Постанова № 74780950, 12.06.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" червня 2018 р. Справа№ 910/20965/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Михальської Ю.Б.

Отрюха Б.В.

При секретарі Ярмак О.В.

за участю представників: згідно протоколу судового засідання від 12 червня 2018 року.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Підприємства з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу - Фірми "Вітал -Тер" (товариство з обмеженою відповідальністю)

на рішення

Господарського суду міста Києва

від 07.03.2018 (повне рішення складено 16.03.2018)

у справі №910/20965/17 (суддя Князьков В.В.)

за позовом Підприємства з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу - Фірми "Вітал -Тер" (товариство з обмеженою відповідальністю)

до 1. Товариство з обмеженою відповідальністю "КАМУС ЕЙР"

2. Дочірнього підприємства "Вітал-Агро" Підприємства з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу - Фірми "Вітал -Тер" (товариство з обмеженою відповідальністю)

про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину

В С Т А Н О В И В :

Підприємство з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу - Фірма "Вітал-Тер" (товариство з обмеженою відповідальністю) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДАРТ" (найменування змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю "Аланна") та Дочірнього підприємства "Вітал-Агро" Підприємства з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу Фірми "Вітал-Тер" про визнання недійсним договору №16/11/15ДФ про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги від 16.11.2015, який укладений між ДП "Вітал-Агро" та ТОВ "ДАРТ"; застосування наслідків недійсності правочину - договору №16/11/15ДФ про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги від 16.11.2015 шляхом стягнення з ТОВ "ДАРТ" на користь ДП "Вітал-Агро" 1 379 137,77 грн.

24.01.2018 позивачем було подано до суду заяву про зменшення позовних вимог в частині стягнення грошових коштів до суми 928 787,77 грн., яка ухвалою суду від 07.03.2018 відповідно до п.2 ч.2 ст. 46 ГПК України прийнята до розгляду.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 07.03.2018 у справі № 910/20965/17 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, просить оскаржуване рішення скасувати і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, що призвело до викладення висновків, які не відповідають обставинам справи, що відповідно до ст. 277 ГПК України є підставою для його скасування.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на те, що відповідачу-1 перед укладенням спірного правочину було відомо із статутних документів про обмеження повноважень директора ДП «Вітал-Агро» ( відповідача-2) щодо укладення такого роду правочинів.

Апелянт зазначає, що при укладенні та виконанні спірного правочину ДП «Вітал-Агро» було використано грошові кошти ПІІ Фірма «Вітал-Тер» які були надані дочірньому підприємству для виконання статутних цілей, а отже при укладенні оспорюваного договору мало місце нецільове використання грошових коштів та надання фінансової допомоги третій особі за рахунок коштів єдиного власника та засновника.

Відповідно до п. 6.2. статуту ДП «Вітал-Агро» дочірнє підприємство самостійно планує свою діяльність на основі договорів з контрагентами. Узгодження цих планів із Засновником повинно здійснюватися не пізніше як за місяць до початку господарського року.

Апелянт вважає, що судом першої інстанції фактично було вирвано з контексту Статуту ДП «Вітал-Агро» п. 6.6. як обґрунтування правомірності надання позики ТОВ «ДАРТ» (правонаступником якого є ТОВ «Аланна»), оскільки пунктом 6.6. Статуту ДП «Вітал-Агро» в загальному порядку визначено можливість дочірнього підприємства надавати позику. Проте, в розділі Управління дочірні підприємством, а саме в п. 7.4.11 статуту ДП «Вітал-Агро» визначено, що до виключної компетенції засновника відноситься надання попередньої згоди на укладення Дочірнім підприємством договорів кредиту іпотеки, застави, поручительства, переводу боргу, відступлення права вимоги.

Апелянт зазначає, що однією з форм кредитних правовідносин є грошовий кредит (власне кредит, як зазначено в Статуті ДП «Вітал-Агро»), який виникає з договору позики і кредитного договору. В розумінні норм ЦК України договірно-правовою формою кредиту виступає в тому числі договір позики.

На думку апелянта, укладення договору про надання поворотної фінансової допомоги без попереднього погодження та вирішення даного питання саме власником (засновником) є підставою для висновку про укладення даного правочину без достатньої правової дієздатності, що є підставою для визнання останнього недійсним.

Крім того, апелянт зазначає, що відповідно до п. 8.5. статут ДП «Вітал-Агро» директор дочірнього підприємства має право підписувати розрахункові документи (платіжні доручення) на суму, що не перевищує 50 000,00 грн. Всі транші на виконання оспорюваного правочину були здійснені на суми, які перевищували встановлені статутом обмеження.

Викладене вище свідчить про наявність підстав для визнання укладеного правочину недійсним та застосування правових наслідків недійсності правочину - повернення ДП «Вітал-Агро» 928 787,77 грн.

Крім того, апелянт звертає увагу суду на те, що відповідно до повідомлень Міністерства фінансів США, останнє наклало санкції на дві зареєстровані в Україні авіакомпанії: ДАРТ і Хоре. Дана інформації стала відома з прес-релізу, який було поширено американським відомством 14.09.2017 року.

Міністр фінансів Сполучених Штатів Америки Стівен Мнучін заявив введення санкцій проти 7 ІВ ДАРТ» (правонаступником якого є ТОВ «Аланна»). Не виключено, що саме дана обставина стала підставою зміни ТОВ «ДАРТ» назви та місцезнаходження.

Санкції передбачають блокування у Сполучених Штатах Америки активів цих компаній, резидентам Сполучених Штатів Америки забороняється співпрацювати з ними. Водночас іноземним фінансовим установам і особам, які здійснюватимуть транзакції на їхню користь або надаватимуть підтримку, теж загрожують санкції, зокрема, ускладнення доступу до американської фінансової системи та блокування активів.

Мажоритарним учасником ПІІ «Фірма «Вітал-Тер» є резидент Сполучених Штатів Америки - Корпорація «Ей.Пі. Файненсінг, Інк» 90 Саут Каскад Авеню, 1300, Колорадо Спрінгс, Колорадо, 80903, США. Кінцевими бенефіціарними власника також є резиденти Сполучених Штатів Америки.

Таким чином, з урахуванням заборони співпраці з ТОВ «ДАРТ», накладеної Міністерством фінансів Сполучених Штатів Америки, компанія яка перебуває під основним управлінням резидента Сполучених Штатів Америки має припинити правовідносини з ТОВ «ДАРТ». Дана інформація набула характеру загальновідомої з моменту її оприлюднення в засобах масової інформації та не підлягає доведенню.

23.04.2018 відповідач -1 подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що позивач жодними належними та допустимими доказами не довів про обізнаність відповідача-1 про будь-які обмеження директора відповідача-2 при укладенні спірного договору.

Відповідач-1 зазначає, що визнання договору недійсним лише з тих підстав, що керівник (директор) товариства (відповідача-2) не мав необхідного обсягу повноважень для укладення вказаного правочину, перевищивши свої повноваження, оскільки цим Товариством не було проведено загальних зборів учасників для розгляду та вирішення питання про укладення договору, не ґрунтується на нормах чинного законодавства України та судової практики (даної правової позиції дотримується Верховний Суд України (постанова від 27.04.2016 у справі № 6-62цс16, постанова від 21.09.2016 у справі №902/841/15). У зв'язку з наведеним, слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо: такі обмеження передбачені законом (наприклад, абз. 2 ч. 2 ст. 98 Цивільного кодексу України); про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Оскільки відповідач-1 не знав про обмеження повноважень директора відповідача- 2, таких відомостей в ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не містилось та не міститься, як відповідач-2 так і відповідач-1 виконували та виконують договірні зобов'язання, дотримувались та дотримуються умов договору, тому договір відповідає вимогам законодавства України, при його укладенні та виконанні також не порушено вимог законодавства України.

Відповідач-1 вважає, що посилання позивача на недійсність договору з підстав перевищення повноважень директора відповідача-2 є хибним та не відповідає вимогам законодавства України.

Відповідач-1 зазначає, що посилання позивача на п. 7.4.11. Статуту відповідача-2 щодо необхідності отримання дозволу (згоди) позивача на укладення оскаржуваного договору є хибним, оскільки даний договір не є договором кредиту, а є договором позики.

Крім того, п. 6.6. статуту відповідача-2 передбачено, що дочірнє підприємство має право за рахунок своїх коштів надавати вітчизняним та іноземним підприємствам, організаціям, фірмам та іншим юридичним особам, а також фізичним особам позики на умовах, що визначаються згодою сторін. Тобто для укладення та підписання договору відповідачу-2 не потрібно було отримувати згоду позивача, оскільки ні законодавство України, так і установчі документи не містять такої вимоги та умови.

Щодо посилання позивача щодо накладення санкцій США як на підставу припинення договірних відносин, відповідач-1 вважає їх є необґрунтованим, оскільки законодавством України не передбачено такої підстави для припинення договірних відносин та/або визнання правочину недійсним.

Позивач є засновником та учасником відповідача-2, проте це не означає, що останньому заборонено співпрацювати з відповідачем-1, оскільки дочірнє підприємство є резидентом України і вправі обирати вільно контрагентів. Надання грошових коштів відбулося майже за два роки до застосування санкцій, тому це вкотре доводить, що правочин не суперечить вимогам законодавства України.

Крім того, відповідач-1 не порушив права та інтереси позивача, тому останній не є належним позивачем у справі.

В судове засідання представник відповідача-2 не з»явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, поштова кореспонденція направлена на адресу відповідача-2 повернулась на адресу суду.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 120 ГПК України.

Відповідно до частини першої ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (ч.3 ст. 202 ГПК України).

Застосовуючи згідно статті 3 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Дослідивши матеріали справи, вислухавши думку представника позивача та відповідача-1, колегія приходить до висновку про можливість розгляду справи у відсутності представника відповідача-2, який повідомлявся про час та місце розгляду справи, однак не скористався своїм правом участі в судовому засіданні.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи у повному обсязі, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вислухавши пояснення представників позивача та відповідача-1, суд апеляційної інстанції встановив наступне.

16.11.2015 між ДП "Вітал-Агро" (позикодавець) та ТОВ "ДАРТ" (найменування змінено на ТОВ «КАМУС ЕЙР») укладено договір №16/11/15ФД про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги (далі - договір), згідно з п. 1.1 якого позикодавець надає позичальнику поворотну фінансову допомогу, а позичальник зобов'язується повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених даним договором.

Термін дії договору становить три роки - до 17.12.2018 з правом дострокового погашення (п. 1.2 договору).

Згідно з п. п. 2.1, 2.2 договору поворотна фінансова допомога надається в національній валюті України в розмірі 10 000 000,00 грн. Поворотна фінансова допомога надається позичальнику на безоплатній основі, тобто плата за користування грошовими коштами не стягується.

Поворотна фінансова допомога надається позикодавцем 9 платежами, перший з яких перераховується на банківський рахунок позичальника протягом 3 календарних днів з дати укладення цього договору, а загальна сума позики перераховується протягом двох тижнів.

Договір підписано керівниками відповідача-1 та відповідача-2, а також скріплено печатками юридичних осіб.

Як вбачається з підписаного відповідачами-1 та 2 акту звірки взаєморозрахунків за період з 01.01.2011 по 18.12.2017 (т. 1 а. с. 198), надану за договором позику відповідач-1 повернув частково, а заборгованість останнього за договором становить 928 787,77 грн.

Спір у даній справі виник у зв'язку з наявністю, на думку позивача, підстав для визнання недійсним договору №16/11/15ФД від 16.11.2015 про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги, який укладений між відповідачами-1 та 2, оскільки його вчинено з перевищенням повноважень представника юридичної особи.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач обґрунтовує наявність у нього порушеного майнового права тими обставинами, що Фірма "Вітал-Тер" є засновником та єдиним власником відповідача-2 - ДП "Вітал-Агро". Дана обставина підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на дату укладення спірного договору (витяг №1003300287 станом на 16.11.2015) та положеннями статуту відповідача-2.

Розглянувши доводи позивача про перевищення керівником відповідача-2 повноважень представника юридичної особи, господарський суд зазначає наступне.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (ст.ст. 2, 80, 91, 92 Цивільного кодексу України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст. 237 Цивільного кодексу України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи у правовідносини з третіми особами.

Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням приписів ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним із підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору.

Згідно з пунктом 3.1 статуту ДП "Вітал-Агро" в редакції від 25.08.2011 (далі - Статут), яка діяла на дату укладення спірного договору, відповідач-2 є юридичною особою приватного права з моменту його державної реєстрації.

За змістом пункту 3.2 Статуту, відповідно до чинного законодавства України дочірнє підприємство є унітарним підприємством, єдиним засновником та власником якого є Фірма "Вітал-Тер".

Відповідно до пункту 3.4 Статуту дочірнє підприємство керується у своїй діяльності чинним законодавством України, цим статутом, а також рішеннями засновника.

Майно дочірнього підприємства становлять основні фонди та обігові кошти, земля, а також інші цінності, вартість яких відображена на самостійному балансі дочірнього підприємства (п. 4.1 Статуту).

Дочірнє підприємство діє на умовах самоокупності і самофінансування. Всі витрати дочірнє підприємство покриває за рахунок власних доходів. Дочірнє підприємство самостійно планує свою діяльність на основі договорів з контрагентами. Узгодження цих планів із засновником повинно здійснюватись не пізніше як за місяць до початку господарського року. Господарські відносини дочірнього підприємства з суб'єктами підприємницької діяльності та фізичними особами здійснюються на основі договорів. Дочірнє підприємство вільне у виборі предмету договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов в господарських взаємовідносинах. Така діяльність дочірнього підприємства здійснюється з додержанням прав власника, яким є засновник, та прав господарського відання ,які надаються дочірньому підприємству (п. п. 6.1-6.3 Статуту).

Пунктом 6.6 Статуту передбачено, що дочірнє підприємство має право за рахунок своїх коштів надавати вітчизняним та іноземним підприємствам, організаціям, фірмам та іншим юридичним особам, а також фізичним особам позики на умовах, що визначаються згодою сторін, включаючи домовленість про виплату відсотків по них.

У даному випадку господарський суд зазначає, що відповідачі-1 та 2 є юридичними особами приватного права, самостійними суб'єктами господарювання. Свобода договору полягає, зокрема, у вільному волевиявленні сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо, що повністю, зокрема, узгоджується з положеннями Статуту відповідача 2.

Статтею 3 Цивільного кодексу України віднесено свободу договору до загальних засад цивільного законодавства.

Відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Наразі, необґрунтованими є твердження позивача про те, що ДП "Вітал-Агро" здійснює свою діяльність через свого єдиного учасника та засновника, з яким необхідно було погоджувати спірний правочин, оскільки за змістом пункту 7.1 Статуту ДП "Вітал-Агро" засновник здійснює свої права щодо управління дочірнім підприємством безпосередньо або через уповноважений одноосібний орган - директора, який є виконавчим органом дочірнього підприємства.

Відповідно до пункту 7.10 Статуту відповідача-2 директор вирішує усі питання діяльності дочірнього підприємства, крім тих, що входять до компетенції засновника дочірнього підприємства. Засновник може прийняти рішення про передачу частини належних йому прав до компетенції директора.

Пункт 7.4 Статуту ДП "Вітал-Агро", який визначає перелік випадків виключної компетенції засновника, не містить такого випадку як укладення дочірнім підприємством договору позики в якості позикодавця та не обмежує відповідне право дочірнього підприємства, яке передбачено у пункті 6.6 Статуту.

При цьому, безпідставними є посилання позивача на підпункт 7.4.11 пункту 7.4 Статуту, згідно з яким до виключної компетенції засновника відноситься надання попередньої згоди на укладення дочірнім підприємством договорів кредиту, іпотеки, застави, поручительства, переводу боргу, відступлення права вимоги.

У даному випадку позивач помилково ототожнює поняття "кредит" і "позика" та невірно тлумачить вказані поняття.

Так, за своїм змістом та правовою природою укладений сторонами договір №16/11/15ДФ про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги від 16.11.2015 є договором позики, який підпадає під правове регулювання норм статей 1046-1053 Цивільного кодексу України.

Статтею 1046 Цивільного кодексу України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Поняття договору кредиту, в свою чергу, міститься у частині 1 статті 1054 Цивільного кодексу України, згідно з яким за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною 2 статті 1054 Цивільного кодексу України закріплено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави (загальні положення про позику), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Тобто, кредитний договір є особливим видом договору позики (а не навпаки), який характеризується, зокрема, колом суб'єктів (кредит надається банками й/або іншими фінансовими установами), колом об'єктів (кредит може надаватись лише грошовими коштами) та умовами щодо процентів (кредитний договір завжди передбачає нарахування відсотків).

Враховуючи наведене, приймаючи до уваги, що ДП "Вітал-Агро" не є банком або іншою фінансовою установою, а умови спірного договору не передбачають відсотків за користування позикою, безпідставними є доводи позивача про застосування до спірного договору положень про кредит.

При цьому, виходячи з формулювання пункту 7.4 Статуту ДП "Вітал-Агро", вбачається, що статут відповідача 2 обмежує повноваження його директора саме при укладенні кредитних договорів, в яких дочірнє підприємство виступає як позичальник (з метою недопущення взяття дочірнім підприємством на себе надмірних грошових зобов'язань без погодження засновника). У спірному ж договорі відповідач-2 є позикодавцем, який запозичив відповідачу 1 власні грошові кошти та надмірних зобов'язань на себе не брав.

Таким чином, проаналізувавши положення Статуту відповідача-2, апеляційний суд дійшов висновку, що останній не передбачає обмежень повноважень директора ДП "Вітал-Агро" на підписання договору безвідсоткової позики, за яким вказане дочірнє підприємство виступає позикодавцем власних грошових коштів.

Посилання позивача на пункт 8.5 Статуту, який обмежує право директора підписувати платіжні доручення сумою 50 000,00 грн. не приймаються судом до уваги, оскільки при вирішенні питання про недійсність правочину судом надається оцінка дотримання сторонами норм закону та положень статуту на момент укладення такого правочину, а не під час його виконання.

Крім того, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, у тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною 3 ст. 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Тобто для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Разом з тим ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (ст.ст. 203, 241 Цивільного кодексу України).

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це.

Закон не встановлює вичерпного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах з юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 Цивільного кодексу України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема необхідно встановити, чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 12.07.2017 у справі №910/31610/15, від 30.11.2016 у справі № 6-2362цс16 та від 27.04.2016 у справі №6-62цс16.

У справі, яка розглядається, судом проаналізовано поведінку позичальника за спірним договором та не встановлено недобросовісності та нерозумності в діях останнього. У суду немає підстав вважати, що участь відповідача-1 в укладенні спірного договору була формальною або спрямованою на протиправне позбавлення відповідача-2 його майна (грошових коштів).

Зокрема, судом враховано, що згідно з поясненнями учасників справи між відповідачами-1 та 2 склались тривалі господарські відносини та неодноразово укладались договори про надання безвідсоткової фінансової допомоги, які виконувались сторонами та недійсними не визнавались. Договір, з приводу правомірності якого виник даний спір, також частково виконаний сторонами, строк його дії не закінчився, а залишок неповернутої позики, як вказують відповідачі 1 та 2, становить 928 787,77 грн. (при загальній сумі запозичених коштів 7 289 845,00 грн.).

За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

За приписами ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, а відтак господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 4, 45 Господарського процесуального кодексу України. Крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За приписами частин 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами, за визначенням частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Виходячи із змісту ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У даному випадку господарський суд зазначає, що позивач стороною спірного правочину не є, а відтак останнім повинно буди доведено суду за допомогою належних та допустимих доказів ті обставини, що Фірма "Вітал-Тер" є заінтересованою особою, в розумінні ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, при вирішенні питання про недійсність договору №16/11/15ФД від 16.11.2015 про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги.

Цивільний кодексу України не містить визначення поняття "заінтересована особа", тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.

Колегія не приймає до уваги посилання апелянта на накладення санкцій США як на підставу припинення договірних відносин, оскільки законодавством України не передбачено такої підстави для припинення договірних відносин та/або визнання правочину недійсним.

Позивач є засновником та учасником відповідача-2, однак це не означає, що останньому заборонено співпрацювати з відповідачем-1, оскільки дочірнє підприємство є резидентом України і вправі обирати вільно контрагентів. Надання грошових коштів відбулося майже за два роки до застосування санкцій, тому це вкотре доводить, що правочин не суперечить вимогам законодавства України.

Враховуючи вищевикладене, оцінивши пояснення учасників судового процесу та наявні у справі докази, апеляційним судом не було встановлено обставин, з якими закон пов'язує визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень для третьої особи, що необхідно для правильного застосування положень ст. 92 Цивільного кодексу України.

На підставі викладеного колегія приходить до висновку про те, що позовні вимоги Підприємства з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу - Фірми "Вітал-Тер" (товариства з обмеженою відповідальністю) до Товариства з обмеженою відповідальністю «КАМУС ЕЙР» та Дочірнього підприємства "Вітал-Агро" Підприємства з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу Фірми "Вітал-Тер" (товариства з обмеженою відповідальністю) про визнання недійсним договору №16/11/15ДФ про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги від 16.11.2015 та застосування наслідків недійсності правочину є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами 1-2 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

За загальним правилом, обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Доказування повинно здійснюватись за загальними правилами відповідно до ст. 74 ГПК України, яка передбачає обов'язковість подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, є безпідставними та необґрунтованими, оскільки не спростовують викладених в рішенні обґрунтованих висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставами для скасування ухвали господарського суду першої інстанції.

Крім того, колегія суддів зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін (рішення Суду у справі Трофимчук проти України no. 4241/03 від 28.10.2010).

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду міста Києва обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 267, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Підприємства з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу - Фірми "Вітал -Тер" (товариство з обмеженою відповідальністю) на рішення Господарського суду міста Києва від 07.03.2018 у справі № 910/20965/17 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 07.03.2018 у справі № 910/20965/17 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/20965/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до ст. 286-291 ГПК України.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді Ю.Б. Михальська

Б.В. Отрюх