Постанова № 74958997, 22.02.2018, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/23386/17

провадження № 2-а/753/162/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" лютого 2018 р. Суддя Дарницького районного суду м. Києва Даниленко В.В., розглянувши в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Лівобережного об'єднання управління пенсійного фонду України в м. Києві про визнання неправомірними дій та рішення суб'єкта владних повноважень, зобов'язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача про визнання неправомірними дій та рішення суб'єкта владних повноважень та зобов'язати відповідача призначити позивачу пенсію за вислугою років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» та призначити пенсію за вислугою років з 31.01.2018.

Позивач вказує, що в січні звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугою років відповідно до Закону України «Про прокуратуру», надавши необхідні документи, які підтверджують стаж його роботи. Проте у призначенні пенсії відповідач відмовив, посилаючись на недостатність стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років.

Позивач вважає, що вказана відмова відповідача в призначенні пенсії є незаконною та необґрунтованою, такою, що грубо порушує його права, законні інтереси та норми Конституції України.

Згідно ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

З врахуванням того, що у справі наявні достатні докази, суд приходить до висновку про можливість ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення без проведення судового засідання, а відтак у відповідності до ч.1 ст. 263 КАС України справа підлягає розгляду в порядку спрощеного (письмого) провадження одноособово, без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

Дослідивши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 в період з 01.07.1988 року по 07.09.1989 проходив військову службу в ЗС СРСР. В період з 28.10.1994 року по 13.02.2002 рік проходив безперервну службу в органах внутрішніх справ України. 27.02.2002 року наказом прокурора м. Києва ОСОБА_2 було призначено на посаду старшого слідчого прокуратури Дарницького району м. Києва. В 11.03.2013 року призначено на посаду старшого прокурора прокуратури Дарницького району м. Києва. 16.04.2014 року наказом Генерального прокурора України №715-ц ОСОБА_2 призначено на посаду старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України, де останній працює до цього часу.

Таким чином, відповідно до підтверджених відомостей стаж роботи позивача на момент його звернення з заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру» становить 23 роки, в тому числі на посадах прокурорів - 15 років 10 місяців.

В січні 2018 року позивач звернувся до Лівобережного об'єднання управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою про призначення йому пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру». До заяви ним додані необхідні документи, які підтверджують стаж роботи, що дає право на пенсію за вислугою років.

12.01.2018 року Лівобережним об'єднанням УПФУ в м. Києві листом за вх. №79/08 позивачу відмовлено в призначенні пенсії за вислугою років згідно Закону України «Про прокуратуру», мотивуючи тим, що у позивача відсутній стаж, що дає право на пенсію за вислугу років.

Даючи оцінку правомірності відмови відповідача у призначенні позивачу пенсії за вислугою років, суд виходить з положень ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до якої прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі в 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми щомісячного (чинного) заробітку.

Відповідно до ч. 5 ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» до вислуги років, що дає право на пенсію згідно з цією статтею, зараховується час роботи на прокурорських посадах, перелічених у статті 56 цього Закону, в тому числі у військовій прокуратурі, стажистами в органах прокуратури, слідчими, суддями, на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, офіцерських посадах Служби безпеки України, посадах державних службовців, які займають особи з вищою юридичною освітою, в науково-навчальних закладах Генеральної прокуратури України працівникам, яким присвоєно класні чини, на виборних посадах у державних органах, на посадах в інших організаціях, якщо працівники, що мають класні чини, були направлені туди, а потім повернулися в прокуратуру, строкова військова служба, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах, частково оплачувана відпустка жінкам по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років.

Проте, відповідно до положення 5 прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213-VIII з 01.06.2015 року скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються, зокрема, відповідно до Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Крім того, питання щодо дії нормативно-правових актів у часі розглядалось Конституційним Судом України в Рішеннях N 1-зп від 13 травня 1997 року, N 1-рп/99 від 9 лютого 1999 року та N 3-рп/2001 від 5 квітня 2001 року, в яких встановлено, що нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.

Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Необхідно також зазначити, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратурі, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо. Це зазначено в рішеннях Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року № 8-рп/99 та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002.

Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей.

Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність. Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей.

Окрім того, частини 1-3 ст. 46 Конституції України передбачають, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також: у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також: бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий, від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

За статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі.

Конституційний суд України вважає, що ці положення ст. 17 Конституції України поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Конституційний Суд України зазначає, що багато таких "пільг", встановлених Законами України "Про міліцію" (565-12), "Про прокуратуру" (1789-12) тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів (п.3 рішення Конституційного Суду України №1-15/2002 від 20.03.2002 року).

Крім того, у цьому ж рішенні від 20.03.2002 року у абз.4 п.6 вказано, що Конституційний Суд України вважає, що оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 48 Конституції України) (254к/96-ВР), який принаймні не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Конституції України) ( 254к/96-ВР ), то звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України ( 254к/96-ВР ) не допускається. Зупинення дії цієї норми можливе лише за умови введення відповідно до пункту 31 частини першої статті 85 та пункту 19 статті 92 Конституції України (254к/96-ВР ) надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України) ( 254к/96-ВР).

У частині другій статті 8 Конституції України встановлено вимогу щодо законів України - усі вони приймаються виключно на основіКонституції України і повинні відповідати їй (п.4 рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 у справі №1-29/2007).

Водночас пункт 3.2. рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 року у справі №1-29/2007 зазначає, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року, держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.

Більше того, в п.4 рішення від 11.10.2005 року у справі № 1-21/2005 Конституційний Суд України вказав наступну правову позицію, що в Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров'я, честь і гідність. Утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов'язком держави. Діяльність її правотворчих і правозастосовних органів має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів. Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене.

Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

У абз.14 пункту 5 рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 року у справі № 1-21/2005 також вказано, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція (254к/96-ВР) та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України (254к/96-ВР) не допускається (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N8-pn/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002 , від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004.

Виходячи із викладеного у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема, працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства.

Суд вважає, що відповідач порушує вимоги ст.22 Конституції України і гарантоване право на нарахування позивачу і отримання пенсії за вислугу років вимоги п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-УШ, про наступне: У разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України "Про державну службу", «Про прокуратуру", «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України", «Про Кабінет Міністрів України", «Про судову експертизу", «Про Національний банк України", «Про службу в органах місцевого самоврядування", «Про дипломатичну службу", Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Виходячи з висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій військовослужбовців та прирівняних до них осіб, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, а правовідносини по їхньому пенсійному забезпеченню виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення.

Таким чином, позивач правомірно звернувся до відповідача із заявою про призначення йому пенсії за вислугою років на підставі cт.50-1Закону України «Про прокуратуру» та, керуючись вимогами ст.22 Конституції України, як прокурору.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позов обґрунтований та підлягає до задоволення.

На підставі викладеного та керуючись Констиутцією України, ст.ст. 2, 6-10, 14, 15, 19, 160, 161, 164, 241, 242, 244-246, 250, 255, 263, 262 КАС України, ЗУ «Про прокуратуру» суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Лівобережного об'єднання управління пенсійного фонду України в м. Києві про визнання неправомірними дій та рішення суб'єкта владних повноважень, зобов'язання вчинити дії - задовольнити.

Визнати дії Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови у призначенні пенсії ОСОБА_2 протиправними.

Зобов'язати Лівобережне об'єднане Управління пенсійного фонду України в м. Києві призначити та виплачувати ОСОБА_2 пенсію за вислугу років починаючи з 31.01.2018 року відповідно до ст. 50-1 ЗУ «Про прокуратуру» від 05.11.19914 за №1789-ХІІ (в редакції від 26.07.2001), виходячи з розрахунку 90% від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарних місяці роботи, згідно довідки від 31.01.2018 №18-5 зп без обмеження розміру пенсії та в подальшому щомісячно.

Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня оголошення постанови або отримання копії постанови.

СУДДЯ: