Ухвала суду № 74789809, 25.02.2014, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадж. №22ц-774/1435/2014 Голов.1-ї ОСОБА_1

Категорія – 51 Доповідач - Колодяжна Н.Є.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області в складі :

головуючого – судді- Колодяжної Н.Є.

суддів – Баранніка О.П., Лисичної Н.М.

при секретарі - Гасановій С.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ТОВ «ОСОБА_3 і ОСОБА_3 Україна» – про зміну формулювання причин і дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вихідної допомоги, моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В :

В апеляційних скаргах позивач просить скасувати рішення, а відповідач- додаткове рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинськ Дніпропетровської області відповідно від 4 листопада 2013р. та 12 листопада 2013р., посилаючись на невідповідність рішень вимогам матеріального та процесуального законів, наданим доказам та доводам. Позивач посилається також на неповне з*ясування судом обставин справи, залишення без оцінки факту правомірності вилучення у працівника автомобілю.

Апеляційний суд, розглянувши скарги, справу, вважає судові рішення законними, такими, що відповідають вірно встановленим обставинам справи та вимогам матеріального закону.

Встановлено, що позивач ОСОБА_2 згідно наказу № ОС-43 від 01 лютого 2013 року був прийнятий на роботу до ОСОБА_4 з обмеженою відповідальністю „ОСОБА_3 і ОСОБА_3 Україна” (далі ОСОБА_4) на посаду менеджера зі збуту у південному регіоні з роз*їздним характером праці на закріпленому автомобілі.

5 липня 2013 року позивачу від імені відповідача був направлений лист із повідомленням про тимчасове вилучення корпоративного автомобіля у зв’язку з перевищенням ліміту пробігу та порушенням вимог Політики компанії по використанню корпоративних автомобілів, що виразилось у використанні автомобілю поза робочим часом та поза межами південного регіону, що не заперечувалось сторонами.

22.07.2013. ОСОБА_4 на ім.*я ОСОБА_2 направлена вимога про надання письмових пояснень щодо факту відсутності на роботі, після чого, позивачем 26 липня 2013 року на ім’я відповідача була написана заява про його звільнення із займаної посади за власним бажанням.

5 серпня 2013 року на адресу позивача ОСОБА_4 було направлено повідомлення, що його заява задоволена, визначено день його звільнення та останній робочий день - 09 серпня 2013 року, повідомлено про проведення в день звільнення повного розрахунку та отримання трудової книжки, одночасно запропоновано у випадку неможливості особисто отримати трудову книжку надати письмову згоду на її пересилання з доставкою.

9 серпня 2013 року на адресу позивача направлено повідомлення про задоволення його заяви, повідомлено, про проведення в день звільнення розрахунку, про можливість отримання трудової книжки за адресою відповідача, на що позивач своїм листом від 22.08.2013. надав згоду на надіслання йому трудової книжки кур’єрською службою. У листі від такої ж дати (а.с.143) на адресу ОСОБА_4 позивач висловив велику подяку за задоволення його заяви про звільнення за власним бажанням. У листах, адресованих ОСОБА_4 не зазначав наміру продовжувати роботу.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 38 Кодексу законів про працю України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Наказом № ОС-100 ОСОБА_4 трудовий договір з позивачем був припинений та 29 серпня 2013 року у трудовій книжці ОСОБА_2 зроблено запис про звільнення за власним бажанням згідно до ст. 38 КЗпП України.

Висновок місцевого суду про недоведеність ОСОБА_2 твердження, що його звільнення з ОСОБА_4 відбулось внаслідок тиску з боку керівництва, порушення відповідачем норм трудового законодавства, відповідає дійсним обставинам справи та наявним доказам.

Правилами ч.3 ст.38 КЗпП України передбачено, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Між тим, у своїй заяві про звільнення ОСОБА_2 не вказував строк розірвання трудового договору та причини, з яких просить звільнити, зокрема, порушення законодавства зі сторони роботодавця, а тому заяву не можна віднести до такої, що оформлена за вимогами ч.3 ст. 38 КЗпП України.

Залишення відповідачем без врахування прохання позивача про звільнення його після завершення лікування не свідчить про порушення законодавства, оскільки законом такий обов*язок власника у випадку звільнення працівника за власним бажанням – не передбачений.

Допитані судом свідки ОСОБА_5, ОСОБА_3 пояснили, що позивач був звільнений за власним бажанням, його трудова книжка направлена кур’єрською доставкою після його згоди на це, йому не говорили, що він більше не працюватиме в ТОВ «ОСОБА_3 і ОСОБА_3 Україна», а питання стояло про те, що в його роботі є недоліки, витрачав паливо не за призначенням. Таким чином, доводи про здійснення тиску на позивача при звільненні свідки заперечували.

Посилання ОСОБА_2 на затримку у видачі трудової книжки суд вірно визнав необґрунтованими, оскільки письмова згода позивача була отримана відповідачем 23 серпня 2013 року, а наступні три дні були вихідними днями.

Крім цього, його твердження про те, що ОСОБА_4 не провело з ним повний розрахунок не відповідає дійсності, оскільки 05.08.2013 року позивача було письмово повідомлено, що 09.08.2013 року з ним буде проведено повний розрахунок і в день звільнення 09.08.2013 року позивачу виплачено 11 809,58 грн., які включають компенсацію невикористаної відпустки, оплату лікарняних листків, 28.08.2013 року було виплачено 1564,84 грн., які включають сторнування окладу за період з 29.07.2013-31.07.2013 року та оплату лікарняних листків за перші 5 днів. 26.09.2013. виплачено 3 686,31 грн. Невиплаченою була сума 10410,20 грн., яка є заборгованістю по оплаті лікарняного за рахунок коштів Фонду соціального страхування та виплачуються після отримання їх від Фонду.

За наведених підстав суд обгрунтовано вважав, що роботодавцем вимоги закону щодо розрахунку у день звільнення порушені не були, оскільки усі належні на день звільнення суми були виплачені.

Встановивши, що звільнення позивача за його бажанням за ч.1 ст.38 КЗПП України було обґрунтованим та таким, що відповідало законодавству України, суд 1-ї інстанції вірно залишив без задоволення позовні вимоги про зміну формулювання причин та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вихідної допомоги та моральної шкоди.

Доводи апеляційної скарги на рішення детально перевірені та не можуть бути визнані обґрунтованими у зв*язку з наведеними обставинами. Рішення відповідає вимогам матеріального та процесуального законів.

Вирішуючи на підставі вимог ст. 220 ЦПК України додатковим рішенням зазначеного суду від 12 листопада 2013р. питання про стягнення на користь відповідача витрат на правову допомогу в розмірі 26 908,62 грн., районний суд обгрунтовано виходив із наступного.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Згідно із ч. 1 ст. 56 ЦПК України правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги. Вона допускається до участі у розгляді справи ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Виходячи з аналізу змісту ст. 88 ЦПК України судові витрати на правову допомогу - це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов'язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи.

Таким чином, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входять до предмету доказування по справі.

Між тим, як вбачається із матеріалів справи, представництво інтересів відповідача в суді здійснювалось на підставі довіреності, ухвала суду про допуск особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги, до участі у справі,- відсутня. Додаткове рішення повинно бути залишеним без змін, а доводи скарги без задоволення.

Керуючись ст.ст. 307, 308 ЦПК України , апеляційний суд -

У Х В А Л И В :

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ТОВ «ОСОБА_3 і ОСОБА_3 Україна»– відхилити.

Рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинськ Дніпропетровської області від 4 листопада 2013р. та додаткове рішення цього ж суду від 12 листопада 2013р. - залишити без змін.

Ухвала чинна з моменту проголошення, може бути оскаржена у касаційному порядку у 20-денний строк.

С У Д Д І