Постанова № 74727885, 14.06.2018, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

14 червня 2018 рокусправа № 808/3298/17 Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючий суддя: Божко Л.А.

судді: Дурасова Ю.В. Уханенко С.А.

за участю секретаря судового засідання: Сонник А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 17 січня 2018 р. (ухвалене суддею Калашник Ю.В. , повний текст рішення складено 26 січня 2018 року) по справі за позовом ОСОБА_1 до: 1.Управління соціального захисту населення Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області; 2.Комісії з питань призначення (відновлення) та контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області; 3. Гуляйпільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання незаконним рішення, визнання незаконними дій, відшкодування шкоди та стягнення моральної шкоди,

в с т а н о в и В:

У жовтні 2017 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив

1) визнати незаконним рішення №20 від 20.06.2017 "Про припинення соціальних виплат ОСОБА_1" протокол №15 від 20.06.2017 районної комісії з питань призначення (відновлення) та контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області; 2) визнати незаконними дії Управління соціального захисту населення Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області щодо припинення пенсійних виплат; 3) визнати незаконними дії відповідача-3 щодо припинення пенсійних виплат; 4) відшкодувати збитки, заподіяні незаконним рішення відповідача-2 та незаконними діями відповідача-1 щодо припинення пенсійних виплат, зобов'язавши відповідача-3, як орган, що виконував незаконне рішення, поновити виплати пенсії з липня 2017 року, з урахуванням компенсації, у зв'язку з порушенням строків виплати пенсії з вини уповноваженого на це органу, у розмірі, визначеному Порядком проведення компенсації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159; 5) стягнути на користь позивача в рахунок компенсації моральної шкоди гроші: з відповідача-1 у сумі 6400 грн., з відповідача-2 у сумі 6400 грн., з відповідача-3 у сумі 6400 грн.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 17 січня 2018 р. в задоволенні адміністративного позову відмовлено .

Рішення суду обґрунтовано тим, що позивач не надав до суду доказів додержання приписів п.3 ч.2 ст.9 Закону України №1706-VII від 20.10.2014 "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", своєчасного повідомлення відповідача-1 про виїзд до м.Донецьк. Позивачем, його представником не доведено протиправність дій відповідачів-1,2,3 стосовно припинення виплати пенсії.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції , позивач подав апеляційну скаргу, де просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, у тому числі отримання пенсії. Припинення виплати пенсії, у зв'язку зі скасуванням органами соціального захисту населення дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи суперечить принципам, які закріпленні в Конституції України та підставам, наведеним в Законі №1058.

Від Гуляйпільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, Управління соціального захисту населення Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області, Комісії з питань призначення (відновлення) та контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області на адресу суду надійшли відзиви на апеляційну скаргу, в яких відповідачі зазначають, що суд першої інстанції правильно встановив всі обставини справи та постановив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Крім того, до суду надійшло звернення ОСОБА_1 щодо відшкодування судових витрат в сумі 11 878,69 грн.

Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши обставини по справі, колегія суддів, вважає, що останню необхідно задовольнити частково з огляду на наступне.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Згідно посвідчення Серії НОМЕР_1 виданого 12.05.1998 Будьоновським відділом соціального захисту населення м.Донецька ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи за загальним захворюванням (а.с.11).

Позивач став на облік до Управління пенсійного фонду України в Новомиколаївському районі Запорізької області, на підставі Довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції №2325000479 від 24.09.2015 (а.с.12). Вказана довідка має відомості як про місце мешкання позивача у АДРЕСА_1 контактний номер мобільного засобу зв'язку. На звороті Довідка має відмітки про її продовження та штамп реєстрації тимчасового місця мешкання.

10.03.2017 робочою групою щодо здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування з метою контролю проведено перевірку фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 Складено акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, в якому зазначено, що на момент перевірки вищевказаний громадянин був відсутній. Робочою групою залишено повідомлення про необхідність протягом трьох робочих днів з'явитися до УПСЗН для проходження фізичної ідентифікації. Відповідно до пп.3 п.2 ст.9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб") внутрішньо переміщена особа ОСОБА_1 у десятиденний строк не повідомив письмово про зміну фактичного місця проживання/перебування УПСЗН за новим фактичним місцем проживання/перебування.

13.03.2017 позивач з'явився до УПСЗН, підтвердив фізичну ідентифікацію та залишив пояснення, до якого докладає доказ своєї відсутності - виписку із медичної карти хворого батька, виданої лікарнею із кутовим штампом так званої "ДНР". Цю виписку спеціалісти УПСЗН не можуть брати до уваги та керуватися в роботі. Наявність таких документів у справі є неприпустимим. Фактичне місце проживання не підтверджувала Трудова сільська рада (довідка від 17.03.2017 №176). Відповідно до вищевказаної довідки внутрішньо переміщена особа ОСОБА_1 постійно не проживав і не проживає за адресою: АДРЕСА_1 протягом 2016, 2017 років. Але, ОСОБА_1, який на той час підтвердив фізичну ідентифікацію, продовжував отримувати пенсію. 17.03.2017 УПСЗН направило запит до Держприкордонслужби щодо виїзду внутрішньо переміщеної особи за кордон, на тимчасово окуповану територію України або до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, із зазначенням кількості днів такої відсутності протягом 90 днів, які передують даті подання відповідного запиту. 08.06.2017 до УПСЗН надійшла відповідь від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 02.06.2017 №0.64-17982/0/15-17 щодо перетинання державного кордону внутрішньо переміщеною особою ОСОБА_1 Відповідно до вищевказаного листа Головного центру обробки спеціальної інформації внутрішньо переміщена особа ОСОБА_1 12.03.2017 в'їхав на підконтрольну територію України, 13.03.2017 вищевказаний громадянин з'явився до УПСЗН, підтвердив фізичну ідентифікацію та залишив пояснення. 12.03.2017 в'їхав на територію, підконтрольну українській владі, 13.03.2017 підтвердив фізичну ідентифікацію, а 14.03.2017 виїхав до м.Донецьк, що підтверджує вищезазначений лист Головного центру обробки спеціальної інформації. Далі відповідно до вищевказаного листа Головного центру обробки спеціальної інформації ОСОБА_1 - 28.03.2017 в'їхав, 30.03.2017 виїхав; 23.04.2017 в'їхав, 24.04.2017 виїхав і до засідання районної комісії з питань призначення (відновлення) та контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (20.06.2017) не повернувся на тимчасове місце проживання/перебування: АДРЕСА_1. 20.06.2017 на запит УПСЗН Трудовою сільською радою також була надана довідка, в якій зазначено, що внутрішньо переміщена особа ОСОБА_1 постійно не проживав і не проживає за адресою: АДРЕСА_1 протягом 2016, 2017 років (довідка від 20.06.2017 №259). Тому 20.06.2017 на засіданні Комісії відповідно до пунктів 12, 14 Порядку ОСОБА_1, у зв'язку з тривалою відсутністю за фактичним місцем проживання/перебування, припинено соціальну виплату - пенсію (щомісячне довічне утримання). Копію рішення Комісії УПСЗН відправило поштою, вих.№920 від 22.06.2017. Лист, який повернувся до УПСЗН з позначкою "Повертається Новомиколаївка за зазначеною адресою не проживає" поштовий штамп від 01.07.2017, в УПСЗН зареєстровано у вхідній кореспонденції 05.07.2017 №1548/05

Рішенням районної комісії з питань призначення (відновлення) та контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 20.06.2017 №20, було припинено виплату пенсії (щомісячного довічного утримання) відповідно до пунктів 12,14 "Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування", затвердженого 08.06.2016 постановою Кабінету Міністрів України №365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", у зв'язку з тривалою відсутністю (дані отримані від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 02.06.2017 №0.64-17982/0/15-17) за фактичним місцем проживання/перебування.

З липня 2017 року виплату пенсії було припинено.

26.07.2017, ОСОБА_1 звернувся до УСЗН за роз'ясненням , Того ж дня в приміщенні УСЗН позивач отримав копію рішення комісії.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон №1058).

Частиною 3 статті 4 Закону №1058 визначено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону №1058 передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким, зокрема, визначено підстави припинення пенсійних виплат, є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Інші нормативно-правові акти, у сфері правовідносин врегульованих Законом №1058, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Питання виплати пенсій врегульовані статтею 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.

Конституційний Суд України у рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини вказав, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю у поводженні, яка порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу (див. цитату у п. 25 цього рішення).

У цих рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Водночас, як встановлено судом, прийняте Новомиколаївською районною державною адміністрацією рішення№20 від 20 червня 2017 року про припинення соціальних виплат гр. ОСОБА_1 у зв'язку з тривалою відсутністю прийнято з порушенням законодавства, оскільки як свідчить аналіз положень Закону № 1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених ст. 49 цього Закону.

Суд зазначає, що непідтвердження фактичного місця проживання не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а Постанова КМУ № 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем.

У рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (цитата у п. 25 цього рішення).

Таким чином, припиняючи нарахування та виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (цитата у п. 33 цього рішення).

Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

З огляду на викладене суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 20 червня 2017 року було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV, а з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Стосовно стягнення з відповідача на користь позивача моральної та матеріальної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За правилами ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до ч.2 ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у Постанові «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 (із змінами та доповненнями) під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (пункт 3 Постанови).

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч.3 ст.23 ЦК України).

Згідно з пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 наведеної вище Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4).

При цьому, зважаючи на характер спору, позивач не звільнений від обов'язку по доведенню позовних вимог про стягнення суми на відшкодування моральної шкоди, як це передбачено ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Проте, позивач не надав до суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв'язку між оскаржуваним рішенням відповідача та завданням позивачу моральної шкоди.

При цьому, сам лише факт порушених прав, як вважає позивач, не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.

Визнання судом протиправним рішення відповідача та його скасування стосується виключно меж застосування норм законодавства, у той час як моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами.

Тобто, позивачем не доведено спричиненої відповідачем моральної шкоди за наведеними вище критеріями їх оцінки, а тому висновок суду першої інстанції, що вимоги позивача у цій частині не підлягають задоволенню, є правильним.

Що стосується відшкодування матеріальної шкоди, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

За загальними правилами ч. 1 ст. 22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ст.1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Отже, юридичною підставою такої відповідальності органів місцевого самоврядування є заподіяння шкоди юридичним чи фізичним особам, в тому числі, у результаті прийняття незаконних рішень, тобто правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Виходячи з вищенаведеного, приймаючи до уваги, надані позивачем підтверджуючі документи на відшкодування матеріальної шкоди, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про необхідність скасування постанови суду першої інстанції та прийняття нової .

Керуючись ст.308, ст. 311, ст. 315, ст. 317 КАС України суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 17 січня 2018 р. - скасувати та прийняти нову постанову.

Визнати протиправним та скасувати рішення №20 від 20.06.2017 "Про припинення соціальних виплат ОСОБА_1" .

Зобов'язати Гуляйпільське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області відновити виплату ОСОБА_1 призначену йому пенсію за віком з 20 червня 2017 року.

Стягнути з Гуляйпільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 11 878,69 грн.

В задоволенні інших частин позивних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя: Л.А. Божко

Суддя: Ю.В. Дурасова

Суддя: С.А. Уханенко