Постанова № 74612093, 30.05.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

——————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 травня 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/5039/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Левчук О. А.

Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого: Градовського Ю.М.

суддів: Крусян А.В.,

ОСОБА_1

при секретарі: Голобородько Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 до Державної Міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов’язати вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2017р. ОСОБА_2 ОСОБА_4 звернувся в суд із позовом до ДМС України, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України за №103-17 від 29.03.2017р.;

- зобов’язати ДМС України визнати громадянина ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_4 15.04.1970р.н. біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що у зв’язку із необхідності легального перебування на території України та небажанням повернутися назад до ОСОБА_5 з причин втрати власного життя у громадянській війні ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 звернувся із заявою до ГУ ДМС про надання захисту в Україні. Однак, рішенням ГУ ДМС в Одеській області за №103-17 від 29.03.2017р. йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому було зазначено, що рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було прийнято через те, що історія переслідувань не відповідає критеріям міжнародного захисту та факти переслідування мали низку суперечностей.

Позивач вважає прийняте ДМС України рішення таким, що не ґрунтується на законі та підлягає скасуванню.

Посилаючись на зазначені обставини просив позов задовольнити.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018р. в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

В апеляційній скарзі апелянт просить постанову суду скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм права.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення на неї, перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення скарги без задоволення, постанови суду без змін, з наступних підстав.

Відповідно до ст.316КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення за №103-17 від 29.03.2017р. прийнято ДМС України в межах своїх повноважень та у спосіб визначений діючим законодавством, а позивач не надав будь-яких доказів, які могли бути підставою для надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Вирішуючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об’єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Так, судом першої інстанції встановлено, підтверджено матеріалами справи і не спростовано сторонами, що ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4, 15.04.1970р.н., є громадянином ОСОБА_5, м.Кабул, 2-й район Деафганан, національність - таджик, віросповідання іслам, мусульманин-суніт.

У 2006р. ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 авіарейсом Кабул (ОСОБА_5) - Москва (Російська Федерація) легально покинув країну походження, на підставі національного паспорту та візи. На території Російської Федерації перебував 4 роки та звертався за міжнародним захистом, однак, йому було відмовлено в наданні захисту.

У 2010р. ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 автотранспортом нелегально перетнув кордон України, та звернувся до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця. Рішенням ДКНР за №59-11 від 2.02.2011р. йому було відмовлено у наданні статусу біженця, яке було оскаржено до суду та залишено без розгляду його позовну заяву.

У березні 2016р. ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 звернувся із заявою до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Мотивуючи вказану звернення тим, що під час проживання в ОСОБА_5 він працював водієм та продавав запчастини, по дорозі до Кабулу його зупинили таліби, побили та затримали на 2 місяці, лише після того, як його батько приніс талібам частину грошей його відпустили. Після цього він покинув ОСОБА_5, декілька років проживав у Росії, проте там було багато проблем, тяжко жилось через відсутність документів, тому вирішив приїхати до України (а.с.78-79 т.1).

Наказом начальника ГУ ДМС України в Одеській області за №60 від 29.03.2016р. прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 (а.с.116 т. 1).

Наказом заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області за №100 від 27.05.2016р. продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 (а.с.120 т.1).

За результатами розгляду особової справи громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області 15.03.2017р. дійшло до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.60-73 т.1).

Так, зокрема, співробітниками Управління встановлено, що під час опитування та з даних, отриманих під час анкетування заявник надає неправдоподібну інформацію, що знижує рівень довіри до клопотання заявника. Правдоподібність клопотання заявника не прийнято територіальним підрозділом ДМС через істотні розбіжності в отриманих поясненнях та неможливістю їх обґрунтування з боку особи, що вказує на необґрунтованість та вигаданість історії переслідування, враховуючи відсутність будь-яких інших доказів у матеріалах особової справи шукача захисту. За матеріалами справи заявник не зазнавав жодних переслідувань, пов’язаних з громадянством, національністю (етнічною належністю) або віросповіданням.

Також співробітниками Управління зазначено, що факт довготривалого перебування на території РФ та неодноразове звернення за міжнародним захистом у вказаній країні підтверджується поясненнями шукача захисту та вказані дії підпадають під визначення «перебування в третій безпечній країні» відповідно до абз.7 ст.6 ЗУ «Про біженці та осіб, які потребують додаткового захисту».

Крім того, у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказано, що аналізом матеріалів справи особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду до України та неможливістю добровільного повернення іноземця до ОСОБА_5 з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав та не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженці та осіб, які потребують додаткового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, аналізом наданих матеріалів із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженці та осіб, які потребують додаткового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через довгострокове перебування у третій безпечній країні, відповідно до абз.7 ст.6 ЗУ «Про біженці та осіб, які потребують додаткового захисту», а факти повідомлені заявником стосовно власних переслідувань не можуть бути визнані підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

У зв’язку із вказаними висновками ДМС України прийнято рішення за №103-17 від 29.03.2017р. про відмову ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.59 т.1).

Позивач не погодився із зазначеним рішенням та звернувся в суд із відповідним позовом.

Перевіряючи правомірність оскаржуваного рішення ДМС України та підстави, за яких позивач просить визнати його незаконним, судова колегія виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Приписами п.1,13 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За правилами ст.6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

У відповідності до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992р.) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п.п.45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» від 16.12.1998р., факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. Відповідно до загальних правових принципів, обов'язок доведення покладається на особу, яке висловлює твердження. Таким чином, в заяві біженця заявник зобов'язаний доводити достовірність своїх доводів і точність фактів, на яких ґрунтується заява біженця. обов'язок доведення здійснюється заявником, який представляє правдиві підстави фактів, що стосуються заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951р. і Протоколу щодо статусу біженця 1967р. поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Отже, апеляційний суд зазначає, що при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися ці чотири підстави, наведені вище, а у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Як вбачається із матеріалів особової справи, що ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 причинами неможливості повернення до країни походження називає небажання повернення до країни походження через загрозу власному життю, оскільки, за словами родичів, його вб’ють таліби. При цьому, ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 повідомив, що на даний час в ОСОБА_5 проживають його брат та родичі (а.с.111-114 т.1).

Також, ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 зазначає, що загроза його життю пов’язана із нападом людей з угрупування «Талібан», проте вказаний напад, з його слів відбувся в 1999р.. Згодом він виїхав з м.Кабул до м.Герат, де також є таліби, проте йому ніхто не погрожував (а.с.123-127 т.1).

При цьому, з матеріалів особової справи вбачається, що як і в перший раз при зверненні до міграційної служби за захистом у 2010р., ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4, причинами виїзду з країни походження називає напад талібів, проте оцінка вказаним обставинам була надана управління міграційної служби в Одеській області та в подальшому рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій за №59-11 від 2.02.2011р. ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 відмовлено у наданні статусу біженця.

Крім того, рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій за №59-11 від 2.02.2011р. ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 було оскаржено до суду, проте ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 17.05.2011р. позовну заяву ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 залишено без розгляду у зв'язку з повторним неприбуттям позивача до судового засідання без поважних причин (справа за №2а/1570/2078/2011). Ухвала набрала законної сили 7.06.2011р..

Таким чином, починаючи з 7.06.2011р. по 10.03.2016р., ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 знаходився на території України, проте до міграційного органу із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не звертався.

Так, єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951р. та у п.1 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у ст.3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та п.13 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Приписами п.5 ст.4 ОСОБА_7 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» за №8043/04 від 27.04.2004р. передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, вказані вимоги не були дотримані ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4, оскільки не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доводів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України, заявник не зазначив.

Аналізуючи матеріали особової справи ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4, апеляційний суд зазначає, що будь-яких погроз, пов'язаних з расою, віросповіданням, національністю, громадянством (підданством), належністю до певної соціальної групи або політичних переконань позивач не отримував. Крім того, матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Крім того, як вбачається з особової справи ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 безперешкодно вибув з м.Кабул (ОСОБА_5) на підставі національного паспорту та візи, також у 2007р. безперешкодно у посольстві ОСОБА_5 у м.Москві отримав національний паспорт, що також свідчить про відсутність будь-якого переслідування в країні його громадянської належності, та що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права, він може користуватися захистом органів офіційної влади, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту, отже твердження позивача щодо існування небезпеки є безпідставними та ґрунтуються лише на його особистих припущеннях.

Також, з аналізу особової справи вбачається, що переїзд ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 до України не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, оскільки до прибуття в Україну позивач тривалий час перебував на території Російської Федерації, звертався там за міжнародним захистом, працював та проживав із сім’єю, та лише після виникнення певних труднощів позивач цілеспрямовано вирішив потрапити до України.

Апеляційний суд зазначає, що надані ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

Таким чином, з урахуванням доводів ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4, апеляційний суд вважає, що причини, які зазначає позивач, щоб залишитися в Україні, не пов'язані з метою отримання міжнародного захисту, а його звернення обумовлено необхідністю подальшої легалізації.

Отже, на підставі встановлених фактів, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правомірно прийняв рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4.

В доводах апеляційної скарги апелянт посилався на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті.

За таких обставин, судова колегія вважає, що постанова суду ухвалена з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для її скасування.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 246,315,316 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 – залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2018р. - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 5 червня 2018р.

Головуючий: Ю.М. Градовський

Судді: А.В. Крусян

ОСОБА_1