Постанова № 74818935, 19.06.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2018 рокуЛьвів№ 876/3867/18

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Гудима Л.Я.,

суддів: Довгополова О.М., Шинкар Т.І.,

за участю секретаря судового засідання: Дідик Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 березня 2018 року, головуючий суддя - Луцович М.М., судді - Гаврилко С.Є., Рейті С.І., ухвалене о 17:27 год. у м. Ужгород, повний текст якого складено 27.03.2018 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про оскарження рішення органу влади про позбавлення додаткового захисту,-

В С Т А Н О В И В:

В березні 2016 року позивач - ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 25.02.2016 року №97-16 про позбавлення додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що мотиви з яких виходила Державна міграційна служба, виносячи оскаржуване рішення їй не відомі так само, як і будь-які факти і обставини на яких ґрунтується висновок відповідача про загрозу національній безпеці України з її боку.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 березня 2018 року адміністративний позов задоволено; визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.02.2016 року №97-16 про позбавлення ОСОБА_1 додаткового захисту.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду першої інстанції, ДМС України оскаржила її в апеляційному порядку, яка, покликаючись на неповне з»ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що недоцільно вважати сам факт тимчасового перебування іноземця, біженця в прикордонній смузі є фактичною спробою перетину державного кордону, однак факт перетину державного кордону встановлено постановою Берегівського районного суду Закарпатської області від 06.07.2015 року у справі №297/1587/15-п.

В судовому засіданні представник відповідача підтримав свою апеляційну скаргу, вважає оскаржене рішення суду незаконним та протиправним та повністю підтримав доводи, зазначені у апеляційній скарзі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, протоколом адміністративного затримання від 03 липня 2015 року о 22 год. 30 хв. в результаті проведення додаткових заходів з протидії нелегальній міграції прикордонним нарядом на околиці населеного пункту Гуняди Берегівського району Закарпатської області, на напрямку 172 прикордонного знаку на відстані 900 метрів до лінії державного кордону, в прикордонній смузі було зупинено легковий автомобіль марки «ВАЗ», зеленого кольору, державний номерний знак НОМЕР_1, під керуванням громадянина України, ОСОБА_3. В салоні даного автомобіля була виявлена та в подальшому затримана громадянка ОСОБА_12 разом з громадянами Сомалі: ОСОБА_5 ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_7, ОСОБА_8 ОСОБА_8, ОСОБА_14 та громадянкою Сирії ОСОБА_13, без документів, що посвідчують особу, при спробі незаконного перетину державного кордону поза пунктом пропуску з України в Угорщину. Своїми діями дана громадянка порушила вимоги ст. 9 Закону України «Про державний кордон України від 04.11.1991 року, тобто вчинила правопорушення, яке передбачено ч. 2 ст. 204-1 КУпАП (а.с. 26-27).

Зазначений протокол не був підписаний позивачкою, оскільки вона не погоджувалася із викладеним обставинами та надала письмові пояснення щодо перебування її у місці затримання.

Згідно із поясненнями, наданими у підрозділі Державної міграційної служби (а.с. 21) та протоколу співбесіди від 19.08.2015 року (а.с. 31-32), позивач зазначила, що поїхала зі своїми друзями в м. Берегово та попереджала адміністрацію пункту про виїзд раніше. По дорозі їхню машину зупинили працівники прикордонної служби. Таксі, на якому вони їхали, не доїхало до м. Берегова.

Позивач зазначила, що була з копією посвідчення біженця, а також, що не намагалася виїхати за межі України, оскільки хоче жити в Україні.

Підставою, яка стала причиною для ініціювання процедури позбавлення статусу біженця позивача в Україні стала, на думку відповідача, загроза національній безпеці Україні.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що підстав для застосування ч. 5 ст. 11 Закону України «Про основи національної безпеки України» у відповідача не було, оскільки відповідач не довів суду, які саме дії, що становлять загрозу національній безпеці України вчинила позивач для позбавлення її статусу біженця.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.

Підставою, яка є причиною для ініціювання процедури позбавлення позивача статусу біженця в Україні є, на думку відповідача, загроза національній безпеці Україні.

Зокрема, посилаючись на ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки України», відповідач зазначив, що на сучасному етапі основною та потенційною загрозою національній безпеці в Україні й у сфері безпеки державного кордону України є нелегальна міграція. Надані Адміністрацією Державної прикордонної служби України матеріали доводять, що позивач могла у встановленому порядку іммігрувати в будь-яку європейську країну на постійне місце проживання або тимчасово виїхати на визначений термін, як це передбачено законодавством України, законодавством інших держав та міжнародними документами України, не завдавши шкоди національним інтересам України. Однак, знаючи про можливість легального виїзду до Європейських країн, позивач обрала незаконний спосіб, що в сукупності створює умови для позбавлення її статусу біженця.

Згідно із ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров»я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв»язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державною управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.

Разом з тим, ст.1 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначає також поняття «національні інтереси» та «загрози національній безпеці».

Зокрема, національні інтереси - це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

Приписи ст. 7 вказаного Закону передбачають, що однією з реальних та потенційних загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві є нелегальна міграція.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» дає визначення нелегального мігранта. Нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Між тим, Закон України «Про основи національної безпеки України» не визначає, що таке діяння, яке становить загрозу національній безпеці держави України, тобто, які саме дії чи бездіяльність повинна вчинити особа, щоб підпадати під склад адміністративного правопорушення чи склад злочину, передбаченого КК України.

Із урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що сам факт перебування позивача у прикордонній смузі не може тлумачитися відповідачем як спроба перетину державного кордону, тобто як спроба нелегальної міграції, оскільки ст. 204-1 КУпАП «Незаконне перетинання або спроба незаконного перетинання державного кордону України» передбачають відповідальність саме за фактичний перетин або спробу перетину державного кордону поза пунктами пропуску.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, позивач разом з дітьми було затримано за 900 метрів від державного кордону в автомобілі таксі, який рухався відкрито дорогою у прикордонній смузі, а не безпосередньо при спробі фактичного перетину державного кордону. Крім того, майже вся територія Берегівського району вважається прикордонною смугою. Тобто, було б недоцільно вважати, що сам факт перебування іноземця, біженця, особи без громадянства, особи, що потребує додаткового та тимчасового захисту тощо в прикордонній смузі є фактичного спробою перетину державного кордону. Окрім цього, ст.ст. 202 та 203 КУпАП передбачено й інші види адміністративної відповідальності за порушення прикордонного режиму та порушення правил пересування територією України.

В частині правомірності прийнятого рішення про позбавлення статусу біженця колегія суддів звертає увагу на наступне.

Нормативно-правовим актом, що регулює статус біженця в Україні є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Стаття 1 цього Закону визначає, що біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно із ч. 6 ст. 10 вказаного Закону іноземець або особа без громадянства визнаються біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, та вважаються такими, які постійно проживають в Україні з моменту прийняття рішення про визнання їх біженцями або які безстроково на законних підставах перебувають на території України.

Основним міжнародним документом щодо статусу біженців є Женевська Конвенція про статус біженців від 28.07.1951 року, до якої також приєдналася Україна на підставі Закону України № 2942-ІІІ від 10.01.2002 року.

Женевська конвенція визначає підстави, за яких держави-учасниці зобов»язані надавати іноземцям та особам без громадянства захист (право на проживання) на своїй території - через визначення поняття «біженець» (ст. 1 Конвенції та ст. 1 Протоколу) та принцип «заборони вислання» («non-refoulement», ст. 32 Конвенції).

Для тлумачення і застосування Конвенції державами учасницями мають важливе значення коментарі, позиції, рекомендації та інші нормативно-правові документи, що видаються Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V), якою затверджено статус УВКБ ООН, цю агенцію уповноважено опікуватися і надавати міжнародний захист усім особам, які є біженцями відповідно до Женевської Конвенції 1951 року, в усьому світі та надавати, сприяння урядам-країн в реалізації їх зобов»язані) за Конвенцією. Тому, позиції, рекомендації, коментарі та керівництва УВКБ ООН за своє сутністю є інструментами так званого «м»якого права», що, зокрема, розтлумачують зміст зобов»язань як УВКБ ООН, так і держав-учасниць щодо біженців, відповідно Женевської Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року.

Відповідно до п.п.5, 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов»язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16.12.1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов»язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов»язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов»язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов»язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте, у зв»язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов»язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об»єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

У пункті 196 Керівництва по процедурах і критеріях визначення статусу біженця УВКБ ООН зазначено, що хоча обов»язок надавати докази лежить на заявнику, завдання встановлення і обробки відповідних фактів вирішується разом із особою, яка перевіряє заяву. Крім того, слід брати до уваги вразливе становище шукача притулку, який перебуває у місці обмеження свободи і його обмежені можливості надання доказів. У Роз»ясненні щодо тягаря та стандарту доведення при розгляді заяв про надання статусу біженця УВКБ ООН від 16.12.1998 року з цього приводу вказується на те, що неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження, не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити.

Право на життя і заборона катувань закріплені також в ратифікованих Україною міжнародних документах, а саме: в Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року та в Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року.

Норми Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод детально трактуються в рішеннях Європейського суду з прав людини. Практику використання рішень ЄСПЛ врегульовано Законом України від 23.02.2006р. «Про виконання рішень та застосування практика Європейського суду з прав людини».

Зокрема, з практики Європейського суду можна зробити висновок, що ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. При цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі, інакші ніж загальна ситуація насилля в країні походження (рішення Європейського Суду з прав людини в справі «Суфі та Елмі проти Великобританії» від 28.06.2011 року).

Відповідно до ст.3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження. Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

Підстави для позбавлення статусу біженця встановлені статтею 11 наведеного Закону.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 цього Закону особа позбавляється статусу біженця або додаткового захисту, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров»ю населення України.

Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач як суб»єкт владних повноважень не довів які саме дії вчинила позивач, що становлять загрозу національній безпеці України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 березня 2018 року у справі №807/249/16 - без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її проголошення, а у разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 243 КАС України - з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Л. Я. Гудим судді О. М. Довгополов Т. І. Шинкар

Повний текст постанови складено 21.06.2018 року.