Рішення № 74876602, 14.06.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/3758/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді: Гулкевич І.З.

суддів: Карп’як О.О., Мартинюка В.Я.

з участю секретаря судового засідання: Ванчак М.Л.

за участю : позивача ОСОБА_1, представника відповідачів ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішень, зобов’язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в :

громадяни ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулися в суд із зазначеним адміністративним позовом, в якому просили визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 368-17 та № 369-17 від 26.09.2017 про відмову у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, визнання протиправними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття спірного рішення та зобов’язати ДМС України прийняти рішення про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; встановити юридичний факт переслідування в країні походження за профспілкову, громадянську і політичну активність і наявність реальної загрози життю, гідності в разі повернення в країну походження.

В обгрунтування позовних вимог зазначають, що ОСОБА_1 змушений був виїхати з РФ разом із сім’єю через цілком обґрунтовані побоювання зазнати переслідування у зв’язку з політичною та громадською діяльністю. Позивачі зазначають, що вони не хочуть повертатися до РФ, оскільки існує загроза того, що їх буде ув’язнено за їхню громадську діяльність та їхня сім’я стане жертвою переслідувань зі сторони влади ОСОБА_4 Федерації.

Позивач 1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, просив адміністративний позов задовольнити.

Позивач 2 в судове засідання не прибув, належним чином повідомлений про дату та час розгляду справи.

Представник відповідачів в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав, викладених у письмових запереченнях. Зазначив, що матеріали особових справ позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з урахуванням інформації про країну походження та заявлених шукачами притулку обставин, дають підстави стверджувати про відсутність у них обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань, які є визначальними. У зв’язку з чим, з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, відповідач-1 правомірно відмовив позивачам у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, оскільки позивачами не надано ані конкретних відомостей, ані жодних документів, які б підтверджували, що у них склались умови, зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону.

Щодо ОСОБА_3 Державною міграційною службою України встановлено, що позивач побоюється зазнати переслідування зі сторони правоохоронних органів РФ як член сім'ї ОСОБА_1 Можливість її переслідування у разі повернення на батьківщину нею також не доведено.

Враховуючи викладене, позивачами не доведено, що після повернення до країни громадянської належності їм буде заподіяно шкоду. А тому рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту винесені ДМС України у відповідності до вимог чинного законодавства та з урахуванням всіх обставин щодо надання їм захисту в Україні.

Заслухавши пояснення позивача та представника відповідачів, дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд виходить з наступного.

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_1, народився 23.06.1978 у м. Рубцовськ Алтайського краю ОСОБА_4 Федерації, є громадянином РФ, за національністю – росіянин, віросповіданням – старослов'янське язичництво, ІНФОРМАЦІЯ_1, за сімейним станом – розлучений, перебуває у цивільному шлюбі з громадянкою РФ ОСОБА_5 Рідна мова – російська, розуміє українську мову. Неповнолітні діти: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3 (племінник, перебуває під опікою ОСОБА_1О.), ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4.

ОСОБА_3 народилася 29.06.1984 у м. Рубцовськ Алтайського краю ОСОБА_4 Федерації, є громадянкою РФ, за національністю – росіянка, віросповіданням – християнство, ІНФОРМАЦІЯ_5, за сімейним станом – розлучена, перебуває у цивільному шлюбі з громадянином РФ ОСОБА_1 Рідна мова – російська, розуміє українську мову. Неповнолітні діти: ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_6.

22.03.2014 позивачі залишили територію ОСОБА_4 Федерації, прибувши на територію України літаком через аеропорт Бориспіль. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебували легально, до міграційних органів України та інших країн не зверталися.

01.08.2014 громадяни РФ ОСОБА_1 та ОСОБА_5 звернулися до ГУ ДМС України у Львівській області із заявами щодо надання їм статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту.

За результатами розгляду вказаних заяв, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішеннями ДМС України № 734-14 від 19.12.2014 та № 244-15 від 02.04.2015 громадянам РФ ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відмовлено у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 вказаного Закону, відсутні.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 26.06.2015 у справі № 813/375/15, яка була залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.08.2015, визнано протиправними та скасовано рішення ДМС України № 734-14 від 19.12.2014 та № 244-15 від 02.04.2015 та зобов’язано ДМС України повторно розглянути заяви громадян РФ ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

На виконання постанови Львівського окружного адміністративного суду від 26.06.2015 у справі № 813/375/15, а також за результатами розгляду заяв, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішеннями ДМС України № 196-16 та № 197-16 від 05.04.2016 громадянам РФ ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було повторно відмовлено у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону, відсутні.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 22.09.2016 р у справі №813/1531/16 позивачам було відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017 р у справі №876/8145/16 було частково задоволено апеляційну скаргу позивачів: визнано протиправним та скасовано рішення ДМС від 05.04.2016 р №196-16, №197-16 про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов’язано ДМС повторно розглянути заяви позивачів з урахуванням висновків викладених у постанові суду.

На виконання вимог постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017р у справі №876/8145/16, а також за результатами розгляду заяв, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішеннями ДМС України № 368-17 та № 369-17 від 26.09.2017 громадянам РФ ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було повторно відмовлено у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону, відсутні.

Не погодившись з вищезазначеними рішеннями відповідача, позивачі звернулись до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Порядок регулювання правовідносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Згідно п.п.1, 4 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист – форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.

Відповідно п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, особа, яка потребує додаткового захисту – особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення статті 1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно ч.2 ст.13 цього ж Закону, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є : знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, то за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме : расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї – з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій ОСОБА_2 Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України № 649 від 07.09.2011, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

В частині 1 статті 4 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” закріплено принцип збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.

Цим принципом передбачено, що члени сім'ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз'єднання сім'ї в'їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист, крім осіб, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; які вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; які винні у вчиненні дій, що суперечать цілям та принципам Організації Об'єднаних Націй, визначених у Статуті Організації Об'єднаних Націй.

Право на возз'єднання сім'ї, тобто на в'їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім'ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, передбачено також статтею 1 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

Згідно з пунктом 24 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, до членів сім'ї біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, належать : чоловік (дружина), діти, віком до вісімнадцяти років за умови, що вони не перебувають у шлюбі і знаходяться на утриманні, повнолітні діти, які не перебувають у шлюбі, якщо вони через фізичний стан об'єктивно не здатні задовольняти свої потреби, непрацездатні батьки та інші особи, які перебувають під їх опікою чи піклуванням, як це визначається національним законодавством і звичаями відповідної країни.

Відповідно до статті 1 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, до членів сім'ї іноземця або особи без громадянства належать чоловік (дружина), неповнолітні діти, в тому числі неповнолітні діти чоловіка (дружини), непрацездатні батьки та інші особи, які вважаються членами сім'ї відповідно до права країни походження.

Як вбачається з матеріалів справи та особової справи громадянина РФ ОСОБА_1, 24.04.2017 р під час співбесіди, останній підтвердив обставини, викладені ним у заяві, зазначивши додатково серед іншого, про те, що у разі повернення на територію РФ йому загрожує арешт, адже у країні громадянської належності він вів активну громадську та політичну діяльність.

З матеріалів особової справи ОСОБА_3 видно, що підставою для отримання нею статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є побоювання зазнати переслідувань в країні громадянської належності у зв’язку з політичними і громадськими переконаннями її чоловіка ОСОБА_10

Під час співбесіди від 24.04.2017, яка була проведена на виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017 у справі № 876/8145/16, у ОСОБА_1 було з’ясовано лише питання право опікунства над ОСОБА_7, та можливості повернення на сьогоднійшній день в РФ. Проте, повторно залишено поза увагою питання щодо можливого його переслідування в країні громадянської належності.

З протоколу співбесіди ОСОБА_3 від 21.06.2017 вбачається, що з нею також було з’ясовано лише питання право опікунства ОСОБА_7.

У висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено, що відповідачами на виконання вимог постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017 повторно та більш детально досліджено інформацію, надану заявниками стосовно підстав надання їм статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та не встановлено умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Зокрема, було досліджено питання щодо можливого переслідування позивачів в країні громадянської незалежності, здійснено опис про ситуацію у країні походження заявників.

Крім того, відповідач прийшов до висновку, що виїзд ОСОБА_1 з країни походження є нічим іншим, як спробою ухилитися від відповідальності та виконання вироку суду, а не вимушеною мірою внаслідок політичного переслідування.

Проте, суд з таким висновком погодитися не може, оскільки як було встановлено в судовому засіданні та долучених до матеріалів справи документів, ОСОБА_1 неодноразово через свою громадську та політичну позицію піддавався фізичному насиллю (побиттю) та адміністративним затриманням, а також отримував у свою адресу погрози в мережі Інтернет.

В матеріалах справи також наявні копії публікацій з Інтернет-видань щодо політичного переслідування осіб, які підтримають Україну та осіб, які ведуть активну діяльність проти Путінського режиму.

Також, посилання відповідача на те, що виїзд заявника з країни походження є нічим іншим, як спробою ухилитися від відповідальності та виконання вироку суду - є передчасними без наявності висновку щодо ситуації у країні походження позивача. Відповідачем не здійснено жодного висновку щодо ситуації у країні походження позивача, дотримання такою країною міжнародних стандартів з кримінального правосуддя, конституційних прав громадян, а також щодо можливих утисків громадян через їх політичні погляди.

Отже, беручи до уваги численні загальновідомі, а відтак такі, що не потребують доведенню, відомості про переслідування та затримання на території РФ осіб, причетних до подій в Україні, заслуговують на увагу доводи позивачів стосовно того, що у разі повернення позивачів на територію РФ, значною є ймовірність порушення прав, свобод та інтересів позивачів, загрожуватиме небезпека за політичні переконання.

Згідно Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 “Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається”, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови : заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Колегія суддів звертає увагу, що матеріали особових справ, а також наявні в матеріалах адміністративної справи відомості, свідчать про те, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивачів про наявність у них обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на політичному ґрунті в ОСОБА_4 Федерації.

Відповідачем при прийнятті оскаржуваних рішень не було враховано рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017 р 876/8145/16, оскільки з протоколів бесід з позивачами вбачається, що ним ставились питання щодо права опікунства над ОСОБА_7, та можливості повернення на сьогоднішній день в РФ та інші відомості з життя позивачів. Зазначені в рішенні Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017 р 876/8145/16 вимоги, які необхідно було встановити відповідачем при повторному розгляді заяв про надання статусу біженцями або особами, які потребують додаткового захисту так і не були дослідженні.

Відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивачів, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивачів станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

Згідно ч.3 ст.10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Відповідно Позиції УВКБ ООН “Про обов'язки та стандарти доказів у біженців” 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Однак ненадання міграційним органом повної та належної оцінки наведеним позивачем у заяві обставинам є свідченням нівелювання загальних правових принципів доказового права, згідно яких обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює відповідне твердження.

Пунктами 3, 4 Позиції УВКБ ООН від 14.03.1995, незважаючи на те, що переслідування є центральним для визначення статусу біженця та, отже, для міжнародного режиму захисту біженців, запровадженого згідно Конвенції 1951 року, поняття “переслідування” не визначається в цій Конвенції, основний зміст, виражений в Преамбулі Конвенції і зрозумілий всім, полягає в тому, що переслідування включають в себе всі серйозні порушення прав людини. Таким чином, ключовим питанням при встановленні підстави та обґрунтування для надання міжнародного захисту є факт відсутності національного захисту від переслідувань, безвідносно до того, чи можна цей недолік приписати свідомому наміру держави заподіяти шкоду. Ніщо не вказує також на те, що в ході розробки Конвенції автори цього правового документа мали намір включити умову, що побоювання переслідувань буде цілком обґрунтованим, тільки якщо воно виходить від уряду чи від осіб, які сприймаються як такі, що діють в його інтересах.

Безсумнівно, твердження про те, що особам, які шукають притулку, слід відмовити в необхідному захисті, якщо не можна на державу покласти відповідальність за порушення їхніх фундаментальних прав людини недержавною дійовою особою, йшло б у розріз з духом і цілями Конвенції, а система міжнародного захисту біженців стала б неефективною.

Таким чином, з даного спірного питання УВКБ ООН займає наступну позицію: надання статусу біженця згідно Конвенції є так само обґрунтованим, якщо переслідування стосовно людини здійснюються недержавними структурами, наприклад, нерегулярними збройними силами або місцевим населенням, з перерахованих у Конвенції мотивів і за обставин, що вказують на небажання або нездатність держави забезпечити ефективний захист проти загрози переслідувань. Ця позиція викладена в пункті 65 виданої УВКБ ООН в 1979 році “Настанови з процедур і критеріїв визначення статусу біженця”.

Разом з тим, необхідно враховувати, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися, зокрема із публікацій у засобах масової інформації.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова) інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів прийшла до висновку, що обставини про наявність реальної загрози для ОСОБА_1 не були повно та всебічно досліджені, а тому рішення ДМС України № 368-17 від 26.09.2017 є передчасним та підлягає скасуванню, у зв'язку з чим заява позивача про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту підлягає повторному розгляду.

Як вже зазначалось, фактичною підставою для звернення із заявою про надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту ОСОБА_3 стало побоювання позивачки зазнати переслідування у зв'язку з громадською діяльністю її чоловіка - ОСОБА_1, а тому враховуючи те, що останній є особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів керуючись принципом збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист вважає за необхідне скасувати рішення ДМС України № 369-17 від 26.09.2017.

Таким чином, вимога позивачів щодо зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти стосовно ОСОБА_1 та ОСОБА_3 рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача, та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає.

Згідно з частиною 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, з метою повного захисту прав позивачів, суд вважає необхідним вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_11 .про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26.09.2017.

Також, колегія суддів наголошує, що при повторному розгляді заяв громадян ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, слід також врахувати, те що син позивачів ОСОБА_8 набув громадянства України 21.12.2017 р, що підтверджується довідкою Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області №572.

Щодо позовної вимоги позивачів про встановлення юридичного факту переслідування в країні походження за профспілкову, громадянську і політичну активність і наявність реальної загрози життю, честі і гідності в разі повернення в країну походження, то така не підлягає до задоволення, оскільки суд ненаділений повноваженнями встановлювати юридичні факти переслідування в країні походження і не може підміняти собою компетенцію відповідного органу щодо дослідження даного факту.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову .

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ “Перехідні положення” КАС України, суд -

вирішив :

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 368-17 та № 369-17 від 26 вересня 2017 року про відмову у визнанні громадян ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Зобов’язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадян ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо справа розглядалась в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 23 червня 2018 року.

Головуючий суддя Гулкевич І.З.

Суддя Карп'як О.О.

Суддя Мартинюк В.Я.