Рішення № 74871855, 13.06.2018, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 199/1593/18

(2/199/1445/18)

РІШЕННЯ

Іменем України

13.06.2018 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська в складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Куземі О.Г., за участі позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся в суд з даним позовом до відповідача, зазначивши, що вона є власником

земельної ділянки та розташованого на ній домоволодіння № 30 по вулиці Райніса у місті Дніпрі. У вказаному домоволодіння на даний час, окрім позивача, зареєстровані ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, а також відповідач по справі ОСОБА_4.

Відповідач по справі є колишнім чоловіком позивача, так з 2011 року після розірвання шлюбу ОСОБА_4 фактично не проживає за вищевканою адресою, не сплачує комунальні платежі, не отримує кореспонденцію, його особистих речей в будинку немає, на неодноразові звернення позивача із прохання в добровільному порядку знятись з реєстрації відповідач не відреагував. У зв’язку з цим позивач просить визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

У судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали просили суд задовольнити позов, позивач суду пояснила, що фактично в будинку вона з відповідачем ніколи не проживали, а були тільки зареєстровані, оскільки в будинку проживають її батьки. Після розірвання шлюбу відповідач до неї з питанням про вселення та передачу йому ключів від будинку не звертався.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти позову, підтвердила суду, що відповідач після розірвання шлюбу дійсно не проживає в будинку, але з поважних причин, оскільки після розірвання шлюбу позивач не дала йому ключів від будинку. Крім того, відповідач вважає, що будинок по провул. Райніса,30 в місті Дніпрі є спільною сумісною власністю сторін, як подружжя, оскільки його частина придбана за спільні кошти подружжя, а про те, що весь будинок належить позивачу на підставі свідоцтва про спадщину він дізнався тільки з позову.

Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши докази в їх сукупності, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Судом встановлено, що позивачу на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 03.04.2002 року, виданого Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, належить домоволодіння №30 по провул. Райніса у місті Дніпрі.

Узазначеному домоволодінні на даний час, окрім позивача, зареєстрований та не проживає її колишній чоловік, відповідач по справі, ОСОБА_4. Відповідач фактично не проживає за вищевказаною адресою з 2011 року, не сплачує комунальні платежі, не отримує кореспонденцію за даною адресою, його особистих речей в домоволодінні немає, що підтверджується довідкою, засвідченою головою квартального комітету. Факт непроживання відповідача більше року у будинку визнано представником останнього, тому вказана обставина не підлягає доказуванню відповідно до ст. 82 ЦПК України.

Статтею 41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст.ст.16,386,391 ЦК України.

Об’єктом власності особи може бути, зокрема, житло – житловий будинок, садиба, квартира (ст.ст.379,382 ЦК України).

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; на виконання ч. 1 та ч. 2 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, та на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч.1 ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України суд приходить до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім’ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім’ї власника без поважних причин понад один рік.

Оскільки відповідач по справі не проживає в житловому приміщенні більше року без поважної причини, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача щодо визнання відповідача по справі таким, що втратив право користування житловим приміщенням, є законними та обґрунтованими, а тому повинні бути задоволенні.

Заперечення представника відповідача суд не бере до уваги, оскільки відповідач не підтвердив суду належними та допустимими доказами той факт,що позивач чи інші особи чинили йому перешкоди в користуванні житлом будь-яким способом, за захистом своїх прав відповідач до суду, чи правоохоронних органів не звертався. Також, будинок № 30 по провулку Райніса в Дніпрі не є спільною власністю подружжя в розумінні ст. 57 СК України, оскільки набуте позивачем в період шлюбу в порядку спадкування, доказів протилежного відповідачем суду не надано.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 704,80 грн.

Керуючись ст.ст. 12,81,133,144,263-265 ЦПК України, ст.405 ЦК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,- задовольнити.

Визнати ОСОБА_4,ІНФОРМАЦІЯ_1, (фактичне місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП НОМЕР_1) таким, що втратив право користування житловим приміщенням – будинком №30 по провулку Райніса в місті Дніпрі.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 ( м. Дніпро, провул.Райніса,30, РНОКПП НОМЕР_2) судові витрати по справі, що складаються з судового збору в розмірі 704,80 грн.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Дніпропетровської області через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі у тридцятиденний строк з дня складання повного судового рішення апеляційної скарги.

Суддя