Постанова № 74586449, 06.06.2018, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/296/2018(м)

263/4203/14-ц

Головуючий у 1 інстанції Турченко О.В.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

Категорія 27

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 червня 2018 року Апеляційний суд Донецької області у складі суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Попової С.А.,

суддів Кочегарової Л.М., Ткаченко Т.Б.,

за участю секретаря Герасимової Г.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 червня 2014 року

по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_4»

до ОСОБА_2

про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И В:

В квітні 2014 року ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_4» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк», банк), звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування зазначив, що відповідно до кредитного договору № ВLaЖГА00021281 від 23.03.2011р. позичальник ОСОБА_2 отримав від банку кредит у розмірі 20000грн. на умовах сплати 15% річних, щомісячної комісії у розмірі 1,75% від суми кредиту, з терміном повернення кредитного ресурсу з належними платежами до 23.03.2014р. Всупереч умовам кредитного договору відповідачем заборгованість не погашена, через що утворилась заборгованість станом на 28.04.2014р. в сумі 64132,28грн., з яких: 14120,18грн. - заборгованість за основною сумою боргу по кредиту; 4274,15грн. - заборгованість за нарахованими процентами за користування кредитом; 8400грн. - комісія; 37337,95грн. - штраф за прострочення платежів, нарахований згідно із п. 8 Розділу 1 п. 4.2 кредитного договору за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів і сплату відсотків (штраф обумовлений в розмірі 25% від суми кредиту). Вказану заборгованість разом з понесеними витратами з оплати судового збору банк просив стягнути з позичальника.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 червня 2014 року позов ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_4» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_4» заборгованість за кредитним договором у розмірі 64132,28грн., судовий збір у розмірі 641,32грн., а всього 64773,60грн.

Ухвалою того ж суду від 14 березня 2018 року в задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення від 06.06.2014р. відмовлено.

В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, просила рішення скасувати, ухваливши нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, яка підтримала доводи скарги, розглянувши справу відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України у відсутність повідомлених про дату і час розгляду справи представника ПАТ «ВіЕйБі Банк» (а.с. 89,90, 95, 111, 112, 113), що неодноразово не прибував до судового засідання, і відповідача ОСОБА_2, дослідивши матеріали справи і надані в суді апеляційної інстанції докази, обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду – скасуванню, за таких підстав.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Як встановлено судом і це вбачається з матеріалів справи, 23.03.2011р. між ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_4» та ОСОБА_2 укладено договір банківського обслуговування (кредитний договір) № ВLaЖГА00021281, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 20000 гривень, з встановленням процентної ставки за користування кредитом в розмірі 15% річних, комісією за управління кредитом 1,75% (дорівнює 350грн.), та терміном повернення до 23.03.2014р. Умовами договору у п. 4.2 загальної частини передбачено сплату позичальником штрафу за прострочення грошового зобов’язання у розмірі 25% від суми кредиту визначено (а.с. 4-15).

Банком визначена заборгованість у позичальника станом на 28.04.2014р. в сумі 64132,28грн., з яких: 14120,18грн. - заборгованість за основною сумою боргу по кредиту; 4274,15грн. - заборгованість за нарахованими процентами за користування кредитом; 8400грн. - комісія; 37337,95грн. - штраф за прострочення платежів (а.с. 3).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач порушив грошові зобов’язання, визначені умовами договору, що тягнуть правовий наслідок у вигляді задоволення вимог кредитора зі стягнення утвореної заборгованості.

З такими висновками суду погодитись не можна з огляду на порушення судом норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування судового рішення, що призвело до неповного зясування судом обставин, що мають значення для справи.

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов’язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов’язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

В апеляційній скарзі представник відповідача скаржиться на те, що неповідомлення довірителя ОСОБА_2 про дату і час розгляду справи унеможливило врахування судом істотних обставин.

На підставі ст. 224 ЦПК України (в редакції, чинній на момент постановлення рішення) суд обов’язково повинен перевірити факт повідомлення відповідача належним чином про час і місце судового засідання. Повідомлення сторін про час і місце розгляду справи повинно проводитись відповідно до вимог ст.ст. 74-76 ЦПК України (в редакції, чинній на момент постановлення рішення). При цьому в матеріалах справи повинні бути належні докази такого повідомлення. Якщо відповідні докази відсутні, то відповідач не може вважатися повідомленим належним чином, і підстав для заочного розгляду справи не існує.

Як вбачається з матеріалів справи, в судове засідання на 06.06.2014р., коли було постановлене оскаржене судове рішення, відповідач взагалі не викликався, порпи наявні відомості про адресу реєстрації його місцепроживання (а.с. 29).

Дані обставини робили неможливим ухвалення заочного рішення за ст. 224 ЦПК України.

Отже, ОСОБА_2, у порушення норм цивільного процесуального законодавства не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, був позбавлений права довести обставини, на які він посилається заперечуючи проти позову, а відтак судом було порушено його право на справедливий судовий розгляд, передбачений ст.6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

Внаслідок синхронної ратифікації Верховною Радою України та Європейським Парламентом 16.09.2014р. Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Україна визнала юрисдикцію європейських судових інституцій і виданих ними правових актів, що є частиною національного законодавства (ч. 2 ст, 3 ЦПК України). Так, орієнтирами для судів у спорах, що випливають з кредитних правовідносин послуг, є Директиви ЄС: № 97/27/ЄС, в якій звернено увагу на підтримання високого рівня захищеності споживачів щодо інвестиційних послуг та фінансових кредитів; № 87/102/ЄEС від 22.12.1986р. (п. 1 ст. 14) щодо координації законів, підзаконних актів та адміністративних положень про правила Спільноти щодо кредиту споживача зазначено, що держави-члени повинні гарантувати, що кредитні угоди не мають укладатися зі збитками для споживача; № 2008/48/ЄС від 23.04.2008р. для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту.

На противагу цим положенням судом першої інстанції було ухвалено рішення без повідомлення позичальника, що призвело до позбавлення його можливості заперечувати проти твердження банку про наявність в нього заборгованості за кредитним договором наявними в нього доказами.

За таких обставин, рішення суду на підставі п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України підлягає обов’язковому скасуванню.

Вирішуючи спір по суті і ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити відсотки.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

В сенсі ст. 1050 ЦК України наслідками порушення кредитного договору є зобов’язання позичальника сплатити неустойку відповідно до ст.ст. 549-552 ЦК України.

За ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Згідно із ст. 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Умовами кредитного договору в п. 2.6 роздлу ІІ «Загальна частина» визначено право позичальника на дострокове виконання боргових зобов’язань з його ініціативи (а.с. 7-8).

Як з’ясовано під час перегляду судового рішення, в тому числі з пояснень представника відповідача, ОСОБА_2 мав 2 кредитних договори: від 16.02.2011р. на суму 20000грн. і від 23.03.2011р. на суму 20000грн., що є предметом даної справи.

З представлених до суду апеляційної інстанції платіжних документів і з пояснень представника відповідача вбачається, що ці платежі (а.с. 99-100) стосуються кредитного договору, укладеного ОСОБА_2 16.02.2011р. (а.с. 101-107), що не має відношення до даного кредитного договору № від 23.03.2011р., по якому виник даний спір.

Разом з тим, до суду апеляційної інстанції стороною відповідача представлено низку первісних платіжних документів: квитанції про оплату щомісячних платежів за кредитним договором № ВLaЖГА00021281 від 23.03.2011р. впродовж користування коштами позики з 24.03.2011р., а також надано квитанцію від 28.02.2012р. про здійснення останнього платежу в сумі 16717,83грн.

Оскаржуючи рішення, відповідачем представлено платіжні документи з належного виконання позичальником взятих на себе договірних грошових зобов’язань за договором від 23.03.2011р. достроково, в чому впевнився апеляційний суд. Ці документи, як слушно наведено в апеляційній скарзі, мають істотне значення для вирішення справи і унеможливлюють ухвалення позитивного рішення на користь кредитора з наступних підстав.

Так, позичальником ОСОБА_2 згідно представлених представником квитанцій за період з 24.03.2011р. по 28.02.2012р. сплачено на вказаний у кредитному договорі рахунок-кореспондент № 29090040510397 загалом 27530,83грн., з яких: 24.03.2011р.- 1043грн., 25.05.2011р. – 1050грн., 24.06.2011р. – 1100грн., 27.07.2011р. – 1100грн., 23.08.2011р. – 1100грн., 28.09.2011р. – 1100грн., 27.10.2011р. – 1100грн., 30.11.2011р. – 1070грн., 29.12.2011р. – 1100грн., 03.02.2012р. – 1050грн., 28.02.2012р. – 16717,83грн. (а.с. 4, 116-122).

З загальної суми фактично сплаченого позичальником боргу банк зарахував лише частково платежі, що вбачається з розрахунку заборгованості (а.с. 3):

- в рахунок погашення основної с уми боргу по кредиту зараховано оплату 5879,82грн. (443+448,54+454,14+459,82+633,05+473,48+479,40+485,39+491,46+497,60+503,82+510,12);

- в рахунок погашення процентів за користування кредитним ресурсом зараховано 2778,79грн. (250+244,46+1,78+237,27+58,59+174,59+227,62+219,52+46,57+167,42+93,21+114,80+91,30+

111,45+196,01+191,05+139,96+213,19);

- в рахунок сплати комісії за РО зараховано 4200грн.

(350х9+188,55+161,45+238,29+111,71+219,17+130,83).

Як вбачається з представлених квитанції з боку позичальника мали місце порушення строку внесення щомісячних платежів, обумовленого п.п. 2.5.1, 2.5.2 умов договору.

В результаті зарахування кредитором в порядку черговості за п. 2.5.6 договору сплачених коштів, в тому числі на погашення штрафів згідно із п. 8 розділу І і п. 4.2 Розділу ІІ «Загальна частина» кредитного договору, нарахованих банком за прострочення чергових платежів, позичальник станом на 24.04.2012р. вийшов на обнуління заборгованості по штрафним санкціям, навіть з переплатою на суму 126,69грн., та увійшовши в графік правомірного користування коштами без боргів.

Проте, кредитором всупереч умов договору, що регламентують право позичальника на дострокове погашення заборгованості (п. 2.6), не був зарахований в повному обсязі останній платіж у лютому 2012р. в розмірі 16717,83грн.

За поясненнями представника відповідача цей останній платіж, що значно перевищує щомісячні платежі, був викликаний тим, що за наслідками розмови ОСОБА_2 із банком з’ясовано залишок заборгованості, що потрібен для закриття кредиту. У змісті апеляційної скарги представник банку наголошує, що згодом банк ігнорував його вимоги зі з’ясування штрафних санкцій, які необґрунтовано були нарахувані банком.

Будь-яких відомостей у спростування таких пояснень, а також у спростування факту здійснення цього платежу, якими повністю охоплено залишок, позивачем не надано до суду апеляційної інстанції. Відзиву на апеляційну скаргу представника відповідача за пропозицію апеляційного суду в ухвалі від 16.04.2018р. (а.с. 85, 86, ), позивачем до суду не направлено, незважаючи на розписку про отримання ухвали про відкриття апеляційного провадження (а.с. 94).

Будучи повідомленим належним чином, банк не делегував свого представника для доведення іншого, аніж було засвідчено в суді апеляційної інстанції представником відповідача.

Згідно графіку погашення заборгованості за кредитом і процентами (додаток № 1), який є невід'ємною частиною кредитного договору (а.с. 12) з 24.04.2012р., коли позивач не мав простроченої заборгованості і увійшов в графік платежів, до 23.03.2014р. позичальникові для повного погашення основної суми боргу треба було сплатити сумарно 13268грн.

В розумінні ч. 1 ст. 1048 ЦК України проценти виплачуються до дня повернення позики.

Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

У даній справі днем повернення позики є дата внесення останнього платежу16717,83грн., що повністю погашає суму основного боргу – 28.02.2012р. Здійснивши цей платіж, позичальник достроково погасив заборгованість, виконав в повному обсязі грошові зобов’язання за договором. Така дія не заборонена чинним цивільним законодавством (ст. 531 ЦК) і втілена в положеннях п. 2.6 умов кредитного договору. Відтак, позика вважається повернутою.

Незважаючи на наведене, банком з цього часу (за період 24.04.2012-28.04.2014г.) безпідставно нараховано до сплати і винесено у якості прострочених платежів - 14120,18грн., що видно з розрахунку заборгованості за кредитним договором № ВLaЖГА00021281 від 23.03.2011р. (а.с. 3).

Непогашений основний борг за кредитом, як за розрахунком заборгованості в сумі 14120,18грн. (а.с. 3), так і за графіком платежів в сумі 13268грн. (а.с. 12), повністю охоплюється останнім фактичним платежом позичальника на суму 16717,83грн., куди увійшла і плата за розрахунковий період з 24.02.2012р. по 23.04.2012р. на суму 2093,63грн. (510,12+516,50 по основному боргу + 184,77+182,24 по процентам + 350+350 по комісії) (а.с. 122), що свідчить про дострокове виконання позичальником грошового зобов’язання з погашення боргу в повному обсязі. Дані обставини залишились поза увагою суду першої інстанції.

Конституційний Суд України у справі від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 про захист прав споживачів кредитних послуг у мотивувальній частині рішення зазначав, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин (позичальника), а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах.

Такий захист, в сенсі даної справи, що розглядається, здійснюється через судовий контроль за змістом та обсягом відповідальності сторін договору.

Застосування судами України національних правових норм у відповідній сфері (у даній справі – положення ст.ст. 148-1050 ЦК України) повинно відповідати принципам мирного володіння майном, закладеним у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, та поєднуватися із застосуванням відповідних рішень ЄСПЛ.

Статтею 41 Конституції України задекларовано принцип непорушності права власності.

За ст. 1 Першого протоколу до Конвенції: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

В контексті ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі відповідно – Перший протокол; Конвенція) держави-учасниці Конвенції зобов’язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні.

В рішенні «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини роз’яснив, що поняття "власності", яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу N 1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві.

В ухваленому судом першої інстанції рішенні про стягнення грошової заборгованості, що виявилася фактично неіснуючою у позичальника, наявні ознаки втручання в права власності ОСОБА_2 в контексті тлумачення терміну «майно» (possessions), що втілено в ст. 1 Першого протоколу і вживається в усталеній практиці Європейського Суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини у рішеннях по справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини. Зокрема, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

У даній справі стягнення заборгованості має мету захист майнових прав банку, але за наявності доказів, що вказують на відсутність такої заборгованості, вважати таку мету законною не можна. Відтак, заявлене банком порушення його суб’єктивних прав не підлягає усуненню в судовому порядку.

З точки зору інтересів відповідача економічного характеру ухвалене судом першої інстанції рішення про присудження до стягнення з нього грошової суми необгрнутовано обтяжує ОСОБА_2

Таким чином, вимогами банку про стягнення заборгованості, ухваленим рішенням порушено матеріальний інтерес позичальника ОСОБА_2, захищений статтею 1 Протоколу N 1 до Конвенції.

Враховуючи ухвалення оскаржуваного рішення внаслідок неповного з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, таке рішення відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ПАТ «ВіЕйБі Банк» згідно із вищенаведеного мотивування.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376 ЦПК України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 задовольнити.

Заочне рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 червня 2014 року скасувати повністю і постановити нове судове рішення.

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський ОСОБА_4» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № ВLaЖГА00021281 від 23.03.2011р. – відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 11.06.2018р.

Головуючий С.А.Попова

Судді Л.М.Кочегарова

ОСОБА_5