Постанова № 74630628, 05.06.2018, Апеляційний суд міста Києва

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2018 року Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів:

судді-доповідача Крижанівської Г.В.,

суддів Оніщука М.І., Шебуєвої В.А.,

при секретарі Лисиці Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання кредитного договору частково недійсним та стягнення коштів за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 березня 2018 року, ухваленого в складі судді Заставенко М.О.,-

ВСТАНОВИВ:

В жовтні 2017 року позивач звернувся до суду із позовом до ПАТ «Ідея Банк» про визнання кредитного договору частково недійсним та стягнення коштів.

Свої вимоги обґрунтував тим, що між ним та банком був укладений кредитний договір № Z06.221.72200 від 10.02.2017, відповідно до умов якого позивач отримав кредит в сумі 109 500 грн. строком на 24 місяці на поточні потреби, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 21,99% річних.

Також договором встановлена щомісячна плата за обслуговування (комісія) в сумі 2,2% на місяць, тобто 26,4 % на рік.

Позивач вважавнезаконним положення цього договору щодо встановлення комісії 26,4 % на рік, на додаток до процентної ставки 21,99 % на рік, оскільки встановивши в кредитному договорі обов'язок позичальника щодо сплати щомісячної комісії за обслуговування кредиту, банкомне було зазначено про те, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу.

При поверненні кредиту позивачем було сплачено 8 місячних платежів за обслуговування кредиту за період з 10.02.2017 по 09.10.2017 в загальній сумі 25 660, 64 грн., яка на думку позивача, підлягає поверненню.

Справа № 753/18778/17 № апеляційного провадження: 22-ц/796/4231/2018Головуючий у суді першої інстанції: Заставенко М.О.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Крижанівська Г.В.Враховуючи наведене, просив визнати недійсним з моменту укладення умову кредитного договору, вказану в п. 1.1, 1.4, 2.1 та 2.7 Договору, щодо обов'язку позичальника сплачувати щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості (комісію), графік сплати якої вказано в п. 6.1 кредитного договору; стягнути з ПАТ«Ідея Банк»25 660, 64грн. сплачені позивачем кошти. Також ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним з моменту укладення умову кредитного договору, передбачену в п. 5.4 Договору, щодо порядку вирішення спорів, а саме їх розгляду у постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12 березня 2018 року позов задоволено.

Визнанонедійсним з моменту укладення кредитного договору № Z06.221.72200 від 10.02.2017 між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_2 умову цього договору, вказану в п. 1.1, 1.4, 2.1 та 2.7 Договору, щодо обов'язку позичальника сплачувати щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості (комісію), графік сплати якої вказано в п. 6.1 кредитного договору. Стягнуто з ПАТ «Ідея Банк» на користь позивачакошти, що були сплачені як плата за обслуговування кредиту згідно з п. 6.1 кредитного договору за період з 10.02.2017 до 09.10.2017 в сумі 25 660, 64 грн.Визнано недійсним з моменту укладення кредитного договору № Z06.221.72200 від 10.02.2017 між ПАТ «Ідея Банк» та позивачем умову цього договору, вказану в п. 5.4 Договору, що всі вимоги, які виникають при виконанні даного Договору або у зв'язку з ним, або випливають з нього та становлять предмет спору, підлягають розгляду у постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, представник ПАТ «Ідея Банк» подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права.

Вказував, що Законом України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги, а відтак плата за обслуговування кредиту визначається кожним банком індивідуально та затверджується внутрішніми актами.

Зазначав, що оскільки в оспорюваному договорі плата за обслуговування кредитної заборгованості визначена не за формулою із змінними величинами, а відображена фіксованою сумою, то така умова не суперечить положенням ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Наголошував, що при ухваленні рішення суд першої інстанції посилався на правову позиції Верховного Суду України від 16.11.2016 щодо застосування п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які втратили чинність на підставі постанови НБУ № 49 від 08 червня 2017 року.

Також представник банку не погоджувався із висновками суду щодо визнання недійсним третейського застереження, посилаючись на те, що наявність такої умови в Договорі не зобов'язує особу звертатися виключно до третейського суду у разі виникнення спору.

Враховуючи вищезазначене, просив апеляційну скаргу задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції шляхом прийняття постанови про відмову у задоволені позову.

В судовому засіданні ОСОБА_2 проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив скаргу залишити без задоволення з огляду на її безпідставність, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

В апеляційній скарзі представник банку просив проводити розгляд справи за його відсутності у порядку ст. 372 ЦПК України.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, заслухавши пояснення позивача, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 10.02.2017 між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № Z06.221.72200, відповідно до умов якого позивач отримав кредит в сумі 109 500 грн. строком на 24 місяці на поточні потреби зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 21,99% річних та кінцевим терміном повернення до 10.02.2019 (а. с. 4-6).

Умовами п. 1.4 вказаного договору передбачено, що за обслуговування кредиту банком позивач сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно п. 6.1 договору, який в свою чергу містить графік щомісячних платежів за кредитним договором - комісію.

Відповідно до п. 5.4 договору, всі вимоги, які виникають при виконанні даного договору або у зв'язку з ним, або випливають з нього та становлять предмет спору, підлягають розгляду в постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків.

Згідно довідки ПАТ «Ідея Банк»№ 102-26/603 від 10.10.2017 у ОСОБА_2 відсутня кредитна заборгованість за кредитним договором № Z06.221.72200 (а.с. 11).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що кредит наданий позивачу, є споживчим, врегулювання даних правовідносин здійснюється відповідно до норм Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак положення вказаного Закону щодо заборони встановлення несправедливих умов в договорах підлягають застосуванню у даному спорі. Так, суд вважав, що встановлення банком комісійної винагороди є порушенням наведеного вище Закону. Крім того, виходячи зі змісту даного Закону та Закону України «Про третейські суди» суд дійшов висновку про визнання недійсними умови договору в частині третейського застереження.

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною 1 статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За змістом ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 3 ст. 1054 ЦК України особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Як вбачається зі змісту кредитного договору, укладеного між сторонами, даний договір є споживчим, а відтак правовідносини між позивачем та банком регулюються, зокрема, Законом України «Про захист прав споживачів».

Так, положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.

При укладенні кредитного договору банк встановив сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, проте при цьомуне зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач сплатив комісію за послуги, за обслуговування кредиту банком, за період з березня 2017 року по жовтень 2017 року на загальну суму 25 660, 64 грн.

Таким чином, банком порушено вимоги ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, умова договору щодо нарахування позичальнику комісії за послуги з обслуговування кредиту без зазначення конкретного переліку таких послуг та фактичного їх ненадання, є несправедливою умовою в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції відповідно до приписів ст. ст. 215, 217 ЦК України дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання недійсним з моменту укладення кредитного договору умову цього договору щодо обов'язку позичальника сплачувати щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості (комісію) та повернення позивачу сплачених коштів.

Також колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про визнання недійсним умову кредитного договору, вказану в п. 5.4 щодо узгодження між сторонами порядку вирішення питань, які виникають при виконанні даного договору шляхом розгляду їх у постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків.

Як зазначалося вище, зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, згідно приписів ст. 203 ЦК України.

Разом з тим, укладений сторонами договір містить положення щодо розгляду спору, у разі його виникнення, в постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків.

Разом з тим, відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про третейські суди», третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Встановивши, що наданий банком кредит є споживчим, правовідносини, що існують між банком та позичальником регулюються, зокрема, Законом України «Про захист прав споживачів», колегія суддів вважає, що будь-які питання, що стосуються виконання умов даного договору не можуть бути предметом третейського розгляду.

Доводи апеляційної скарги про те, що оскільки в оспорюваному договорі плата за обслуговування кредитної заборгованості визначена не за формулою із змінними величинами, а відображена фіксованою сумою, то така умова не суперечить положенням ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» колегією суддів відхиляється з огляду на те, що встановлені судом обставини достовірно свідчать про несправедливість відповідних умов договору в розумінні ст. 18 Закону та спростовують дану позицію банку.

Також, колегією суддів не приймаються до уваги посилання в апеляційній скарзі на те, що при ухваленні рішення суд першої інстанції посилався на правову позиції Верховного Суду України від 16.11.2016 щодо застосування п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які втратили чинність на підставі постанови НБУ № 49 від 08 червня 2017 року, оскільки на момент укладення сторонами кредитного договору, вказані Правила були чинними.

Твердження представника банку, що наявність умови в Договорі не зобов'язує особу звертатися виключно до третейського суду у разі виникнення спору не ґрунтується на вимогах закону, оскільки вказана умова суперечить п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про третейські суди».

Розглядаючи спір, суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку доказам, правильно визначив правову природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, і прийшов до правильного висновку про задоволення позовних вимог, про що ухвалив відповідне рішення.

Доводи скарги цих висновків не спростовують, не впливають на правильність прийнятого судом рішення і, з огляду на вимоги ст. 375 ЦПК України, не можуть бути визнані підставою для його скасування, тому підлягають відхиленню.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повне судове рішення складено 08 червня2018 року.

Суддя-доповідач

Судді