Постанова № 74756922, 14.06.2018, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2018 року м. ОдесаСправа № 916/71/18Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Разюк Г.П.,

суддів: Колоколова С.І., Савицького Я.Ф.,

при секретарі судового засідання Полінецькій В.С

за участю представників сторін –

від позивача – ОСОБА_1 адвоката за посвідченням №1089 від 27.12.2005 та за довіреністю №45 від 19.02.2018;

від відповідача – ОСОБА_2 адвоката за свідоцтвом №1918 від 3.08.2010 та ордером серії ОД №301962 від 26.04.2018;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного підприємства “Ренійський морський торговельний порт”

на рішення Господарського суду Одеської області від 29.03.2018р., проголошене об 11:28:27 суддею Погребною К.Ф. у м. Одесі, повний текст якого складено 06.04.2018р.

у справі № 916/71/18

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “РЕНІ-ЛАЙН”

до скаржника

про визнання недійсною додаткової угоди,

В С Т А Н О В И В :

У січні 2018р. Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) “РЕНІ-ЛАЙН” звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом до Державного підприємства (далі - ДП) “Ренійський морський торговельний порт” про визнання недійсною додаткової угоди від 01.07.2015 до договору на право тимчасового користування землею на правах оренди за № 36/02 від 25.11.2002р.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до додаткової угоди були внесені зміни до договору, якими помилково було підвищено орендну плату до рівня 4% від нормативної грошової оцінки землі, оскільки відповідне рішення Ренійської міської ради від 27.05.2015р. №893-VI не розповсюджується на правовідносини сторін, які виникли за договором від 25.11.2002р. №36/02.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 29.03.2018 позов ТОВ “РЕНІ-ЛАЙН” задоволено та визнано недійсною додаткову угоду від 01.07.2015 до договору від 25.11.2002р. №36/02 про тимчасового користування землею на умовах оренди. Крім того, з відповідача на користь позивача стягнуто судовий збір у розмірі 1 762грн.

Не погоджуючись з вказаним рішенням місцевого господарського суду, ДП "Ренійський морський торговельний порт" звернулось до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржене рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог товариству відмовити. На думку скаржника дане рішення є незаконним та необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню з прийняттям по справі нового судового рішення.

ДП “Ренійський морський торговельний порт” зазначає, що місцевий господарський суд не врахував, що рішенням Ренійської міської ради від 27.05.2015р. за № 893-VI встановлено орендну плату за землю в м. Рені з 01.06.2015р. в розмірі 4% нормативно грошової оцінки земельної ділянки для суб'єктів господарювання, та посилаючись на лист Виконавчого комітету Ренійської міської ради від 23.10.2017 за вих. № 06/1105-1141, як на підставу висновку про те, що правовідносини сторін не підпадають під дію цього рішення, не дослідив ту обставину, чи мав Виконавчий комітет відповідно до чинного законодавства право надання роз’яснень рішень міської ради, а тому на думку ДП “Ренійський морський торговельний порт” вказаний лист було надано Виконавчим комітетом з перевищенням повноважень, встановлених чинним законодавством.

ДП “Ренійський морський торговельний порт” вважає, що судом першої інстанції при розгляді даної справи належним чином не досліджено всі надані сторонами докази та не встановлено якими нормами чинного законодавства врегульовані правовідносини між сторонами, зроблено невірні висновки та прийнято у зв’язку з цим необґрунтоване та незаконне рішення.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначив, що рішення Господарського суду Одеської області від 29.03.2018 повністю відповідає вимогам матеріального та процесуального права та просив суд апеляційної інстанції залишити його без змін, а апеляційну скаргу ДП “Ренійський морський торговельний порт” – без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заперечень на неї, вислухавши пояснення представників сторін та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції судова колегія дійшла до наступного.

Задовольняючи позов суд першої інстанції вдався до оцінки його відповідності чинному законодавству на момент укладання, одначе не звернув уваги на те, що договір про тимчасове користування землею на умовах оренди, як і додаткова угода до нього може вважатися укладеним лише з моменту його державної реєстрації.

Так, ст.1 Закону України “Про оренду землі” встановлює, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно до ст.ст. 13,14 ЗУ “Про оренду землі” договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У відповідності до ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Ч. 5 ст. 6 ЗУ “Про оренду землі” встановлено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону Згідно із ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Досліджуючи матеріали справи, а також витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, апеляційний суд не знайшов доказів державної реєстрації додаткової угоди від 01.07.2015 до договору на право тимчасового користування землею на правах оренди за № 36/02 від 25.11.2002р.

У відповідності до ч. 5 п.п. 2.6 постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29.05.2013 за № 11 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), якщо не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення.

Згідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 за №9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із ст. 210 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Згідно з ч. 3 і ч. 4 ст. 303 ЦК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Ч. 4 ст. 269 ГПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо протягом розгляду буде встановлено порушення норм або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на те, що спірна додаткова угода не була зареєстрована у встановленому законом порядку, в силу приписів ст. 210 ЦК України та роз’яснень, викладених у постановах Пленумів Вищого Господарського Суду України і Верховного Суду України, не являється вчиненою, що в свою чергу виключає можливість визнання її недійсною у судовому порядку.

За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне задоволення апеляційної скарги з огляду на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права з відмовою у позові.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 129,269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства “Ренійський морський торговельний порт” задовольнити, рішення Господарського суду Одеської області від 29.03.2018 року у справі №916/71/18 скасувати.

У позові Товариства з обмеженою відповідальністю “РЕНІ-ЛАЙН” відмовити.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “РЕНІ-ЛАЙН” на користь Державного підприємства “Ренійський морський торговельний порт” судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 2 643 грн..

Видачу наказу за постановою з зазначенням повних реквізитів сторін доручити Господарському суду Одеської області.

Відповідно до ст.284 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється у відповідності до ст.288 ГПК України.

Повний текст складено 19.06.2018 о 12.30.

Головуючий суддя Г.П. Разюк

Суддя С.І. Колоколов

Суддя Я.Ф. Савицький