Постанова № 74641421, 12.06.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

——————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 червня 2018 р.м.ОдесаСправа № 766/20895/17

Категорія: 10 Головуючий в 1 інстанції: Хайдарова І.О.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Джабурія О.В.

суддів – Вербицької Н.В.

– ОСОБА_1

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 09 січня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Херсонського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Херсонської області про зобов’язання призначити виплату пенсії за віком, -

ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА

НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

30 листопада 2017 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив суд:

- зобов'язати Херсонське об'єднане управління Пенсійного фонду України Херсонської області призначити та виплачувати йому пенсію за віком з 28 квітня 2017 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 09 січня 2018 року адміністративний позов ОСОБА_2 до Херсонського об'єднаного управління пенсійного фонду України про зобов'язання призначити виплату пенсії за віком - задоволено. Зобов'язано Херсонське об'єднане управління Пенсійного фонду України Херсонської області призначити та виплачувати ОСОБА_2 пенсію за віком з 28 квітня 2017 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Не погодившись з таким рішенням Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області звернулось з апеляційною скаргою на вказане судове рішення. Апелянт ставить питання про скасування судового рішення суду першої інстанції.

Згідно до вимог ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА :

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

10.04.1992 року ОСОБА_2 виїхав з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де прийнятий на консульський облік в Посольстві України в Державі Ізраїль, що підтверджується відміткою у паспорті КР004038, копія якого міститься в матеріалах справи.

Представником позивача ОСОБА_2 ОСОБА_3, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, до Уповноваженого Управлінню Пенсійного Фонду України подано оригінал заяви позивача про призначення пенсії від 07.03.2017 року, справжність підпису на якій засвідчені нотаріусом Держави Ізраїль з проставлянням апостилю. До заяви подано копії документів: копія довіреності від 07.03.2017 року, складеної у місті Рішон Ле-Ціон, Ізраїль, копія закордонного паспорта від 21.08.2010 року ОСОБА_2 з відміткою про постійне місце проживання в країні Ізраїль, копію трудової книжки від 31.08.1973 року з датою звільнення 22.01.1992 року.

26.05.2017 року листом Херсонське об’єднане управління Пенсійного фонду України Херсонської області за вихідним №№ 60/ю-25, 79/ю-29 повідомило представника позивача про відмову в прийнятті заяви ОСОБА_2 у зв’язку з порушенням Порядку подання та оформлення документів для призначення пенсій, а саме позивачем не надано оригінали документів, підтверджують стаж, вік та заробітну плату.

Не погоджуючись з відмовою відповідача у розгляді питання у призначенні пенсії за віком, представник позивача звернувся до суду з даним позовом.

ОСОБА_4 ПРАВА

Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

За змістом статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Відповідно до статті 25 Конституції України зазначено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Статтею 2 Протоколу №4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Таким чином, кожен громадянин України має право на вільний вибір свого місця проживання, в тому числі й за кордоном зі збереженням всіх конституційних прав, в тому числі й право на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадянина у старості.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (частина 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України).

Враховуючи те, що рішення Європейського Суду з прав людини є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику Європейського Суду з прав людини.

Так, в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, зазначено, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, у якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україні. Тому, Європейський Суд з прав людини дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації з пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пунктах 52-54 зазначеного рішення Європейського Суду з прав людини зазначено, що органи влади не надали ніякого обґрунтування позбавлення заявника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном. Дійсно, ані рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року не вказує на те, що національні органи наводили відповідні причини для виправдання відмінності у ставленні, на яку заявник скаржився, ані Уряд під час провадження в Суді не навів жодних таких обґрунтувань. У цьому контексті Суд зазначає, що Уряд не посилався на міркування щодо міжнародного співробітництва з метою обґрунтування поводження з пенсіонерами, які проживають в Україні, в інший спосіб, ніж з тими, які проживають за кордоном. Наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободу поєднанні зі статтею 1 Першого Протоколу.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

В своєму рішенні від 07.10.2009 року №25-рп/2009 Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, речення другого статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року вказано, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення України з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи з правової соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Отже, з дня набрання чинності рішенням №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV виникли підстави, у тому числі, для призначення і виплати пенсії позивачу у розмірі, передбаченому Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Таким чином право позивача як громадянина України на призначення пенсії за віком не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.

Частиною 1 статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що право на отримання пенсії та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно з цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Статтею 5 Закону України «Про громадянство України» визначено, що документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

За змістом частини 1 статті 44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» заява про призначення (перерахунок) пенсії або про її відстрочення та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Відповідно частини 5 статті 45 зазначеного Закону документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

Постановою Правління Пенсійного фонду України, який є центральним органом виконавчої влади, 25.11.2005 року за №22-1 затверджений Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 року за №1566/11846 (далі - Порядок №22-1).

Порядком №22-1 передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим громадянам і членам їх сімей подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації), або законним представником відповідно до законодавства за місцем проживання (реєстрації) заявника (п.1.1 Порядку№22-1).

У пункті 2.9 Порядку № 22-1 зазначено, що особа, яка зверталася за пенсією, повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.

Згідно з пунктом 2.23 Порядку № 22-1 документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.

В листі-відмові відповідач посилається на те, що позивачем була порушена процедура звернення за призначенням її пенсії, а саме, не була дотримана вимога надання оригіналів необхідних документів.

Поряд з цим, суд зазначає, що в спірному випадку управлінням у відповідь на заяву про призначення пенсії не було прийнято ані рішення про призначення пенсії, ані рішення про відмову в призначенні пенсії, а лише мало місце оформлення листа від 26.05.2017р. №№60/ю-25,79/ю-29, що суперечить приписам частини 5 статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку про безпідставність не здійснення відповідачем фактичного розгляду заяви про призначення ОСОБА_2 пенсії за віком.

Крім цього, колегія вважає за необхідне зазначити, що представником позивача в прохальній частині позову обрано такий спосіб захисту порушеного права позивача як зобов'язання призначити та виплачувати ОСОБА_2 пенсію за віком з 28.04.2017 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходів.

Вирішуючи питання про обрання способу захисту порушеного права позивача, суд виходить із такого.

Завданням адміністративного судочинства, відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення судом справ.

Тобто, за змістом вказаної правової норми, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.

Призначення та виплата пенсії відноситься виключно до функцій органів Пенсійного фонду України.

Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Отже вищевказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому не підлягає задоволенню.

При цьому, суд звертає увагу на те, що права позивача в частині нарахування та виплати пенсії у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, на час розгляду даної справи не порушені, оскільки нарахування пенсії не проведено, а суд не може під час прийняття рішення вирішувати питання щодо правовідносин, які можливо будуть мати місце в майбутньому.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_2 до Херсонського об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області про зобов'язання вчинити певні дії підлягають частковому задоволенню шляхом зобов'язання Херсонського об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області розглянути заяву ОСОБА_2 про призначення/перерахунок пенсії від 07.03.2017 року, з урахуванням висновків суду.

Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Керуючись ст.ст. 308; 311; 315; 317; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області задовольнити.

Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 09 січня 2018 року – скасувати, прийняти нову, якою позовні вимоги ОСОБА_2 до Херсонського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Херсонської області про зобов’язання призначити виплату пенсії за віком задовольнити частково.

Зобов'язати Херсонське об’єднане управління Пенсійного фонду України Херсонської області розглянути заяву ОСОБА_2 про призначення/перерахунок пенсії від 07 березня 2017 року, з урахуванням висновків суду.

В задоволенні іншої частини позовної вимог відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий суддя ОСОБА_5Судді ОСОБА_1 ОСОБА_6