Постанова № 74770118, 12.06.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 359/7441/16-ц Головуючий у І інстанції Борець Є. О.Провадження № 22-ц/780/1400/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 43 12.06.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

12 червня 2018 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі:

Головуючого судді: - ОСОБА_1,

суддів: Журби С.О., Лівінського С.В.,

при секретарі Немудрій Ю.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру, скасування державної реєстрації права власності на цей об’єкт нерухомого майна, а також зобов’язання повернути квартиру та грошові кошти, -

в с т а н о в и л а :

Статтею 351 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого(території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 8, 9, 11 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується; справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, а також заяви і скарги подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом «про виселення відповідачів та зняття з реєстраційного обліку», але просила визнати їх такими, що втратили право користування квартирою і зобов’язати Державне підприємство «Інститут водних проблем та меліорації Національної академії аграрних наук України «Центральна лабораторія якості води та грунтів» зняти відповідачів з реєстраційого обліку і обґрунтовувала його тим, що 06 серпня 2016 року вона придбала у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1. В цій квартирі було зареєстровано місце проживання ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які добровільно виселитися з квартири відмовилися, що перешкоджає позивачці користуватися цим об’єктом нерухомого майна.

Тому ОСОБА_3 просила визнати ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою №4 по вулиці Науки, 5 в селі Гора Бориспільського району, а також зобов’язати ДП ІВПтаМ НААН України «Центральна лабораторія якості води та ґрунтів» припинити реєстрацію місця проживання відповідачів в цій квартирі.

У ході розгляду справи представник позивачки - ОСОБА_8 у позовній заяві (в новій редакції з уточненнями позовних вимог) «про виселення» зменшив позовні вимоги та просив визнати ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою №4 по вулиці Науки, 5 в селі Гора Бориспільського району (а.с.65-66).

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру, скасування державної реєстрації права власності на цей об’єкт нерухомого майна, а також зобов’язання повернути квартиру та грошові кошти та обґрунтовувала його тим, що 10 червня 2014 року вона уклала з ТОВ «Каса народної допомоги» кредитний договір №1006001/000-КФІ/14.

За цим договором ТОВ «Каса народної допомоги» надала кредит в розмірі 125 000 грн., а вона (ОСОБА_4В.) зобов’язалася щомісячно до 10 червня 2015 року повертати кредит по частинах та сплачувати проценти за користування ним в розмірі 48% річних.

У той же день ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 уклали з ТОВ «Каса народної допомоги» договір іпотеки, за яким з метою забезпечення виконання грошових зобов’язань за кредитним договором відповідачі передали в іпотеку квартиру АДРЕСА_2.

29 квітня 2016 року ТОВ «Каса народної допомоги» передала ОСОБА_2 заставну, за якою ОСОБА_2 набула право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання ОСОБА_4 грошових зобов’язань за кредитним договором.

Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 №29485486 від 29 квітня 2016 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2.

06 серпня 2016 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 відчужила вказану квартиру у власність ОСОБА_3 Водночас ОСОБА_2 не надсилала відповідачам письмові вимоги про виконання грошових зобов’язань за кредитним договором та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цих вимог. Ця обставина, на думку ОСОБА_4, свідчить про те, що звернення стягнення на спірну квартиру було здійснено з порушенням ч.1 ст.35 Закону України «Про іпотеку».

Крім того, вважала, що на час проведення державної реєстрації за ОСОБА_2 права власності на квартиру не була проведена оцінка цього об’єкту нерухомого майна і ці обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 незаконно набула право власності на квартиру АДРЕСА_2 та не мала права розпоряджатися цим об’єктом нерухомого майна.

На підставі наведеного ОСОБА_4 просила суд визнати протиправними дії ОСОБА_2, що полягають у проведенні державної реєстрації за нею права власності на квартиру АДРЕСА_2, скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на цей об’єкт нерухомого майна, а також застосувати наслідки скасування такої державної реєстрації.

В ході розгляду цивільної справи ОСОБА_4 подала заяву про зміну предмету позову та просила визнати недійсним рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 №29485486 від 29 квітня 2016 року про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_2, скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на цей об’єкт нерухомого майна, а також застосувати наслідки скасування такої державної реєстрації: зобов’язати ОСОБА_3 повернути квартиру АДРЕСА_2; скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на цей об’єкт нерухомого майна; та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошові кошти, сплачені нею на підставі недійсного договору купівлі-продажу квартири від 06 серпня 2016 року. (а.с.223-229).

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 04 серпня 2017 року (а.с.167-168) позов, пред’явлений ОСОБА_4, був об’єднаний в одне провадження з позовом ОСОБА_3

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано недійсним рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округа ОСОБА_7 №29485486 від 29 квітня 2016 року про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_2.

Скасовано державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_2.

Скасовано державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_2.

У задоволенні позову в частині інших вимог ОСОБА_4 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_3 та часткового задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 і ухвалення нового рішення, яким первісні позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити, а у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 відмовити у повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна із сторін визнала пред’явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що для остаточного відновлення законності достатньо скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_3. Водночас, підстави для додаткового покладення на ОСОБА_3 зобов’язання повернути цей об’єкт нерухомого майна відсутні.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам не відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Так, судом встановлено, що 10 червня 2014 року ОСОБА_4 уклала з ТОВ «Каса народної допомоги» кредитний договір №1006001/000-КФІ/14, за яким ТОВ «Каса народної допомоги» зобов’язалася надати кредит в розмірі 125 000 грн., а ОСОБА_4 зобов’язалася щомісячно до 10 червня 2015 року повертати кредит по частинах та сплачувати проценти за користування ним в розмірі 48% річних (а.с.9-14, 127-132).

В той же день ТОВ «Каса народної допомоги» видала ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 125 000 гривень, що підтверджується копією видаткового касового ордеру від 10 червня 2014 року (а.с.196).

ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були співвласниками квартири АДРЕСА_2. Кожному відповідачу належало по 1/3 частці в цьому об’єкті нерухомого майна. Ця обставина підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло №666 від 27 лютого 1995 року (а.с.139).

10 червня 2014 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 уклали з ТОВ «Каса народної допомоги» договір іпотеки, за яким з метою забезпечення виконання грошових зобов’язань за кредитним договором відповідачі передали їх квартиру в іпотеку (а.с.133-136).

29 квітня 2016 року ТОВ «Каса народної допомоги» уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу заставної №1006001/000-КФІ/14/КЗ, за яким ТОВ «Каса народної допомоги» зобов’язалася передати ОСОБА_2 заставну, що засвідчувала право на отримання виконання грошових зобов’язань за кредитним договором №1006001/000-КФІ/14 від 10 червня 2014 року або звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_2 у випадку невиконання цього договору (а.с.21-22, 147).

В той же день ТОВ «Каса народної допомоги» передала ОСОБА_2 вказану заставну (а.с.137).

Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 №29485486 від 29 квітня 2016 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2. Ця обставина підтверджується копією інформаційної довідки №58987858 від 13 травня 2016 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.23-24, 144-145).

Задовольняючи частково позов ОСОБА_4 суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_9, як Іпотекодержатель та власник заставної, в супереч вимогам ч.3 ст.20, ч.1 ст.35 ЗУ «Про іпотеку» не надсилала ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6А (надалі - Іпотекодавці) письмову вимогу про усунення порушення кредитного договору та не попереджала їх про звернення стягнення на їх квартиру.

При тому суд не взяв до уваги докази ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які підтверджують надіслання попереднім Іпотекодержателем та власником заставної (ТОВ «Каса народної допомоги) письмової вимоги про повернення боргу за кредитним договором та повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, та не взяв до уваги докази, які підтверджують отримання ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_11 надісланих вимог та повідомлень.

Суд першої інстанції вважав, що відповідно до ч.3. ст.20 ЗУ «Про іпотеку» письмову вимогу про усунення порушень кредитного договору та іпотечне повідомлення мав надсилати боржникам саме той Іпотекодержатель та власник заставної, на користь якого було здійснено звернення стягнення на предмет іпотеки.

Так як письмову вимогу та іпотечне повідомлення було надіслано попереднім власником заставної, то суд прийшов до помилкового висновку про недійсність рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за новим власником заставної та Іпотекодержателем ОСОБА_9 і вирішив скасувати таку державну реєстрацію, посилаючись на норми ст.ст.203, 215 ЦК України.

Також на думку суду першої інстанції ОСОБА_9 набула право власності на предмет іпотеки незаконно і тому подальша реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_10 була скасована судом.

Приймаючи рішення про скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_10, суд відмовив в задоволенні позову останньої, вважаючи, що вона набула право власності на квартиру незаконно.

Проте, рішення ухвалено при неповному з’ясуванні обставин, що мають значення для справи і при ухваленні рішення було зроблено висновки, які не відповідають обставинам справи та порушено норми матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повного і всебічного з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак, місцевий суд не виконав вимог цивільного судочинства та ухвалив незаконне рішення.

Так, висновки суду першої інстанції про незаконність звернення стягнення на предмет іпотеки на користь ОСОБА_9 та про незаконність припинення права власності на квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_11 основані на невірному тлумаченні норм ЗУ «Про іпотеку» .

За ч.1 ст.20 ЗУ «Про іпотеку, заставна - це іпотечний цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов'язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки.

Частиною другою ст.20 ЗУ «Про іпотеку» визначено, що заставна може передаватися її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту. Наступний власник заставної набуває всі права іпотекодержателя (нового кредитора) за договором, яким обумовлене основне зобов'язання, та за іпотечним договором, на підставі якого була видана заставна, а права попереднього власника заставної як іпотекодержателя (первісного кредитора) припиняються. Попередній власник заставної на вимогу нового власника зобов'язаний передати новому власнику документи та інформацію, які є важливими для здійснення прав, що випливають із заставної.

Згідно з ч.3 ст.20 ЗУ «Про іпотеку» після видачі заставної виконання основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено лише на підставі вимоги власника заставної. Звернення стягнення на предмет іпотеки власником заставної здійснюється у порядку, встановленому розділом V цього Закону.

Відповідно до ч.1 ст.25 ЗУ «Про іпотеку» передача заставної здійснюється шляхом виконання на ній особою, якій належить заставна (індосантом), передавального напису (індосаменту) на користь іншої особи (індосата) та передачі оригіналу заставної. Передача заставної не потребує згоди іпотекодавця або боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця.

За ч.1. ст.26 ЗУ «Про іпотеку» передача заставної шляхом вчинення індосаменту надає індосату всі права іпотекодержателя за іпотечним договором та основним зобов’язанням. Індосат набуває прав іпотекодержателя з моменту державної реєстрації відомостей про передачу заставної в установленому законом порядку.

Частиною першою ст.33 ЗУ «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Згідно з ч.1 ст.35 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прииняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Розділом 9 Договору іпотеки від 10.06.2014 року, укладеного між ТОВ «Каса народної допомоги» (первісний Іпотекодержатель) та ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_11 (Іпотекодаці) передбачено оформлення та видача заставної.

10 червня 2014 року Іпотекодавцями було оформлено Заставну АА №000283 та передано її у власність ТОВ «Каса народної допомоги».

Керуючись своїм правом, наданим Договором іпотеки і ЗУ «Про іпотеку», та приймаючи до уваги неналежне виконання зобов’язань за Основним зобов’язанням, ТОВ «Каса народної допомоги», як Іпотекодержатель та власник заставної, звернулося з відповідними заявами до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_12. якою і було передано Іпотекодавцям і боржнику письмові вимоги (повідомлення) про усунення порушень, що підтверджується Свідоцтвами від 02.02.2015 року.

Відповідно до вказаних Свідоцтв, письмові вимоги (повідомлення) ТОВ «Каса народної допомоги» були надіслані поштою та вручені Іпотекодавцям і боржнику 02.12.2014 року.

Отже, умови Договору іпотеки та вимоги ч.1 ст.20 та ч.1 ст.35 ЗУ «Про іпотеку» про надіслання власником заставної письмової вимоги (повідомлення) були виконані.

Таким чином, ТОВ «Каса народної допомоги, як Іпотекодержатель та власник заставної, набуло право звернути стягнення на предмет іпотеки у спосіб, визначений Договором іпотеки та ст.ст.37, 38 ЗУ «Про іпотеку», яке могло реалізувати на власний вибір.

В наступному ТОВ «Каса народної допомоги» за договором купівлі-продажу заставної від 29.04.2016 року передало заставну новому Іпотекодержателю ОСОБА_9, що засвідчувало її право на отримання виконання грошових зобов’язань або звернути стягнення на предмет іпотеки.

Отже, в даному випадку колишній Іпотекодержатель та власник заставної (ТОВ «Каса народної допомоги») своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки передав новому Іпотекодержателю та новому власнику заставної (ОСОБА_9М.), а новий Іпотекодержатель набув це право згідно норм ч.2 ст.20 ЗУ «Про іпотеку», тобто відбулося правонаступництво.

За цих обставин, ОСОБА_9, як новий Іпотекодержатель та новий власник заставної, отримала право звернути стягнення на предмет іпотеки, оскільки всі передумови, передбачені Договором іпотеки та ч.1 ст.35 ЗУ «Про іпотеку», були належним чином виконані.

Саме таке право було реалізовано шляхом прийняття рішення про здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_9, яке в подальшому визнано судом недійсним.

Статті 3, 15, 16 ЦК України передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Така правова позиція викладена в Постанові ВСУ від 06.04.2016 року в справі №6-589цс16.

Позивачі за зустрічним позовом (ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_11) письмові вимоги про повернення боргу за кредитним договором та повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки отримали, що ними не заперечується, а тому у них не було підстав стверджувати, що порушення їх цивільного права відбулося, жодних підстав немає.

Судом першої інстанції не було застосовано норми законодавства, які підлягали застосуванню, а саме п.61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року за №1127, який визначає, що для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

На виконання цього пункту було надано державному реєстратору - нотаріусу всі необхідні документи, зокрема докази відправлення та отримання Іпотекодавцями відповідних вимог (повідомлень) кредитора, які були ними отримані ще 2 грудня 2014 року, тобто 30-денний строк між повідомленням Іпотекодавців та зверненням стягнення також витримано. У державного реєстратора - нотаріуса при наявності зазначених документів не було жодних підстав для відмови у державній реєстрації права власності на квартиру, оскільки вищезазначений Порядок також не містить будь-яких обмежень або уточнень стосовно визначених документів.

Частиною 3 ст.35 ЗУ «Про іпотеку» передбачена наступна позиція: вимога, встановлена частиною першою цієї статті, не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмету іпотеки, а тому у разі ненадсилання Іпотекодержателем відповідних письмових вимог Іпотекодавцю та боржнику, він несе лише відповідні ризики, і така дія не є однозначною і підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за Іпотекодержателем.

Проте, суд першої інстанції на вищенаведені обставини, докази та правові норми не звернув уваги, що призвело до ухвалення помилкового рішення.

Так, місцевим судом було визнано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса недійсним на підставі ст.203, 215 ЦК України, тобто в порядку визнання недійсним правочину, але рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса ОСОБА_7 не є правочином в розумінні ст.202 ЦК України.

Відповідно до ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Головною ознакою одностороннього правочину є те, що він повинен створювати обов'язки для особи, яка його вчинила або, у випадках встановлених законом, для інших осіб.

За п.1 ч.1 ст.2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав па нерухоме майно.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 10 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором є нотаріус.

Рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса не створює ніяких обов'язків, а ні для нотаріуса, а ні для будь-яких інших осіб. Правове значення такого рішення полягає у визнанні і підтвердженні державою факту набуття права на нерухоме майно - предмет іпотеки шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав.

Рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса не є правочином, а тому його не можна визнати недійсним, таке рішення може бути визнано незаконним (протиправним) (п.10, ч.2 ст.16 ЦК України).

В даному випадку державний реєстратор - приватний нотаріус виступав як суб’єкт владних повноважень, що здійснює управлінську функцію в сфері державної реєстрації речових прав та прав на нерухоме майно, а тому така вимога не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства.

У справі між сторонами відсутній спір про право, а розглядається спір про законність або протиправність рішення та дій Державного реєстратора під час виконання ним свої владних повноважень та адміністративних функцій. Тобто, суд лише повинен перевірити правильність дій Державного реєстратора та правомочність прийнятого ним рішення про перереєстрацію права власності на іпотеку за іпотекодержателем.

Саме такої правової позиції дотримується Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, викладеної в Постанові від 25 квітня 2017 року у адміністративній справі №816/1774/15.

Судом першої інстанції неправомірно було скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за мною ОСОБА_9 та державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за наступним власником - ОСОБА_3

Так як рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса є законним, то і подальші реєстраційні дії є законними.

На момент розгляду судом першої інстанції даної справи та на момент ухвалення ним рішення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_9 не існувало.

6 серпня 2016 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 було укладено та нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, згідно якого ОСОБА_10 придбала вищевказану квартиру.

Право власності на дану квартиру було зареєстровано за її новим власником (ОСОБА_10), що вбачається з ОСОБА_8 з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09.02.2017р. №79998856.

Отже, державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за попереднім її власником -ОСОБА_9 було припинено (скасовано), а здійснено нову державну реєстрацію за новим власником квартири - ОСОБА_10 згідно укладеного договору купівлі-продажу квартири.

А тому суд першої інстанції помилково скасував державну реєстрацію права власності за попереднім власником, якої і так вже не існувало.

Скасовуючи наступну державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_10, суд першої інстанції не зважив на те, що така державна реєстрація виникла на підставі договору купівлі-продажу від 6 серпня 2016 року і вказаний договір недійсним не визнавався і вимога про витребування майна в порядку ст.ст.387, 388 ЦК України не пред’являлася.

На підставі матеріалів справи колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 судом першої інстанції задоволені помилково.

Так як державна реєстрація за ОСОБА_10 права власності на квартиру скасована місцевим судом помилково, то вона є власницею цієї квартири.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку щодо задоволення зустрічних позовних вимог.

Зважаючи на вищенаведене, оскільки позивачкою за первісним позовом у позовній заяві «про виселення та зняття з реєстраційного обліку» ставилося питання про втрату права на користування квартирою, а не про виселення, і відсутні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування цим об’єктом нерухомого майна, тому у задоволенні первісного позову теж слід відмовити.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, як ухвалене за неповного з’ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, які зроблені з порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог ст.376 ЦПК України є підставами для його скасування з прийняттям нової постанови.

Колегія суддів вважає необхідним у задоволенні первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою слід відмовити.

Також слід відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру, скасування державної реєстрації права власності на цей об’єкт нерухомого майна, а також зобов’язання повернути квартиру та грошові кошти.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 грудня 2017 року скасувати і прийняти постанову.

У задоволенні первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою відмовити.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру, скасування державної реєстрації права власності на цей об’єкт нерухомого майна, а також зобов’язання повернути квартиру та грошові кошти відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий:

Судді: