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем;

п.41. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла;

п.42. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві»;

п.43. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Функція роз'яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам. Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені, його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності;

п.44. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «загальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.

У Рішенні Конституційного Суду України від 10 червня 2010 року 15-рп/2010 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положення пункту 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (справа про безоплатну приватизацію житла), у пункті 3.1. зазначається, що Україна є соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека; зміст і спрямованість діяльності держави в соціальній сфері визначають права і свободи людини та їх гарантії (статті 1, 3 Конституції України). Одним із конституційних прав громадян є право на житло. Гарантіями здійснення цього права є обов'язок створення державою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; надання державою та органами місцевого самоврядування відповідно до закону житла безоплатно або за доступну плату(частини перша, друга статті 47 Основного Закону України).

Як зазначалось вище, права і свободи людини закріплюються і в міжнародних актах, які є частиною національного законодавства України, у разі надання Верховною Радою України згоди на їх обов'язковість (частина перша статті 9 Конституції України). Загальна декларація прав людини 1948 року передбачає право кожної людини на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї. У Декларації зазначено, що необхідний життєвий рівень забезпечує, зокрема, житло (пункт 1 статті 25). Аналогічне положення міститься в пункті 1 статті 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19 жовтня, 1973 року N 2148-VIII, у якому, крім вказаного, закріплено обов'язок держав - учасників Пакту вживати необхідних заходів для забезпечення здійснення такого права.

Отже, право людини на житло є загальновизнаним. Згідно з Конституцією України це право, як і інші конституційні права, є невідчужуваним, непорушним і рівним для всіх без будь-яких обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (частини перша, друга статті 24). Воно не може бути скасоване і обмежене, крім випадків, передбачених Конституцією України(частина друга статті 22, частина перша статті 64 Основного Закону України).

Статтею 15 ч.1 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст.10 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цих кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.06.2009 року "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів в порядку, передбаченому ст. ст. 185,187,189 ЦПК України.

Беручи до уваги наведене та керуючись ст. 10,11,15,30,60,61,213-215, 224-226 ЦПК України, ст. ст. 61,64,106,118,124, 125 Житлового Кодексу України, Положенням про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР за №37 від 04.02.1988 року «Про службові житлові приміщення», загальної декларації прав людини 1948 року, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду», Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ратифікованої Верховною Радою України згідно Закону № 475/97-ВР від 17.07.97р., Конвенції про права дитини Організації Об'єднаних Націй ратифікованої Постановою Верховної Ради України 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, Постановою Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.06.2009 року "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції, суд-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 – задовольнити.

Зняти з квартири № 33 по вулиці Українській в місті Запоріжжя статус службової.

Визнати право власності на квартиру № 33 по вулиці Українській в місті Запоріжжя за ОСОБА_1.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Згідно п.п.15.5 п.15 ч.1 Розділу ХІII «Перехідні положення» ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Суддя: М.В. Антоненко