Постанова № 74772542, 12.06.2018, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 539/1935/17 Номер провадження 22-ц/786/780/18Головуючий у 1-й інстанції Іващенко Ю. А. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2018 року м. Полтава

Апеляційний суд Полтавської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого судді: Абрамова П.С.,

Суддів: Карпушина Г.Л., Хіль Л.М.,

За участю секретаря судового засідання – Колодюк О.П.,

за участю: представника відповідача ОСОБА_2,

представника позивача ОСОБА_3,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, з участю третіх осіб: УДМС України в Полтавській області, служба в справах дітей виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенське комунальне житлово-експлуатаційне управління, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням

та зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, з участю третіх осіб: служба в справах дітей виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенське комунальне житлово-експлуатаційне управління, про вселення

за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року, ухвалене у період часу з 10:05:40 год. до 10:55:20 год. 29 січня 2018 року під головуванням судді Іващенка Ю.А., -

В С Т А Н О В И В:

короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції:

В липні 2017 року позивач ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, треті особи: УДМС України в Полтавській області, служба в справах дітей виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенське комунальне житлово експлуатаційне управління, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Підстави позову вмотивовувала тим, що 11 червня 2005 року її син ОСОБА_6 зареєстрував шлюб з ОСОБА_5 З часу реєстрації шлюбу вони стали проживати в квартирі, що належала їй на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу від 30 листопада 1995 року за адресою: АДРЕСА_1. 29 березня 2006 року в них народився син ОСОБА_7 Однак шлюб виявився невдалим та був розірваний в 2008 році.

Ще до розірвання шлюбу, фактично з 2007 року ОСОБА_5 зібрала свої речі і виїхала з вищевказаної квартири на постійне місце проживання до своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2, де проживає і по даний час.

17 квітня 2016 року її син ОСОБА_6 помер.

Позивач стверджує, що ОСОБА_5 разом з сином не проживає в належній їй квартирі близько 10 років. Весь цей час вона змушена сплачувати всі комунальні платежі із розрахунку і за неї теж. Реєстрація відповідача в належній їй квартирі є перешкодою для оформлення субсидії та позбавляє можливості розпорядитися квартирою на власний розсуд, зокрема відчужити так як в ній хоча б і формально зареєстрована неповнолітня дитина. Її неодноразові пропозиції добровільно знятися з реєстрації відповідач ігнорує.

ОСОБА_5 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_4, треті особи : служба в справах дітей виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенське комунальне житлово експлуатаційне управління, про вселення.

Підставами для цього вказувала, що з 11 червня 2005 року по 09 червня 2008 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з сином ОСОБА_4 – ОСОБА_6. Від шлюбу мають малолітнього сина ручку О.В., ІНФОРМАЦІЯ_1. 17 квітня 2016 року її колишній чоловік ОСОБА_6 помер.

ОСОБА_5 стверджує, що під час розірвання шлюбу і згодом спільне майно, нажите під час шлюбу з ОСОБА_6 не ділили. Все воно залишилося у квартирі за адресою: м. лубни, АДРЕСА_3, де вони з сином до цього часу зареєстровані.

За життя колишній чоловік створював їй з сином такі умови проживання, що вони вимушені були залишити квартиру і перейти проживати до її батьків.

Після смерті ОСОБА_6 його мати ОСОБА_4, не попередивши її, впустила в квартиру квартирантів, які не пускають її з сином до квартири, змінили замок, хоча вона, як колишній член сім’ї та її син мають право користуватися житловою площею квартири. Вважає, що відповідач ОСОБА_4 навмисно перешкоджає їм проживати в квартирі, порушуючи їх житлові права.

14 вересня 2017 року вона звернулася до Лубенського ВП ГУНП в Полтавській області з повідомленням про вчинення ОСОБА_4 кримінального правопорушення передбаченого ст.356 КК України самоправство, що полягає у грубому порушенні житлових прав її та малолітньої дитини.

ОСОБА_5 вказує, що вимушена з сином тимчасово проживати в двокімнатній квартирі своїх батьків, оскільки не має іншого житла. ЇЇ батько є інвалідом війни ІІ групи, страждає на ряд хронічних захворювань, що створює певні незручності для сумісного проживання в одному помешканні.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року позовні вимоги ручки ОСОБА_8 до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – задоволено.

Визнано ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, та малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, такими, що втратили право користування квартирою №40, що знаходиться за адресою: м. Лубни, вул. Першотравнева, 16 Полтавської області.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про вселення – відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір в розмірі 640 гривень.

короткий зміст вимог апеляційної скарги :

З даним рішенням не погодилася позивач за зустрічним позовом ОСОБА_5 та подала на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове, яким задовольнити заявлені нею позовні вимоги у повному обсязі, а у задоволенні позову ОСОБА_4 – відмовити.

Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права.

узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу :

Вказує на те, що вона з поважних причин не проживає в квартирі, оскільки за життя її колишній чоловік створив такі умови, що вона із сином змушена була залишити помешкання і переїхати до батьків, а саме: зловживав спиртними напоями, вчиняв сварки, ображав, виганяв з квартири.

Після розірвання шлюбу в квартирі залишилося спільно нажите за час проживання подружжям майно.

Після смерті колишнього чоловіка ОСОБА_4 не попередивши її, впустила в квартиру квартирантів, які перешкоджають доступу до приміщення, змінили замок. Хоча вона, як колишній член сім’ї, разом з сином відповідно до ст. 156 ЖК України має право користуватися житловим приміщенням.

Вважає, що позивач навмисно перешкоджає їм у проживанні, чим порушує житлові права. Рішення порушує інтереси її малолітнього сина, якого виселено фактично на вулицю.

Висновок суду про те, що ОСОБА_7 не є членом сім’ї власника квартири також вважає помилковим, посилаючись на те, що він являється онуком позивача.

узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи:

Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи не був поданий.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, суд приходить до наступних висновків.

встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини:

Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого нотаріусом Другої лубенської державної нотаріальної контори від 30.11.1995 року, реєстровий номер 1-4987 (а.с.5), квартира за адресою: АДРЕСА_1, належить ОСОБА_4.

Також встановлено, що відповідач ОСОБА_5 з 11.06.2005 року по 09.06.2008 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з сином позивача за первісним позовом ОСОБА_4 – ОСОБА_6, що підтверджується копіями відповідних свідоцтва (а.с.6,8).

Від шлюбу вказані особи мають малолітнього сина ОСОБА_7, 29березня ІНФОРМАЦІЯ_3, що підтверджується копією свідоцтва про народження (а.с.7).

17 квітня 2016 року ОСОБА_6 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с.9).

ОСОБА_5 та малолітній ОСОБА_7 зареєстровані в квартирі, що належить ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою Лубенського КЖЕУ №6253 від 21 червня 2017 року та повідомленням сектору з реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб ЦНАП виконавчого комітету Лубенської міської ради №1106/07-02 від 16 серпня 2017 року (а.с.11,12,34).

Судом встановлено і проти цього не заперечує сама ОСОБА_5, що вона з 2007 року разом з малолітнім сином ОСОБА_7 виїхала з квартири, що належить ОСОБА_4 до своїх батьків де і проживають по даний час за адресою: АДРЕСА_2.

Вказаний факт також підтверджуються актами будинкового комітету від 21.04.2016 року, 21.06.2017 року та 26.06.2017 року (а.с.13-15).

З показів ОСОБА_5, свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 вбачається, що ОСОБА_5 після одруження з ОСОБА_6 проживали в квартирі, яка належить свекрусі ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1.

Вказують на те, що в квартирі робили ремонт, завозили меблі, але через деякий час, через сварки ОСОБА_5 разом з сином залишила квартиру та стала проживати у батьків, при цьому речей з квартири не забирала.

Зі слів ОСОБА_5 вбачається, що до помешкання її не впускають. Свідок ОСОБА_12 6адала пояснення, що близько 8 років назад вона ходила разом із ОСОБА_5 та посвідчила факт, що останню не впустили в квартиру.

Відповідно до акту будинкового комітету від 11 вересня 2017 року ОСОБА_13 не має змоги проживати в квартирі за адресою: АДРЕСА_1, у зв’язку з тим, що на даний час там проживають квартиранти, на вимогу відчинити не реагують, змінено замок (а.с. 46).

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції:

Нормами статті 41 Конституції України проголошено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно ч.2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Визнаючи ОСОБА_5 та її сина такими, що втратили право користування житловим приміщенням місцевий суд при розгляді справи вірно встановив фактичні обставини справи , застосував норми матеріального права , які регулюють правовідносини сторін.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що при подачі позову позивачка посилалася на вимоги ст. 71 ЖК України, а при розгляді справи місцевий суд застосував вимоги ст.317, 405 ЦК України, що не суперечить змісту позовних вимог позивачки.

Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їхнього порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Стаття 12 ЦК України передбачає, що особа вільно, на власний розсуд, обирає способи захисту цивільного права.

Підставами позову, які суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.

Тому в разі посилання позивача не на ту норму закону суд уточнює підстави позову й застосовує норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача.

мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу:

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).,(Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)

Відповідно до вимог ч.1, 5, 6 ст. ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain), від 23 червня 1993 року, пункт 63) . Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представити свою справу за таких умов, які не ставлять його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (див. рішення у справі «Dombo Beheer B.V. проти Нідерландів» (Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands), від 27 жовтня 1993 року, п. 33, Series А № 274).

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_4 з 23.07.2004 року зареєстрована та проживає в ІНФОРМАЦІЯ_4, хоча і є власником квартири в АДРЕСА_4.

Статтею 3 СК України визначено, що сім’єю, є особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Місцевий суд правильно встановив, що ОСОБА_5 та її син не є членом сім’ї власника житлового приміщення в розумінні вимог ст. 156 ЖК України.

Не може бути визнаний членом сім’ї ОСОБА_4 і її онук ОСОБА_14, оскільки останній ніколи не проживав спільно з позивачем, не був пов’язаний з нею спільним побутом.

Доводи апелянта щодо збереження за ними права на проживання у квартирі також є необґрунтованими.

Місцевим судом належним чином дано оцінку доказам у справі і встановлено, що жодних перешкод в користуванні житлом ОСОБА_5 та її сину не чинилися.

Зокрема, суд апеляційної інстанції вважає, що ОСОБА_5 не довела факту наявності перешкод проживання в спірній квартирі.

З її зустрічної позовної заяви вбачається, що із спірної квартири вона виселилася добровільно з 2008 року. Після розірвання шлюбу навіть не намагалася вселитися в це житло.

Апеляційний суд бере до уваги той факт, що всі дії, які б вказували на наміри ОСОБА_5 вселитися до спірного житлового приміщення, мали місце після спливу більше десяти років з моменту переїзду до батьків і лише після звернення ОСОБА_4 з позовом.

Посилання апелянта на неможливість спільного проживання із-за поведінки та способу життя колишнього її чоловіка ОСОБА_6 також не є переконливим доказом поважності причин не проживання у квартирі, оскільки після його смерті тривалий час ОСОБА_5 не намагалася повернутися проживати в квартиру, у якій була зареєстрована. Доказів у підтвердження цього суду не надала.

Місцевим судом було надано оцінку показам свідків ОСОБА_12 ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_10 Суд апеляційної інстанції вважає, що покази цих свідків не є достатніми для висновку про наявності перешкод для проживання в житлі, оскільки ОСОБА_5 виселилася добровільно, не проживає у спірному житлі більше 9 років, а покази свідків носять приблизний характер, та їх свідчення обмежуються лише тими обставинами, що дійсно між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 під час їхнього спільного проживання були сварки, в зв’язку з чим ОСОБА_15 добровільно виселилася з квартири, залишивши там деякі речі, а пізніше намагалася зайти в квартиру, однак ОСОБА_6 її не впустив.

Доводи апеляційної скарги, щодо намагання вселитися в квартиру з вересня 2017 року судом до уваги братися не можуть, оскільки позов до суду було подано у липні 2017 року, до настання вказаних обставин.

Не є підставою для скасування судового рішення і доводи апеляційної скарги щодо порушення права та інтересів малолітнього ОСОБА_7

Місцевий суд достовірно встановив, що ОСОБА_7 ніколи не проживав у спірній квартирі.

Посилання на вимоги Закону України « Про охорону дитинства» та Конвенцію про права дитини є безпідставними.

чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду;

Суд апеляційної інстанції вважає, що рішенням місцевого суду усунено порушення прав та законних інтересів позивачки у справі ОСОБА_4 та усунено перешкоди в користуванні її правом власності, права та інтереси ОСОБА_5 та малолітнього ОСОБА_7 порушено не було.

висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції;

У відповідності з вимогами п.1 ч.1 ст. 374, 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення. А судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції хвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Порушень норм матеріального та процесуального права, які б могли призвести до зміни чи скасування рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року не встановлено.

Підстави для зміни та розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції не встановлено.

Оскільки в задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, понесені апелянтами судові витрати відшкодуванню не підлягають. Відповідачем вимоги про відшкодування судових витрат на стадії апеляційного розгляду не заявлялись.

Керуючись ст. ст. 374 ч. 1 п.1, ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - залишити без задоволення.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення ( у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи – з дня складення повного судового рішення), шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складений 13 червня 2018 року.

Головуючий суддя : /підпис/ ОСОБА_1

Судді: /підпис/ ОСОБА_16 /підпис/ ОСОБА_17

З оригіналом згідно:

Суддя апеляційного суду

Полтавської області ОСОБА_1