Рішення № 74932141, 25.06.2018, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

25 червня 2018 року м. Ужгород№ 807/417/18 Закарпатський окружний адміністративний суд в особі судді Шешеня О.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Міжгірського районного сектору Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області, Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду в інтересах ОСОБА_2 з позовною заявою до Міжгірського районного сектору Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області (далі – відповідач 1), Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області (далі – відповідач 2), якою просить:

визнати протиправною бездіяльність Міжгірського районного сектору Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області та Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області щодо не оформлення ОСОБА_2 паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-XII;

зобов’язати Міжгірський районний сектор Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області та Головне управління Державної міграційної служби у Закарпатській області оформити та видати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ, без внесення будь-яких даних про нього і його батьків до ЄДДР, в т.ч. без отримання відцифрованих підпису особи, образу обличчя особи, відбитків пальців рук, без формування (присвоєння) унікального номеру запису в Реєстрі (УНЗР) та без використання будь-яких засобів ЄДДР.

Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач є матір’ю неповнолітньої дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 та відповідно до ч. 1 ст. 242 Цивільного кодексу України є її законним представником. Згідно з ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб захищають у суді їх законні представники – батьки. Оскільки дитина зареєстрована по місцю проживання в ІНФОРМАЦІЯ_2 (де проживає мати позивача), тому по досягненні дитиною 16-річного віку, дитина та позивач, як законний представник, звернулись до Міжгірського районного сектору Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області із заявою від 06.12.2017 з проханням оформити і видати дитині паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ.

У заяві повідомлено про відмову за релігійними переконаннями від оформлення і отримання паспорта у формі картки – документа Реєстру та обгрунтовано право на паспорт-книжечку. Проте, відповідач відмовив у наданні дитині такого паспорта, посилаючись на Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі Закон № 5492-VI), відповідно до якого оформлення і видача паспорта громадянина України здійснюється розпорядником ЄДДР у формі картки.

Окрім цього, у позовній заяві позивач зазначив, оскільки Міжгірський районний сектор Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області є структурним підрозділом Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області і отримує бланки паспортів безпосередньо з Головного управління, тому позивач звернувся з заявою про оформлення і видачу паспорта громадянина України у формі книжечки додатково й до Головного управління. Однак, відповіді на заяву позивача від Головного управління ДМС у Закарпатській області, так і не отримала. Тому, вважає що Головне управління Державної міграційної служби має бути залучено до участі в даній справі в якості співвідповідача.

Позивач вважає, що відмовою в оформленні паспорта у формі книжечки відповідачі грубо і безпідставно порушують законні права та інтереси її дитини, а тому це й стало підставою для звернення до суду з позовом про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дії.

У відповідності до вимог ч. 4 ст. 229 КАС України: у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно з ч. 5 ст. 162 КАС України: відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дасть змогу відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи – отримати відзив до початку першого підготовчого засідання у справі.

При розгляді справ в порядку спрощеного позовного провадження та у відповідності до ч. 1 ст. 261 КАС України, відзив подається протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 04.06.2018 року було відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін у судове засідання та надано відповідачу 15 (п'ятнадцятиденний) строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

Як з вбачається з рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, ухвала була вручена відповідачу-1 12.06.2018р. (а.с.36).

В подальшому, представник відповідачів протягом 15 днів з моменту вручення ухвали про відкриття провадження у справі, подав відзив на позовну заяву, який подано до суду 15.06.2018 року (а.с.26-29).

Наданий представником відповідачів відзив на позовну заяву мотивовано наступним.

У відзиву на позовну заяву, відповідач зазначив, що враховуючи вимоги законодавства про звернення громадян, ГУДМС та Міжгірським РС ГУДМС розглянуто заяви представника позивача та листами надіслано письмові відповіді щодо можливості та порядку отримання паспорта громадянина України, зокрема роз’яснено, що «паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. Паспорт виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Зразок бланка та порядок оформлення паспорта громадянина України затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина» (далі – Постанова № 302). Кожен громадянин України, який досяг 14-річного віку зобов’язаний отримати паспорт». Окрім цього, у відзиву на позову заяву представник відповідачів зазначив, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, пославшись на статтю 24 Конституції України.

А тому, зазначив, що відповідачами у даному випадку дотримано вимоги законодавства про звернення громадян у повному обсязі, а твердження позивача про нібито відмову в оформленні паспорта є необгрунтованими та безпідставними, оскільки звернення позивача не є заявою про надання адміністративної послуги, а відповідно листи-відповіді ГУДМС та Міжгірського РС ГУДМС – рішеннями про відмову у наданні адміністративної послуги.

Таким чином, відповідачі вважають, оскільки неповнолітній ОСОБА_3 особисто не звертався до підрозділу міграційної із заявою-анкетою про надання адміністративної послуги та необхідним переліком документів, рішення Міжгірським РС ГУДМС про відмову у наданні вказаної адміністративної послуги відносно нього не приймалось, тобто відсутнє, а відтак не може бути предметом оскарження в суді.

Законом № 5492-VI, а саме ч. 4 ст. 21 передбачено, що паспорт громадянина України виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. З прийняттям вищезазначеного акту, паспорт громадянина України оформляється територіальними органами та підрозділами ДМС, що забезпечені відповідними обладнаннями, всім визначеним законодавством категоріям громадян, починаючи з чотирнадцятирічного віку. Тільки у формі картки, що містить безконтактний електронний носій.

Крім того, представник відповідачів у відзиві на позовну заяву зазначив, що паспорти громадянина України у формі книжечки, видані до набрання чинності положень Закону № 5492-VI, залишаються дійсними поряд із ID-карткою, хоча подальше їх оформлення припинено. Саме тому залишаються досі чинними зазначені нормативно-правові акти законодавства (наприклад Положення про паспорт громадянина України, затверджено Постановою ВРУ від 26.06.1992 № 2503-ХІІ), якими регулюється порядок використання, зберігання і знищення наявних у громадян паспортів у вигляді книжечки. Однак, на сьогодні оформлення та видача паспорта громадянина України здійснюється виключно на підставі Закону № 5492-VI, що має вищу юридичну, тобто виготовляється паспорт у формі картки.

Разом з тим, у відзиві на позов представник відповідачів зазначив, що бажання позивача отримати паспорт, який би не містив безконтактного електронного носія, обумовлене релігійними переконаннями заявника. Однак, доводи позивача щодо дискримінації громадян за релігійною ознакою з боку підрозділу ГУ ДМС України в Закарпатській області нічим не підтвердженні.

Тому, відповідачі вважають, що Міжгірський районний сектор ГУДМС в Закарпатській області зобов’язаний забезпечувати оформлення та видачу паспортів громадянам України у відповідності до вимог чинного законодавства, а саме здійснювати видачу паспортів у вигляді картки.

Враховуючи зазначене, представник відповідачів просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.

Згідно з ч. 5 ст. 262 КАС України: суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 4 КАС України: письмове провадження – розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене, суд вважає за можливе розглянути дану справу в порядку письмового провадження за наявними матеріалами у справі та на підставі наявних доказів за правилами спрощеного позовного провадження.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач звернулася до відповідача-1 з заявою щодо оформлення паспорта громадянина України від 06 грудня 2017 року (а.с.12). У поданій заяві, позивач просила оформити і видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до чинного Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ, без застосування засобів ЄДДР.

Рішенням відповідача-1 (а.с.13), у задоволенні заяви позивача було відмовлено. Зокрема, позивачу було також роз’яснено, що вони зобов’язані отримати паспорт громадянина України, зразок якого затверджений чинним на день звернення законодавством та не можуть відмовитись від виконання обов’язку отримання паспорту, посилаючись на релігійні переконання, оскільки жодних виключень з цього обов’язку ні Конституція України, ні законодавство не містять. При цьому, також зазначено, що позивач вправі відмовитися від внесення відцифрованих відбитків пальців рук до безконтактного електронного носія, що міститься у паспорті громадянина України.

Вважаючи відмову у видачі паспорта у формі книжечки протиправною, позивач в інтересах неповнолітньої дитини звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дії.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України: у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам у даній справі, а також, враховуючи предмет розгляду даної справи та вирішуючи спір по суті, суд виходить із наступного.

Документом, який посвідчує особу і підтверджує громадянство України, є паспорт громадянина України, порядок оформлення, видачі, обміну якого на сьогодні (на дату виникнення спірних відносин теж) регламентує Закон № 5492-VI (у редакції, викладеній згідно із Законом № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України (далі – Закон № 1474-VIII), а також прийняті на виконання цього Закону урядові постанови № 302 (з урахуванням змін, внесених згідно з постановою від 26 жовтня 2016 року № 745) та № 784 від 18 жовтня 2017 року «Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного демографічного реєстру та надання з нього інформації, взаємодії між уповноваженими суб’єктами, а також здійснення ідентифікації та верифікації» (далі – Постанова № 784).

За цими нормативно-правовими актами, з 1 січня 2016 року паспорт громадянина України обов'язково повинен оформлятися засобами Єдиного державного демографічного реєстру(далі – Реєстр). Водночас було встановлено, що до завершення робіт із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів ДМС матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено Постановою № 302, але не довше ніж до 1 листопада 2016 року, дозволено використання бланка паспорта громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року з урахуванням пункту 2 Положення про паспорт.

Щодо Положення про паспорт, на яке позивачка посилається як на одну з правових підстав для задоволення своїх позовних вимог, то цей підзаконний нормативно-правовий акт прийнято ще на виконання вимог статті 5 Закону України від 8 жовтня 1991 року N 1636-XII «Про громадянство України» (втратив чинність згідно із Законом України від 18 січня 2001 року N 2235-III «Про громадянство України»).

На підставі Положення про паспорт (у редакції Постанови Верховної Ради України від 2 вересня 1993 року № 3423-XII) Кабінет Міністрів України постановою від 4 червня 1994 року N 353 (далі – Постанова N 353) затвердив зразок бланка паспорта громадянина України. Цю постанову з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2013 року № 185 «Деякі питання виконання Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» визнано такою, що втратила чинність.

Однак постановою від 12 червня 2013 року № 415 уряд зупинив дію постанови від 13 березня 2013 року № 185, заодно відновивши дію Постанови № 353, якою було затверджено зразок бланка паспорта громадянина України (зразка 1994 року).

Незважаючи на те, що Положення про паспорт, на який посилається позивачка, на сьогодні є чинним, усе ж насамперед варто зважати на те, що це – підзаконний нормативно-правовий акт, тоді як сфера правовідносин, у якій виник цей спір, врегульована Законом N 5492-VI та урядовими постановами, прийнятими на підставі та на виконання цього закону. У контексті розгляду цієї справи звернути увагу варто також і на те, що Положення про паспорт підлягало застосуванню лише в частині пункту 2, де вказано вік, з якого видається паспорт громадянина України (за цим пунктом – із 16 років).

За Постановою № 302 в редакції, чинній до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 року № 745, паспорт громадянина України міг виготовлятися як у формі картки, в яку імплантовано безконтактний електронний носій, так і у формі картки, що не містить безконтактного електронного носія. Постановою № 302 уряд затвердив зразки і технічний опис обох бланків паспортів.

Щодо останнього, то з 1 листопада 2016 року уряд, згідно з постановою від 26 жовтня 2016 року № 745, теж остаточно припинив приймання документів для оформлення такого документа, встановивши, що з указаної дати паспорт громадянина України може оформлятися виключно у формі картки, що містить безконтактний електронний носій (за зразком бланка, затвердженого Постановою № 302).

З огляду на передбачену в Постанові N 302 можливість використання бланка паспорта громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року, паспорт громадянина України такої форми (вигляду) громадяни України могли отримувати за умови, що подали для цього необхідні документи до 1 листопада 2016 року.

З 1 листопада 2016 року всі без винятку територіальні органи/підрозділи державної міграційної служби зобов'язані остаточно припинити приймання документів на оформлення паспортів громадянина України як зразка 1994 року, так і у формі картки, що не містить безконтактного електронного носія. Із цієї дати (1 листопада 2016 року) паспорт громадянина України повинен оформлятися (чи то вперше, чи у зв'язку з його обміном або втратою) лише засобами Реєстру і тільки у формі картки, що містить безконтактний електронний носій.

На цей носій вноситься інформація, яка зазначена на лицьовому та зворотному боці паспорта, біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя, відцифрований підпис особи (останнє – для громадян України, які досягли вісімнадцятирічного віку), відцифровані відбитки пальців рук (за згодою особи), а також дані щодо забезпечення захисту інформації, що внесена на безконтактний електронний носій, відповідно до вимог Закону N 5492-VI. Так, за фактом оформлення паспорта громадянина України до Реєстру підлягають внесенню персональні дані такої особи, у зв'язку з чим у цьому Реєстрі формується унікальний номер, запис про який вноситься до паспорта громадянина України.

Звідси випливає висновок, що з 1 листопада 2016 року і до сьогодні, зокрема й на дату звернення позивачки про оформлення паспорта громадянина України зразка 1994 року, правове регулювання спірних відносин є таким, що для оформлення паспорта громадянина України в іншій формі, ніж ID-картки з безконтактним електронним носієм інформації, уже немає законних підстав. Альтернативи такій формі паспорта громадянина України (ID-картки з безконтактним електронним носієм інформації) ні Закон № 5492-VI, ні урядові нормативно-правові акти, прийняті на його виконання, не передбачають, як і винятків із загального для всіх громадян України обов'язку отримати цей документ у встановленому порядку і встановленої форми. Тому, територіальні органи/підрозділи державної міграційної служби як суб'єкти владних повноважень при виконанні своїх офіційних повноважень не можуть діяти всупереч вимогам закону.

Стосовно доводів позивачки про можливість вибору форми паспорта громадянина України між карткою та паспортною книжечкою, то зі змісту положень статей 13-16 Закону № 5492-VI дійсно вбачається, що документи, передбачені цим законом, з-поміж яких зазначено паспорт громадянина України, можуть оформлятися як у формі картки, так і у формі паспортної книжечки. Водночас, застосовуючи законодавчі положення в цій частині, потрібно зважати й на те, що цей закон встановлює вимоги щодо оформлення не тільки паспорта громадянина України, а й інших документів, які посвідчують особу та підтверджують громадянство України, а також її спеціальний статус. Тому вимоги щодо форми документів, установлені у статті 14, є загальними, і застосовувати положення цієї статті потрібно в системному взаємозв'язку з іншими нормами Закону № 5492-VI, а не вибірково. Зокрема, як приклад можна зазначити, що одним із документів, який виготовляється у формі книжечки, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Проте, як і паспорт громадянина України, цей документ теж повинен містити безконтактний електронний носій і виготовлятися із застосуванням засобів Реєстру. Зрештою, усі документи, які перелічено в частині першій статті 13 Закону № 5492-VI, за винятком посвідчення особи на повернення в Україну, тимчасового посвідчення громадянина України та посвідчення водія, згідно із Законом № 5492-VI, повинні містити безконтактний електронний носій, за фактом виготовлення якого до Реєстру підлягають внесенню відомості про особу та документ (серія, номер, дата персоналізації), щодо якого прийнято рішення про його оформлення.

Згідно з ч. 1 ст. 24 Конституції України: не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 4 ст. 35 Конституції України: ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

Щодо релігійних переконань позивачки, про які зазначено в позовній заяві, з приводу присвоєння унікального номера, якщо паспорт громадянина України нового зразка оформлятиметься засобами Реєстру, то цей аргумент, незважаючи на усю його значимість для як для позивача, так і для багатьох інших громадян України, які поділяють такі ж релігійні погляди й переконання, не може слугувати підставою для того, щоб порушувати/не виконувати вимоги Закону № 5492-VI та/чи робити з нього винятки. На думку суду, такий підхід є недопустимим, оскільки суперечитиме конституційним положенням статей 24 і 35 Основного Закону, а також може призвести до зловживань з боку окремих осіб та/або їх груп з метою уникнення виконання покладених на них законом обов'язків.

Організаційні засади створення і функціонування Єдиного державного демографічного реєстру, види персональних даних, які підлягають обробці засобами Реєстру і мета цієї обробки визначені на законодавчому рівні, оскільки сфера цих суспільних відносин, за статтею 92 Конституції України, є предметом винятково законодавчого регулювання.

Водночас повноваження щодо прийняття законів належить виключно парламенту, і законодавча діяльність цього конституційного органу не може піддаватися оскарженню в порядку адміністративного судочинства. Звідси випливає висновок, що вирішити питання співвідношення і балансу особистих релігійних переконань особи та суспільних інтересів, на користь яких на загальнодержавному рівні встановлено єдиний (однаковий для всіх) порядок оформлення документа, що посвідчує громадянство України (зокрема, форми цього документа) чи будь-яким чином змінити правове регулювання цих відносин в інший спосіб, ніж внесення у встановленому порядку змін до чинних на сьогодні законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів у цій частині, на переконання суду, не видається можливим. У межах судового розгляду цього спору обирати форму такого документа, як паспорт громадянина України, і зобов'язувати/змушувати державний орган діяти всупереч встановленому законом правовому порядку в цій сфері правовідносин суперечитиме не лише завданням адміністративного судочинства України і функції судового контролю, а й конституційному принципу поділу влади.

Суд наголошує, що предметом спору в цій справі є правомірність відмови територіального органу державної міграційної служби в оформленні паспорта громадянина України у вигляді (формі) паспортної книжечки з мотивів, про які було зазначено. Правову оцінку цим діям/рішенням відповідачів суд надає на предмет їхньої відповідності критеріям, установленим у частині другій статті 2 КАС, зокрема перевіряє, чи такі вчинено/прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Незгода з тим, як держава врегулювала ці правовідносини, у порівнянні з тим, яке їх правове регулювання було раніше, а також небажання виконувати приписи законодавчих та урядових нормативно-правових актів при оформленні паспорта громадянина України із згаданих мотивів, не може слугувати переконливим аргументом протиправності дій суб'єкта владних повноважень, як і не може бути для особи підставою, для того щоб не виконувати/не дотримуватися приписів законодавства.

Доводи позивачки з посиланням на норми Положення про паспорт і Порядок оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом Міністра внутрішніх справ України від 13 квітня 2012 року № 320, про наявність можливості оформити паспорт громадянина України у вигляді паспортної книжечки ґрунтуються на помилковому трактуванні положень законодавства, і з огляду на вже зазначені мотиви, названі підзаконні нормативні акти не можна використовувати як привід/підставу для порушення приписів Закону № 5492-VI та урядової Постанови № 302.

На підставі встановлених у цій справі обставин суд дійшов висновку, що дії/бездіяльність відділу міграційної служби щодо відмови позивачу в оформленні паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки зразка 1994 року ґрунтуються на правильному застосуванні норм законодавства, що регулює спірні правовідносини, відповідають критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, зокрема критеріям законності, обґрунтованості, пропорційності та розсудливості.

Стосовно позовних вимог до Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області, то з огляду на те, що ці вимоги є похідними (пов'язаними) від вимог до відділу міграційної служби, підстав для їх задоволення теж немає.

Аналогічну правову позицію висловив й Касаційний адміністративний суд Верховного Суду у рішенні від 26 березня 2018 року за наслідками розгляду зразкової справи № 806/3265/17.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України: завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 2 КАС України: у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України: кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з частиною другою цієї статті в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися й позиції, висловленої у рішенні Європейського Суду з прав людини у п. 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом».

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України: при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 3 ст. 291 КАС України: при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

За наслідками розгляду справи суд дійшов висновку, що відповідачі як суб'єкти владних повноважень, надали суду достатні та допустимі докази на спростування вищенаведених у позові обставин, у зв'язку з чим суд відмовляє у задоволенні позову у повному обсязі.

Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Міжгірського районного сектору Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області, Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області про визнання протиправною бездіяльності Міжгірського районного сектору Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області та Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області щодо не оформлення ОСОБА_2 паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-XII; зобов’язання Міжгірського районного сектору Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області та Головного управління Державної міграційної служби у Закарпатській області оформити та видати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ, без внесення будь-яких даних про нього і його батьків до ЄДДР, в т.ч. без отримання відцифрованих підпису особи, образу обличчя особи, відбитків пальців рук, без формування (присвоєння) унікального номеру запису в Реєстрі (УНЗР) та без використання будь-яких засобів ЄДДР – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається у відповідності до вимог п. 15.5 Розділу VII «Перехідних положень» КАС України (у редакції Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017р.).

Суддя ОСОБА_4