Постанова № 74879966, 19.06.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 760/6496/17 Суддя (судді) першої інстанції: Кізюн Л.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2018 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Федотова І.В.,

суддів: Літвіної Н.М. та Сорочка Є.О.,

за участю секретаря Часник А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 14 березня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Міністерства оборони України, третя особа - Житомирський обласний військовий комісаріат, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України (далі - відповідач), третя особа - Житомирський обласний військовий комісаріат, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору - Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив суд:

- визнати незаконним та скасувати висновок комісії Міністерства оборони України (п. 66 Протоколу №4 від 27.01.2017) про відмову у виплаті одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням йому 2 групи інвалідності 11.06.2015 внаслідок захворювання пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби;

- зобов'язати Міністерство оборони України прийняти рішення щодо призначення йому, як інваліду 2 групи, одноразової грошової допомоги та виплатити в розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму на момент виплати у відповідності з ч.2 ст.16 Закону України №2011-ХІІ;

- судові витрати в розмірі 5700,00 грн. покласти на відповідача.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 14.03.2018 в задоволенні адміністративного позову було відмовлено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову про задоволення позову в повному обсязі та зобов'язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на порушенні судом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, які з'явились в судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.315, п.п.1, 4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 25.01.2007 ВЛК ГВКГ Міністерства оборони України позивач визнаний непридатним до військової служби в мирний час. Комісією вказано: «Захворювання, ТАК пов'язані з проходженням військової служби». Зазначене підтверджується даними свідоцтва про хворобу 104 від 25.01.2007.

Згідно довідки до акта огляду МСЕК від 08.02.2007 №077684 ОСОБА_2 встановлено третю групу інвалідності в зв'язку з захворюванням, пов'язаним з проходженням військової служби.

27.06.2007 наказом командира в/ч А1910 (по стройовій частині) позивач звільнений за станом здоров'я.

В червні 2015 року при повторному огляду в МСЕК позивачу з 11.06.2015 встановлено другу групу інвалідності, в зв'язку з хворобою, що пов'язана з проходженням військової служби, що підтверджується доданою до позову копіює довідки МСЕК №209600.

За таких обставин, позивач звернувся з відповідною заявою до відповідача заявою про виплату одноразової грошової допомоги, відповідно до Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 № 499, якою затверджено Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги.

Згідно Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 27.01.2017 № 4, позивачу відмовлено у виплаті одноразової грошової допомоги у зв'язку з тим, що зміна групи інвалідності відбулась в понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності.

Вважаючи протиправним рішення відповідача щодо відмови у призначенні йому одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності ІІ групи, яка настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої виходив з того, що інвалідність другої групи позивачу була встановлена у понад дворічний термін після встановлення первинної інвалідності третьої групи, що не дає позивачу права на отримання тієї різниці, на отриманні якої він наполягає, а відтак відмова відповідача у її виплаті є правомірною.

Дослідивши матеріали справи та здійснивши системний аналіз чинного законодавства колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.1 ст.16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

У ч. 1 ст. 3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що він поширюється, зокрема на військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби.

Згідно з пп. 4 п. 2 ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.

Підпунктом «б» ч.1 ст.16-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності IIІ групи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975, затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.

Пунктом 6 даного Порядку передбачено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується: військовослужбовцю (крім військовослужбовця строкової служби), інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин, у розмірі: 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення інвалідності II групи.

Право на отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку з інвалідністю, що настала після звільнення з військової служби внаслідок травми, отриманої під час виконання обов'язків військової служби, починається саме з моменту настання підстав для отримання цієї допомоги, тобто, в даному випадку, саме з моменту настання інвалідності, а не з моменту звільнення з військової служби.

Аналіз наведених правових норм дає підстави стверджувати, що у разі встановлення військовослужбовцю більшого відсотка втрати працездатності або у разі встановлення групи інвалідності, яка дає право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, у нього виникає право на отримання відповідної допомоги, яка виплачується йому з урахуванням виплаченої раніше суми обов'язкового особистого державного страхування або одноразової грошової допомоги.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 20.03.2018 № 295/3091/17 (К/9901/5281/17).

Стосовно доводів відповідача, з посиланням на п.4 ст.16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», що спливу дворічного строку з дати встановлення третьої групи інвалідності 08.02.2007 до встановлення другої групи інвалідності 11.06.2015, колегія зазначає наступне.

Пунктом 4 ст.16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

Надаючи офіційне тлумачення положень ст.58 Конституції України Конституційний Суд України в рішенні від 09.02.1999 у справі №1-рп/99 зазначив, що принцип, закріплений у ч.1 ст.58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Колегія суддів зазначає, що 01.01.2017 набрав чинності Закон України від 06.12.2016 №1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким було доповнено ч.4 ст.16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» абзацом 2, відповідно до якого у разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв'язку зі змінами, що відбулися, не здійснюється.

Крім того, судова колегія зауважує, що вказана норма не може розповсюджуватись на спірні правовідносини, а саме зміни групи інвалідності за часовий проміжок з 2012 по 2015 рік, оскільки це фактично означатиме, застосування зворотньої дії закону в часі. Застосування даної норми можливе лише у разі повторного встановлення інвалідності для позивачки починаючи з 23.01.2017 року і саме з цього моменту слід відраховувати дворічний строк.

Крім того, ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі «Ковач проти України», п.59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п.50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це, звичайно, не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, іншими словами, людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично.

Більше того, відповідно до ст.14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. А в ст.1 Протоколу №12 до цієї Конвенції передбачена загальна заборона дискримінації:

« 1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1».

Слід зазначити, що дискримінація може бути прямою (різне поводження до людей в однаковій ситуації) та непрямою (однакове поводження з людьми, незважаючи на те, дехто з них знаходиться в певній особливій ситуації).

У справі «Тлімменос проти Греції» (Thlimmenos v. Greece, рішення від 06.04.2000, заява № 34369/97) ЄСПЛ наголосив, що згідно зі статтею 14 Конвенції право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли Держави ставляться по-різному до осіб в аналогічних ситуаціях, не забезпечуючи при цьому об'єктивного та розумного виправдання. Однак це не єдиний аспект заборони дискримінації у статті 14 Конвенції. Право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, також може бути порушене, коли Держави, не маючи об'єктивних і розумних підстав, не застосовують різний підхід до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.

Дискримінація у даному випадку проявляється у тих обставинах, що особа, якій під час первинного огляду встановлена інвалідність, та яка пройшла повторний огляд на протязі дворічного строку, яким встановлено інвалідність вищої групи внаслідок хвороби, пов'язаної із проходженням військової служби має право на одноразову грошову допомогу.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що право особи на одноразову грошову допомогу не може підлягати часовим обмеженням і залежати від того чи пройшов дворічний термін з часу первинного огляду і встановлення інвалідності, оскільки першочергово є встановленим той факт, що особа отримала незворотні негативні зміни стану здоров'я внаслідок перебування на військовій службі.

Щодо вимоги апелянта про зобов'язання відповідача протягом одного місяця, з дня набрання законної сили судовим рішенням законної сили подати звіт про його виконання судова колегія виходить з наступного.

За приписами ч.1 ст.382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Так, зазначена стаття передбачає, що прийняття судом ухвали про зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення є правом, а не обов'язком суду, яке пов'язано з наявністю певних передумов, які можуть свідчити про ухилення відповідача від обов'язку виконати судове рішення.

З огляду на викладене та з урахуванням встановлених обставин справи, судовою колегією не встановлено наявності підстав стверджувати про можливе ухилення відповідача від виконання судового рішення, та відповідно про наявність правових підстав для задоволення заяви про подання відповідачем звіту про виконання судового рішення.

Стосовно, повернення витрат за надання юридичних послуг у розмірі 5700,00 грн., судова колегія зазначає наступне.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Положеннями ст. 134 КАС України визначено, що Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 138 КАС України розмір витрат, пов'язаних з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою справи до розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

У ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 р. № 4191-VI (далі - Закон № 4191-VI), який був чинним на момент постановлення судом КААС ухвали від 20.06.2017 р., розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Так, у ході розгляду справи судом першої інстанції, позивачем було подано документи про понесені ним витрати на правову допомогу, а саме: договір про надання правової допомоги від 27.03.2017 та додатки до нього, а саме: Додаток №1 - розрахунок витрат на правову допомогу; Додаток №2 - акт виконаних робіт, а також квитанцію № 0.0.788816136.1 від 19.06.2017 про сплату позивачем цих коштів.

За таких обставин, понесені позивачем витрати на правову допомогу у ході апеляційного провадження підтверджуються матеріалами справи, відповідають вимогам закону та підлягали присудженню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у цій справі.

Враховуючи вищевикладене та проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції було неповно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та є підставою для скасування рішення суду і ухвалення нової постанови про часткове задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 14 березня 2018 року скасувати та ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_2 до Міністерства оборони України, третя особа - Житомирський обласний військовий комісаріат, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Міністерства оборони України про відмову ОСОБА_2 у призначенні одноразової грошової допомоги як інваліду другої групи з 11 червня 2015 року внаслідок травми, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби, оформлене протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 27 січня 2017 року № 4.

Зобов'язати Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_2 одноразову грошову допомогу, з урахуванням права позивача на отримання одноразової грошової допомоги, як інваліду другої групи внаслідок травми, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби, у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на дату встановлення інвалідності, а саме 11 червня 2015 року, з урахуванням проведених виплат, та факту подання позивачем усіх документів передбачених законодавством, відповідно до Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 p. № 975.

В іншій частині у задоволенні адміністративного позову - відмовити.

Присудити на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) понесені витрати на правову допомогу в розмірі 5 700,00 (п'ять тисяч сімсот гривень 00 коп.) з Державного бюджету України за рахунок асигнувань Міністерства оборони України (Повітрофлотський проспект, 6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022).

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.

Головуючий суддя:

Судді:

Повний текст постанови виготовлено 22.06.2018 року.