Рішення № 74756366, 30.05.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 травня 2018 року м. Київ № 826/28160/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Чудак О.М, суддів Пащенка К.С., Шейко Т.І., за участю секретаря судового засідання Ясинської К.В., позивача, представника Міністерства охорони здоров'я України Дяк Ю.М., у відсутність представників другого відповідача, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Міністерства охорони здоров'я України, Державної санітарно-епідеміологічної служби України про визнання рішень, дій, бездіяльності протиправними та стягнення коштів,

встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_2 (ОСОБА_2.) з адміністративним позовом до Міністерства охорони здоров'я України (МОЗ України), в якому, з урахуванням заяви про зміну (уточнення) позовних вимог, просив:

- визнати протиправним наказ МОЗ України від 21.09.2012 №176-о «Про ліквідацію бюджетних закладів, установ та організацій, що належать до сфери управління МОЗ України» в частині покладення на нього обов'язків голови ліквідаційної комісії;

- визнати протиправним наказ МОЗ України від 28.12.2012 №301-о «Про звільнення головних лікарів СЕС об'єктів з особливим режимом роботи»;

- визнати протиправним наказ МОЗ України від 03.02.2016 №7-о «Про внесення змін до персонального складу ліквідаційних комісій юридичних осіб»;

- визнати протиправними дії МОЗ України щодо внесення до додатку до наказу МОЗ України від 21.09.2012 №176-о ОСОБА_2 без його згоди та з помилкою у назві посади;

- визнати протиправними дії МОЗ України щодо виготовлення двох примірників сторінки 16 додатку до наказу МОЗ України від 21.09.2012 №176-о з відкорегованою назвою посади, засвідчені підписом посадової особи та печаткою МОЗ України, без заміни цієї сторінки в наказі МОЗ України від 21.09.2012 №176-о;

- визнати неправомірними дії МОЗ України при проведенні заміни голови ліквідаційної комісії через 45 діб після проведення ним ліквідації юридичної особи та не ознайомлення його з відповідним наказом;

- визнати протиправною бездіяльність МОЗ України та Держсанепідслужби України, що призвела до порушення його прав як фізичної особи, яка мала наслідком примусове безоплатне виконання обов'язків голови ліквідаційної комісії та завдала значної моральної та матеріальної шкоди: сумоусунення МОЗ України від забезпечення ліквідаційної процедури державного закладу; не забезпечення своєчасної заміни голови ліквідаційної комісії; не забезпечення своєчасного розрахунку з ОСОБА_2 при звільненні; не забезпечення фінансування для виконання обов'язків голови ліквідаційної комісії;

- стягнути з МОЗ України виплату у сумі 206496 грн 50 коп. за час виконання обов'язків голови ліквідаційної комісії СЕС зони відчуження;

- стягнути з МОЗ України виплату у сумі 171097 грн 10 коп. за час фактичної затримки виплати вихідної допомоги та компенсації невикористаної відпустки при звільненні, згідно наказу МОЗ України від 28.12.2012 №301-о «Про звільнення головних лікарів СЕС об'єктів з особливим режимом роботи»;

- стягнути з МОЗ України суму спричиненої моральної шкоди у розмірі 80000 грн.

В обґрунтування позову ОСОБА_2 послався на порушення відповідачем вимог чинного законодавства, оскільки він не надавав згоду на виконання функцій голови ліквідаційної комісії державного закладу. Крім того, відповідачем порушено і вимоги статей 40, 116, 117 Кодексу законів про працю України (КЗпП України), оскільки виплата вихідної допомоги та компенсації невикористаної відпустки здійснена через 2,5 роки після звільнення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.01.2016 відкрито провадження у справі, призначено попереднє судове засідання та витребувано у сторін докази на підтвердження своїх вимог та заперечень.

У судовому засіданні 22.07.2016 залучено до участі у справі другого відповідача - Державну санітарно-епідеміологічну служби України (Держсанепідслужба України).

На підставі рішення зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017, згідно з розпорядженням керівника апарату Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017, справу передано на автоматичний розподіл справ між суддями.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.12.2017 адміністративну справу №826/28160/15 прийнято до провадження та призначено до судового розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.05.2018 залишено без розгляду позов в частині позовних вимог про: визнання протиправним наказу МОЗ України від 21.09.2012 №176-о «Про ліквідацію бюджетних закладів, установ та організацій, що належать до сфери управління МОЗ України» в частині покладення на ОСОБА_2 обов'язків голови ліквідаційної комісії; визнання протиправним наказу МОЗ України від 28.12.2012 №301-о «Про звільнення головних лікарів СЕС об'єктів з особливим режимом роботи»; визнання протиправним наказу МОЗ України від 03.02.2016 №7-о «Про внесення змін до персонального складу ліквідаційних комісій юридичних осіб»; визнання протиправними дії МОЗ України щодо внесення до додатку до наказу МОЗ України від 21.09.2012 №176-о ОСОБА_2 без його згоди та з помилкою у назві посади; визнання протиправними дії МОЗ України щодо виготовлення двох примірників сторінки 16 додатку до наказу МОЗ України від 21.09.2012 №176-о з відкорегованою назвою посади, засвідчені підписом посадової особи та печаткою МОЗ України, без заміни цієї сторінки в наказі МОЗ України від 21.09.2012 №176-о; визнання неправомірними дій МОЗ України при проведенні заміни голови ліквідаційної комісії через 45 діб після проведення ОСОБА_2 ліквідації юридичної особи та не ознайомлення ОСОБА_2 з відповідним наказом, який його стосується; визнання протиправною бездіяльності МОЗ України та Держсанепідслужби України, що призвела до порушення прав ОСОБА_2 як фізичної особи, мала наслідком примусове безоплатне виконання обов'язків голови ліквідаційної комісії та завдала значної моральної та матеріальної шкоди: сумоусунення МОЗ України від забезпечення ліквідаційної процедури державного закладу; не забезпечення своєчасної заміни голови ліквідаційної комісії; не забезпечення своєчасного розрахунку з ОСОБА_2 при звільненні; не забезпечення фінансування для виконання обов'язків голови ліквідаційної комісії.

В судовому представник МОЗ України надала суду письмові заперечення, у яких просила відмовити у задоволенні позову, у зв'язку з його безпідставністю та необґрунтованістю.

Представники Держсанепідслужби України у судові засідання не з'являлися, причини неявки не повідомляли, подавши лише письмові заперечення проти задоволення позовних вимог та вказавши, що державний заклад, в якому працював позивач, ліквідовано і служба не є правонаступником ліквідованої юридичної особи, а тому позовні вимоги про стягнення з них коштів не підлягають задоволенню.

15.12.2017 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), шляхом його викладення в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Так, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Наказом першого заступника Міністра - головним державним санітарним лікарем України від 09.12.2010 №272-о ОСОБА_2 призначено на посаду головного державного санітарного лікаря зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення - головного лікаря Державного закладу «Санітарно-епідеміологічна станція зони відчуження» МОЗ України з 14.12.2010.

Відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 14.11.2011 №1184 «Про затвердження граничної чисельності працівників територіальних органів центральних органів виконавчої влади» на Міністерство охорони здоров'я, Міністерство аграрної політики та продовольства, Міністерство інфраструктури покладено обов'язок здійснити заходи щодо ліквідації бюджетних установ та підприємств, працівники яких здійснюють функції, передбачені положеннями про центральні органи виконавчої влади.

Відповідно до пункту 197.1.2 Національного плану дій на 2012 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», затвердженого Указом Президента України від 12.03.2012 №187 визначено, що реалізація Плану заходів щодо оптимізації структури та чисельності територіальних органів Державної санітарно-епідеміологічної служби України здійснюється МОЗ України.

Наказом МОЗ України від 21.09.2012 №176-о «Про ліквідацію бюджетних закладів, установ та організацій, що належать до сфери управління МОЗ України» наказано ліквідувати державні заклади, установи та організації, що належать до сфери управління МОЗ України, за переліком, згідно з додатком. Затверджено персональний склад ліквідаційних комісій юридичних осіб, за переліком, що додається до наказу. ОСОБА_2 вказаним наказом призначений головою ліквідаційної комісії Державного закладу «Санітарно-епідеміологічна станція зони відчуження».

Крім того, судом встановлено, що позивач звільнений з посади головного лікаря Наказом МОЗ України від 28.12.2012 №301-о «Про звільнення головних лікарів СЕС об'єктів з особливим режимом роботи». Вказаним наказом звільнено головних лікарів СЕС об'єктів з особливим режимом роботи відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України, зокрема, ОСОБА_2 з посади головного державного санітарного лікаря зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення - головного лікаря Державного закладу «Санітарно-епідеміологічна станція зони відчуження» МОЗ України.

Позивач зазначає, що незважаючи на звільнення у грудні 2012 року, вихідна допомога та компенсація за невикористану відпустку виплачена йому лише у травні 2015 року, а тому на підставі статей 116, 117 КЗпП України просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 28.12.2012 по дату проведення відповідних виплат - 27.05.2015.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Правовідносини щодо розрахунку при звільнені врегульовані статтею 116 КЗпП України. Відповідно до частини першої цієї статті при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З системного аналізу вказаних норм матеріального права вбачається, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, обов'язок щодо виплати середнього заробітку покладається на роботодавця або уповноважений ним орган.

Згідно пунктів 3.1, 3.3 Статуту Державного закладу «Санітарно-епідеміологічна станція зони відчуження» МОЗ України, затвердженого наказом МОЗ України від 18.02.2008 №83, Державний заклад «Санітарно-епідеміологічна станція зони відчуження» МОЗ України є юридичною особою, має закріплене за нею майно, може від свого імені укладати договори, та угоди, набувати майнові права, виконувати обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді. Державний заклад «Санітарно-епідеміологічна станція зони відчуження» МОЗ України є неприбутковим закладом.

Як вбачається, з наявних у матеріалах справи доказів, Державний заклад «Санітарно-епідеміологічна станція зони відчуження» МОЗ України у якому позивач працював на посаді головного лікаря ліквідовано у 2015 році, що сторонами не заперечується.

В силу вимог статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.

Судом враховано, що ліквідація юридичної особи є однією з форм припинення юридичної особи, за якої відсутнє правонаступництво прав та обов'язків ліквідованої юридичної особи.

Позивач просить стягнути з відповідачів суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, проте, відповідачі у справі не є правонаступниками ліквідованого державного закладу чи уповноваженими особами, на які покладено обов'язок здійснити такі виплати.

Так, відповідно до пункту 1 Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 №400/2011, Державна санітарно-епідеміологічна служба України (Держсанепідслужба України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра охорони здоров'я України. Держсанепідслужба України входить до системи органів виконавчої влади у галузі охорони здоров'я та утворюється для забезпечення реалізації державної політики у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Суд дійшов висновку, що новостворений центральний орган виконавчої влади - Держсанепідслужба України не є правонаступником прав та обов'язків ліквідованих державних закладів, що підтверджується правовим статусом Держсанепідслужба України, визначеним у Положенні про Державну санітарно-епідеміологічну службу України. Крім того, Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України чи інші нормативно-правові акти не містить посилання на те, що Держсанепідслужба України є правонаступником ліквідованих державних закладів.

Таким чином, позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку не підлягають задоволенню.

Щодо вимог позивача про стягнення з МОЗ України на його користь виплати у сумі 206496 грн 50 коп. за час виконання обов'язків голови ліквідаційної комісії СЕС зони відчуження, то підстави для їх задоволення відсутні, зважаючи на наступні обставини.

Наказом МОЗ України від 21.09.2012 №176-о «Про ліквідацію бюджетних закладів, установ та організацій, що належать до сфери управління МОЗ України» наказано ліквідувати державні заклади, установи та організації, що належать до сфери управління МОЗ України, за переліком, згідно з додатком. Затверджено персональний склад ліквідаційних комісій юридичних осіб, за переліком, що додається до наказу. ОСОБА_2 вказаним наказом призначений головою ліквідаційної комісії Державного закладу «Санітарно-епідеміологічна станція зони відчуження».

Проте, пунктом 3 визначено обов'язки голови ліквідаційної комісії, зокрема, відповідно до пункту 3.1 вказаного наказу голова ліквідаційної процедури повинен забезпечити у двомісячний строк з моменту реєстрації цього наказу здійснення в установленому законодавством України порядку заходи щодо ліквідації юридичної особи.

Крім того, пунктом 3.11 зазначеного наказу передбачено, що голова ліквідаційної комісії подає до МОЗ України щомісячні (до 5 числа першого місяця, наступного за звітним) звіти про здійснення заходів з ліквідації відповідної юридичної особи.

При цьому, доводи позивача щодо належного виконання вимог вказаного наказу мають оціночний характер та спростовується доказами наявними у матеріалах справи.

Так, Державний заклад «Санітарно-епідеміологічна станція зони відчуження» МОЗ України ліквідовано лише у грудні 2015 році, хоча наказом МОЗ України від 21.09.2012 визначено двомісячний строк для його ліквідації.

Крім того, позивачем не підтверджено виконання обов'язку щодо подання звітів до МОЗ України щодо вжитих для ліквідації юридичної особи заходів.

Суд також взяв до уваги, що у даних правовідносинах, МОЗ України діяло як суб'єкт управління об'єктами державної власності і відносини, які склались між позивачем та МОЗ України не є трудовими відносинами та відповідно не передбачають виплату заробітної плати.

За викладених обставин, підстави для задоволення позовних вимог в цій частині відсутні.

Щодо позовних вимог про стягнення з МОЗ України суми спричиненої позивачу моральної шкоди у розмірі 80 000 гривень, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно із статтею 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Статтею 23 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Стаття 1173 Цивільного кодексу України передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Як зазначено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Проте, позивачем не надано належних та допустимих доказів факту заподіяння моральної шкоди та не доведено безпосереднього причинного зв'язку між діями чи бездіяльністю відповідача та їх наслідками у вигляді моральних чи фізичних страждань позивача.

Таким чином, позовна вимога про стягнення з відповідача 80000 грн моральної шкоди, заподіяної внаслідок незаконного звільнення, не підлягає задоволенню у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог в цій частині та відсутністю правових підстав щодо їх задоволення.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об'єктивному дослідженні.

Поряд з тим, що на суб'єкта владних повноважень, у випадку, якщо він є відповідачем в адміністративній справі, покладено обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, Кодексом адміністративного судочинства України на кожну сторону, в не залежності від того чи є вона суб'єктом владних повноважень, покладено обов'язок щодо доведення обставин на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Отже, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що вимоги позивача не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що за обставин необґрунтованості заявлених ОСОБА_2 вимог, підстави для стягнення сплаченого нею судового збору з відповідачів відповідно до статті 139 КАС України відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 72-77, 241, 242, 246, 255 КАС України,

вирішив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) до Міністерства охорони здоров'я України (01601, м. Київ, вул. М. Грушевського, буд. 7), Державної санітарно-епідеміологічної служби України (01601, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 7) про стягнення з Міністерства охорони здоров'я України на користь позивача виплати у сумі 206496 грн 50 коп. за час виконання обов'язків голови ліквідаційної комісії СЕС зони відчуження, виплати у сумі 171097 грн 10 коп. за час фактичної затримки виплати вихідної допомоги та компенсації невикористаної відпустки при звільненні, згідно наказу Міністерства охорони здоров'я України від 28.12.2012 №301-о «Про звільнення головних лікарів СЕС об'єктів з особливим режимом роботи» та суми спричиненої моральної шкоди у розмірі 80000 грн, - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Головуючий суддя О.М. Чудак

Суддя К.С. Пащенко

Суддя Т.І. Шейко