Постанова № 74615017, 07.06.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 335/9876/16 Головуючий у 1 інстанції

№ провадження 22-ц/778/1865/18 ОСОБА_1

Доповідач: Бєлка В.Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 червня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого: Бєлки В.Ю.

Суддів: Онищенко Е.А.

ОСОБА_2

При секретарі: Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та представника ОСОБА_4 – ОСОБА_5 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2018 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_6, про усунення перешкод у користуванні майном та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, треті особи без самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_7, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_8, про визнання недійсним договору дарування,

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні майном, посилаючись на те, що вона на підставі договору дарування від 09.08.2016 року є власницею квартири АДРЕСА_1.

Зазначає, що в квартирі проживає відповідач, яка є колишньою дружиною колишнього власника квартири ОСОБА_6 Шлюб між ними було розірвано.

Проте, відповідач так і залишилася проживати у квартирі, як член сім’ї власника квартири.

Після набуття нею права власності на квартиру, відповідач в усній формі відмовляється її звільнити та знятися з реєстраційного обліку, внаслідок чого створюються перешкоди у здійсненні її прав як власника квартири, зокрема, у вільному користуванні та проживанні в ній.

Посилаючись на зазначені обставини, а також на положення ст. ст. 383, 391 ЦК України, ст. 156 ЖК України, просила суд усунути їй перешкоди у здійсненні права користування квартирою № 91 в буд. № 97 по вул. Перемоги в м. Запоріжжі шляхом визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою № 91 в буд. № 97 по вул. Перемоги в м. Запоріжжі та виселення відповідача із вказаної квартири.

У березні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_6, треті особи без самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_7, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_8, про визнання недійсним договору дарування.

В обґрунтування зустрічного позову зазначала, що у спірну квартиру вона вселилася разом з чоловіком ОСОБА_6 в 1990 році.

На той час спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_9, який надав дозвіл на вселення її та її чоловіка, а тому вона вселилася у квартиру на законних підставах та проживає у ній постійно разом зі своєю донькою ОСОБА_7

Згодом її чоловік, діючи на підставі довіреності від імені ОСОБА_9, продав квартиру своїй матері – ОСОБА_10, а вона, у свою чергу, подарувала її своєму синові та колишньому чоловіку позивача за зустрічним позовом – ОСОБА_6

14 жовтня 2009 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було розірвано.

09 серпня 2016 року ОСОБА_6, на підставі договору дарування, подарував квартиру АДРЕСА_2 своїй нинішній дружині – ОСОБА_4, позивачу за первісним позовом.

При цьому, новий власник квартири до подання позову жодного разу не зверталася до неї з вимогою про виселення.

Вважає, що договір дарування від 09.08.2016 року є фіктивним, оскільки він був укладений не з метою настання певних правових наслідків у вигляді переходу права власності, а виключно для того, щоб новий власник, який не обтяжений правовідносинами колишніх членів сім’ї наймача, міг вимагати від неї виселитися.

Посилаючись на вказані обставини, просила суд на підставі ст. 234 ЦК України визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 від 09.08.2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_8

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 березня 2017 року зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, треті особи без самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_7, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_8, про визнання недійсним договору дарування квартири прийнятий та об’єднаний в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2018 року зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, треті особи без самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_7, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_8 про визнання недійсним договору дарування залишено без задоволення.

Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3, 3-тя особа: ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні майном задоволено частково.

Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою № 91 в будинку № 97 по вулиці Перемоги в місті Запоріжжі.

У задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_3 відмовлено.

У апеляційній скарзі ОСОБА_4 зазначає, що рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Просить скасувати рішення суду в частині задоволення первісного позову скасувати та в позові відмовити, в частині відмови в зустрічному позові скасувати та позов задовольнити.

У апеляційній скарзі представник ОСОБА_4 – ОСОБА_5 зазначає, що рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Просить скасувати рішення суду в частині задоволення первісних позовних вимог про виселення ОСОБА_4 та ухвалити у цій частині нове рішення, яким усунути перешкоди ОСОБА_4 перешкоди у здійсненні права користування квартирою шляхом виселення ОСОБА_4ВУ. з квартири.

Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, що з’явилися, вивчивши апеляційні скарги та матеріали справи, колегія вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон їх регулює.

Судом встановлено і підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_6 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 з 26.07.1986 року, який було розірвано 14.10.2009 року, актовий запис № 283, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу Серія 1-ЖС № 081933 від 05.05.2011 року.

Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом – ОСОБА_3 проживає та зареєстрована у квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 з 09.10.1991 року по теперішній час.

У зазначеній квартирі, крім неї, з 09.10.1991 року був зареєстрований її колишній чоловік ОСОБА_6 та з 2003 року - їх донька ОСОБА_7

На час реєстрації 09.10.1991 року місця проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_6 у квартирі АДРЕСА_5, право власності на вказану квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 20.05.1991 року належало ОСОБА_10.

09.08.2016 року між ОСОБА_6 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) було укладено договір дарування, за умовами якого дарувальник подарував належну йому, а обдаровувана прийняла у дар квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, загальною площею 48,6 кв.м. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_8 та зареєстровано в реєстрі за № 1639.

Передана на підставі договору дарування від 09.08.2016 року у дар квартира належала ОСОБА_6 на праві власності на підставі договору дарування, посвідченого Третьою Запорізькою державною нотаріальною конторою 14.01.1992 року за реєстровим № 2-113, а тому в силу ст. 24 КпШС України вказана квартира є особистою власністю дарувальника.

Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування від 09.08.2016 року недійсним, ОСОБА_4 зазначала про те, що цей договір укладено фіктивно, оскільки він не був направлений на створення реальних юридичних наслідків у вигляді переходу права власності, а його укладення обумовлено тим, щоб новий власник цієї квартири не був обтяжений із особами, які проживають в цій квартирі, правовідносинами колишніх членів сім’ї та мав можливість виселити її із квартири.

Залишаючи зустрічний позов без задоволення, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження її доводів щодо фіктивності договору дарування квартири, який укладено 09.08.2016 року між ОСОБА_6 та його дружиною ОСОБА_4. Не надано таких доказів і у доводах апеляційної скарги.

Так, судом першої інстанції встановлено, що оспорюваний договір дарування було посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу.

Зі змісту п. 11 договору вбачається, що волевиявлення сторін договору на укладання правочину було вільним та відповідало реальні домовленості та дійсним намірам. Сторони підтвердили, що цей договір вчинюється за відсутності впливу тяжкої обставини та обставин, що спонукають вчинити цей правочин на вкрай невигідних умовах, не носить характеру фіктивного та удаваного правочину.

На час вчинення правочину заборон щодо розпорядження майном ОСОБА_6 не існувало, а тому він мав повне право на розпорядження належним йому на праві власності майном.

Одразу після укладення договору дарування, новий власник квартири – ОСОБА_11 звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні квартирою та виселення з неї відповідача за первісним позовом, що свідчить про те, що вона має інтерес до вказаної квартири, як до постійного місця проживання та виявляє намір користуватися нею, а відповідно і усуває припущення позивача за зустрічним позовом, що вказаний договір було укладено фіктивно, без наміру створити будь-які наслідки.

Посилання ОСОБА_3 в обґрунтування позовних вимог про визнання договору дарування фіктивним на те, що ОСОБА_6 вимагав у неї виселитися із спірної квартири, на що вона відмовилася, а тому цей договір було укладено із новим власником лише з тією метою, щоб виселити її із квартири, судом першої інстанції правильно не взято до уваги, оскільки матеріали не містять жодних доказів на підтвердження існування між колишнім подружжям спору щодо користування спірною квартирою, не надано таких доказів і до апеляційної скарги.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів належними і допустимими доказами, що укладений відповідачами договір є фіктивним, а посилання в позовній заяві на те, що сторони при укладенні договору не передбачали реальне настання правових наслідків за договором, не підтверджене жодними доказами та є припущенням позивача за зустрічним позовом, у зв’язку з чим позов про визнання договору дарування недійсним задоволенню не підлягає.

Судом також встановлено, що ОСОБА_4 є законним власником к. № 91 в буд. № 97 по вул. Перемоги в м. Запоріжжі, в якій на даний час проживає відповідач за первісним позовом – ОСОБА_3, яка є колишнім членом сім'ї колишнього власника вказаної квартири.

Договір оренди квартири АДРЕСА_6, укладений 13.05.1990 року між ОСОБА_9 і ОСОБА_3, є недостатнім доказом, який би вказував на наявність обставин справи, які входять в предмет доказування, а саме на право користування ОСОБА_3 спірною квартирою, яка не перебуває у її власності.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстав, передбачених законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Отже підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення його прав і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК). Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши вимогу про позбавлення права користування житловим приміщенням.

Виникнення права членів сім'ї власника будинку на користування будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а, отже, припинення права власності на будинок припиняє право членів його сім'ї на користування цим будинком. Чинним законодавством України не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника.

З урахуванням викладеного та враховуючи те, що колишній чоловік відповідача за первісним позовом ОСОБА_12, колишнім членом сім'ї якого вона є, перестав бути власником спірної квартири, відповідач за первісним позовом ніколи не була членом сім'ї теперішнього власника житла – ОСОБА_4, а реєстрація місця її проживання та сам факт її проживання у спірній квартирі порушує право власності позивача за первісним позовом на вільне володіння та користування належним їй майном, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги останньої про усунення перешкод у здійсненні нею права власності своїм майном підлягають задоволенню шляхом визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою саме, як член сім’ї.

Також колегія погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про виселення ОСОБА_13, оскільки вони є передчасними, та такими що можуть бути розглянуті після набуття законної сили рішенням суду про визнання її такою, що втратила право користування квартирою.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 383 ЦПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 – ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2018 року по цій справі залишити без змін.

Дата складання повної постанови 11 червня 2018 року.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий:

Судді: