Постанова № 74919071, 13.06.2018, Апеляційний суд Кіровоградської області

ПОСТАНОВА

Іменем України

13.06.2018 року м. Кропивницький

Справа № 396/1716/13-ц

Провадження № 22-ц/781/627/18

Апеляційний суд Кіровоградської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

ОСОБА_1 (головуючий, суддя-доповідач), ОСОБА_2, ОСОБА_3,

за участю секретаря судового засідання Тимошенко Т.О.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_4,

відповідач – ОСОБА_5,

особа, яка подала апеляційну скаргу – Публічне акціонерне товариство «Державний експертно-імпортний банк України»,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експертно-імпортний банк України» на рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області (суддя Музика О.В.) від 30 вересня 2013 року,

ВСТАНОВИВ:

20 червня 2013 року ОСОБА_4 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5 і з урахуванням поданої нею заяви про зміну позовних вимог просила суд розірвати договір купівлі-продажу будинку з господарсько-побутовими будівлями з розстроченням платежувід 27 червня 2007 року та визнати за позивачем право власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями за адресою: м. Новоукраїнка, вул. Ворошилова, буд. 1 «а».

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 27 червня 2007 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було укладено у письмовій формі і нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями з розстроченням платежу. На виконання умов договору позивач передав у власність відповідача житловий будинок. Продаж було вчинено за 180000 грн. з яких відповідач сплатив позивачу 28500 грн. до підписання договору, а решту коштів у сумі 151500 грн. відповідач зобов’язався сплатити позивачу до 1 липня 2007 року. В обумовлений термін відповідач не сплатив позивачу борг. Сторони, за спільною домовленістю подовжили строк виконання відповідачем зобов’язання, але й цю домовленість відповідач не виконав.

Рішенням Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 30 вересня 2013 року позов задоволено повністю: суд розірвав договір купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями з розстроченням платежу, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 27 червня 2007 року, визнати за ОСОБА_4 право власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, що знаходиться в м. Новоукраїнка Кіровоградської області по вул. Ворошилова, 1 «а».

Суд мотивував своє рішення тим, що відповідач не сплатив в обумовлений сторонам у договорі купівлі-продажу строк повну вартість придбаного ним товару і тим самим допустив істотне порушення договору. У зв’язку з цим у позивача виникло право, передбачене ч. 2 ст. 651 ЦК України, вимагати розірвання договору. Крім того, суд вважав за доцільне задовольнити вимогу позивача про визнання права власності на майно у зв’язку з переоформленням відповідачем права власності на своє ім’я.

У лютому 2018 року Публічне акціонерне товариство «Державний експертно-імпортний банк України» оскаржив рішення суду в апеляційному порядку.

Заявник посилався на те, що житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, що знаходиться в м. Новоукраїнка Кіровоградської області по вул. Ворошилова, 1 «а», являється предметом іпотеки на підставі іпотечного договору від 27 червня 2007 року № 55207Z17, укладеного між ОСОБА_5 і ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України», останній перейменований на ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України». Цією іпотекою забезпечено виконання ОСОБА_5 зобов’язань перед банком, які виникли на підставі кредитного договору від 27 червня 2007 року. Рішенням Кіровського суду м. Кіровограда від 22 серпня 2011 року з ОСОБА_5 на користь банку стягнуто заборгованість у розмірі 39552 долари США 8 центів, що еквівалентно 315772 грн. 75 коп. У 2011 році було відкрито виконавче провадження і накладено арешт на спірне майно. Проте 24 березня 2014 року на підставі оскаржуваного рішення суд право власності на предмет іпотеки зареєстровано за позивачем. 12 лютого 2018 року державний виконавець повернув банку виконавчий лист у зв’язку з відсутністю у ОСОБА_5 майна на яке можливо звернути стягнення. У зв’язку з цим заявник стверджує, що суд вирішив питання про його інтереси як іпотекодержателя, але при цьому не залучив його до участі у справі чим позбавив права захищати свої інтереси та принцип змагальності. Крім того, він зазначив, що позов пред’явлено з пропуском позовної давності.

Представник ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» - адвокат ОСОБА_7, повідомлений належним чином про час, дату і місце розгляду справи, в судове засідання, яким завершувався розгляд справи, не з’явився, але подав клопотання про розгляд без його присутності. Він також повідомив, що банк підтримує подану апеляційну скаргу в повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач вказав на те, що ОСОБА_5 уклав договори не з ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України», а з ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України», а тому він ставить під сумнів право заявника на оскарження рішення суду. Позивач не погоджується з аргументами заявника щодо спливу позовної давності так, як суд встановив, що сторони договору купівлі-продажу неодноразово подовжували строк виконання покупцем зобов’язання оплатити товар. Крім того, відповідно до положення ст. 267 ЦК України, про застосування наслідків спливу позовної давності може заявити лише сторона у спорі, якою заявник не являється.

Представник позивача – адвокат ОСОБА_8 у судовому засіданні суду апеляційної інстанції заперечив проти доводів апеляційної скарги з підстав, які викладені у відзиві на апеляційну скаргу. Він також пояснив, що інший відповідач, ОСОБА_5, доводиться сином ОСОБА_4, змінив місце проживання , але про час та місце розгляду справи повідомлений своєю матір’ю.

Відповідач ОСОБА_5 повідомлений про час, день і місце розгляду справи в порядку п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України в судове засідання суду апеляційної інстанції не з’явився.

Згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

У справі суд першої інстанції встановив такі неоспорювані обставини.

27 червня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями. Договір нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Новоукраїнського районного нотаріального округу ОСОБА_9 (а.с. 8).

У відповідності до договору ОСОБА_10 передала у власність відповідача житловий будинок, розташований в м. Новоукраїнка Кіровоградської області по вул. Ворошилова, 1 «а», натомість ОСОБА_5 сплатив за товар частково - 28500 грн., а решту коштів, у сумі 151500 грн., зобов’язався сплатити продавцю до 1 липня 2007 року.

В обумовлений термін відповідач не сплатив борг.

25 січня 2009 року сторони домовилися про сплату ОСОБА_5 боргу в сумі 151500 грн. за придбаний житловий будинок з господарсько-побутовими спорудами до 25 січня 2010 року, на підтвердження чого ОСОБА_5 видав позивачу розписку.

28 березня 2011 року сторони домовилися про те, що ОСОБА_5 має сплатити ОСОБА_4 існуючий за договором купівлі-продажу від 27 червня 2007 року борг в строк до 1 квітня 2012 року, на підтвердження чого ОСОБА_5 видав позивачу нову розписку.

Станом на час розгляду справи в суді борг відповідачем не сплачено.

Апеляційний суд додатково встановив, що 27 червня 2007 року між ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 55207С17 за умовами якого банк зобов’язався надати позичальнику кредит в сумі 30000 доларів СШП на строк до 26 червня 2028 року для здійснення оплати за договором купівлі-продажу будинку від 27 червня 2007 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплати проценти за користування ним і інші платежі (а. с. 41 – 51).

27 червня 2007 року між ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» та ОСОБА_5 укладено іпотечний договір № 55207Z17 за умовами якого забезпечено вимоги банку за кредитним договором від 27 червня 2007 року № 55207С17. Предметом іпотеки визначено житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями за № 1 «а», який знаходиться за адресою: Кіровоградська обл., м. Новоукраїнка, вул. Ворошилова (а.с. 52 – 55).

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 22 серпня 2011 року у цивільній справі № 2-257/11 (а.с. 56) з ОСОБА_5 на користь ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» стягнуто 39552 долари США 8 центів, що еквівалентно 315772 грн. 75 коп., заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2007 року № 55207С17.

Постановою державного виконавця Новоукраїнського районного відділу ДВС ГТУЮ у Кіровоградській області ОСОБА_11 від 29 січня 2018 року (а.с. 61) виконавчий лист № 2-257/11, виданий Кіровським районним судом м. Кіровограда, про стягнення з ОСОБА_5 на користь ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» боргу повернуто стягувану у зв’язку з відсутністю у боржника майна на яке можливо звернути стягнення.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 60), 24 березня 2014 року державним реєстратором на підставі рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 30 вересня 2013 року у справі № 396/1716/13-ц право власності на житловий будинок № 1 «а» по вул. Ворошилова в м. Новоукраїнка Кіровоградської області вцілому зареєстровано за ОСОБА_4

Згідно ч. 1 ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Той факт, що ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» і ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» є однією і тією ж юридичною особою підтверджується відомостями кредитного договору та іпотечного договорів від 27 червня 2007 року та відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-подприємців та громадських формувань (https://online.minjust.gov.ua) згідно яких ідентифікаційний код юридичної особи є спільним – 00032112, а зміна в назві відбулася у зв’язку із зміною організаційно-правової форми цієї юридичної особи.

Враховуючи, що предметом спору являється, зокрема, право власності на житловий будинок з господарсько-побутовими спорудами, який до ухвалення оспкаржуваного рішення суду був переданий баку в іпотеку, тобто майнове право на який належить заявнику, то суд робить висновок, що банк має право на оскарження рішення суду оскільки задовольнивши позов, суд першої інстанції вирішив питання про права заявника.

Щодо суті спору.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини укладення сторонами по справі договору купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями з розстроченням платежу від 27 червня 2007 року та обставини його виконання. Суд правильно визначив характер виниклих між сторонами правовідносин та частково закон, який їх регулює.

За змістом ст. 626, 627, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільні в укладенні договору та визначенні його умов. Водночас укладений договір є обов’язковим для виконання сторонами.

За договоромкупівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно(товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Відповідно до ст. 526, 530 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу; якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов , визначених змістом зобов’язання.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Виходячи із змісту ч.2 ст. 651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Верховний Суд України в постанові від 13 вересня 2013 року № 6-75цс13 зробив правовий висновок щодо застосування ч. 2 ст. 651 ЦК України згідно якого оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди; її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Суд першої інстанції встановив, що відповідно до п. 3 договору купівлі-продажу з розстроченням платежі від 27 червня 2007 року сторони визначили ціну житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями у сумі 180000 грн. Покупець, відповідач по справі, сплатив лише 28500 грн., що становить лише 16 % ціни продажу. Решту, 151500 грн., що становить 84% ціни товару, відповідач в обумовлений строк не сплатив тим самим заподіявши позивачу реальні збитки. Суд врахував, що на час ухвалення ним рішення, борг не був сплачений понад шість років і цілі договору для позивача не були досягнуті. Суд правильно оцінив як істотну різницю між тим на що розраховував позивач при укладенні договору і тим, що в дійсності він отримав від його виконання.

Правильність встановлення судом вказаних у рішенні обставин справи та їх оцінка не оспорюється.

Встановивши такі обставини суд правильно застосував закон та дійшов обґрунтовано висновку про задоволення позову в частині розірвання договору.

Згідно ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено сторонами у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Право на позов у позивача виникло 2 лютого 2007 року, зі спливом визначеного договором строку на оплату відповідачем повної ціни придбаного ним товару.

Загальний строк позовної давності встановлений ст. 257 ЦК України становить 3 роки.

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку (ч. 1 ст. 264 ЦК України).

Суд першої інстанції на підставі наявних у справі доказів (розписок ОСОБА_5С.) встановив, що 25 січян 2009 року і 28 березня 2011 року відповідач визнав наявність заборгованості перед позивачем, а отже перебіг позовної давності переривався і станом на час звернення до суду з позовом (20 червня 2013 року) цей строк не збіг.

Крім того, сторони в суді першої інстанції не подавали зав про застосування позовної давності.

Суд вважає, що доводи апеляційної скарги стосовно спливу позовної давності та відмови в позові з цих підстав не заслуговують на увагу.

Проте, задовольняючи вимогу позивача про визнання права власності на будинок з господарсько-побутовими будівлями, суд не врахував, що згідно ст. 4 ЦПК України (2004 року. який діяв на час ухвалення судом рішення) здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 цього ж Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Примірний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів наведено у ч. 2 ст. 16 ЦК України. Зокрема, відповідно до п. 1 ч. 1 цієї статті, визнання права являється одним із способів захисту цивільних прав.

Проте такий спосіб захисту не можна вважати універсальним для всіх випадків порушення цивільних прав.

Суд взагалі не зазначив у рішенні закон, яким він керувався задовольняючи вимоги про визнання за позивачем права власності на майно.

Правові наслідки розірвання договору встановлено ст. 653 ЦК України.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Згідно п. 5 договору купівлі-продажу будинку з господарсько-побітовими будівлями з розстроченням платежу від 27 червня 2007 року право власності на вказаний жилий будинок виникає у покупця (відповідача по справі – суд) з моменту державної реєстрації договору та повного розрахунку.

Оскільки не було повністю виконано відповідачем умови, якими сторони обумовили перехід до нього права власності на нерухоме майно, а в ході розгляду справи відповідач позов визнав повністю, що свідчить про відсутність між сторонами спору про право цивільне, а також враховуючи, що ч. 5 ст. 653 ЦК України передбаченоправо потерпілої сторони за договором на відшкодування збитків, суд доходить висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права і безпідставно задовольнив пред’явлений до ОСОБА_5 позов в частині визнання права власності на нерухоме майно за позивачем.

Згідно ч. 4 ст. 367 ЦПК України (2017 року) суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування судом норм матеріального права.

У зв’язку з неправильним застосуванням норм п. 1 ч. 2 ст. 16, ст. 392 ЦК Укрпаїни рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_4 права власності на житловий будинок підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цієї вимоги.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382 - 384ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Вимоги апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства «Державний експертно-імпортний банк України» задовольнити частково.

Рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 30 вересня 2013 року в частині визнання за ОСОБА_4 права власності на житловий будинок з господарсько-побутовими спорудами скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання права власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду з підстав передбачених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 22 червня 2008 року.

Головуючий О.Л. Карпенко

Судді: А.М. Головань

ОСОБА_3