Постанова № 74548965, 05.06.2018, Вінницький апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 802/2212/17-а

Головуючий у 1-й інстанції:

ОСОБА_1

Суддя-доповідач: ОСОБА_2

05 червня 2018 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Совгири Д. І.

суддів: Загороднюка А.Г. Курка О. П. ,

за участю:

секретаря судового засідання: Ременяк С.Я.,

позивача: ОСОБА_3,

представників відповідачів: ОСОБА_4, ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2018 року (повний текст якої складено в м. Вінниця) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної судової адміністрації України, Головного управління юстиції у Вінницькій області про стягнення заробітної плати,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Державної судової адміністрації України, Головного управління юстиції у Вінницькій області про стягнення заробітної плати.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2018 року у задоволені адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В судовому засіданні позивач підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд задовольнити її.

Представники відповідачів заперечували проти задоволення апеляційної скарги позивача та просили суд залишити її без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2018 року - без змін.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, які прибули в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 29.03.1993 року ОСОБА_3 обраний сесією Вінницькою обласної ради суддею Томашпільського районного суду Вінницької області.

20.11.1995 року начальником управління юстиції прийнято наказ №129-К про звільнення ОСОБА_3 з посади судді з 29.11.1995 року за власним бажанням, на підставі поданої ним заяви.

06.02.1996 року Указом Президента України «Про припинення повноваженнь суддів» припинено повноваження судді Томашпільського районного суду Вінницької області Чудака В.Д.

16.02.1996 року на підставі даного Указу, начальником управління юстиції видано наказ №29-ВК, у якому зазначено: «вважати звільненим з 29 листопада 1995 року ОСОБА_3 з посади судді Томашпільського районного суду Вінницької області у зв’язку з поданням письмової заяви про звільнення за власним бажанням (ст. 38 КЗпП України)».

В подальшому, 12.03.2007 року ОСОБА_3 звернувся до начальника головного управління юстиції у Вінницькій області з письмовою заявою, в якій просив внести зміни в запис №12 в трудовій книжці про звільнення його з посади судді, де вказати датою звільнення - дату видачі наказу від 16.02.1996 року.

Отримавши відмову у внесенні відповідних змін, ОСОБА_3 звернувся до Томашпільського районного суду Вінницької області із позовом про встановлення факту, що має юридичне значення.

Так, рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 22.06.2007 року ухваленого у справі №2-о-85 за позовом ОСОБА_3 до Головного управління юстиції у Вінницькій області про встановлення факту, що має юридичне значення, вирішено встановити, що ОСОБА_3 був звільнений з посади судді Томашпільського районного суду 16.02.1996 року на підставі Указу Президента України від 06.02.1996 року №113/96. В зв’язку з чим, внести зміни в наказ начальника управління юстиції Вінницької області №29-ВК від 16.02.1996 року, вказавши дату звільнення ОСОБА_3 16 лютого 1996 року, замість 25 листопада 1995 року, на підставі даного наказу внести зміни в запис №12 в трудову книжку ОСОБА_3 серії БТ-І №6482211 про дату його звільнення з посади судді Томашпільського районного суду, вказавши дату звільнення 16 лютого 1996 року.

На виконання даного рішення Головним управління юстиції у Вінницькій області у трудовій книжці ОСОБА_3 на сторінках 8-9 вчинено запис: «запис №12 вважати недійним», на сторінках 10-11 вчинено запис за №13 від 16.02.1996 року: «звільнений з посади судді Томашпільського районного суду за власним бажанням (ст. 38 КЗпП України ), наказ №824/к від 04.12.2007 року».

Позивач, посилаючись на положення ст. 116 КЗпП України, вважає, що йому безпідставно не виплачено заробітну плату за час його вимушеного прогулу, а саме за період з 30.11.1995 року по 16.02.1996 року, а тому і звернувся до суду з даним адміністративним позов.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.

Так, положеннями ст. 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

В даному ж випадку, посилаючись на вищезазначені положення ст. 116 КЗпП України, позивач вважає, що йому не виплачено належну йому заробітну плату за період з 30.11.1995 року по 16.02.1996 року.

Надаючи оцінку вказаним посиланням, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 Закону України «Про статус суддів» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок.

В свою чергу положеннями ст. 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічне за своїм змістом визначення заробітної плати також відображене у ст. 1 Закону України «Про оплату праці».

Із наведеного слідує, що беззаперечною умовою для виплати працівникові заробітної плати є виконання ним певної роботи.

Заперечуючи проти задоволення даного позову представники відповідачів зазначили, що ОСОБА_3 починаючи з 29.11.1995 року на роботу не виходив, функції з відправлення правосуддя не здійснював, а тому і підстави для виплати йому заробітної плати відсутні.

Такі посилання представників відповідачів суд вважає цілком обґрунтованими, адже і сам позивач у судовому засіданні не заперечував, що після свого звільнення, тобто у період з 29.11.1995 року по 16.02.1996 року, він правосуддя не вчиняв та на роботу не виходив, що в силу самого визнання заробітної плати, на думку суду, свідчить про відсутність у нього права на її отримання за вищезазначений період.

При цьому, суд критично оцінює посилання позивача на те, що період часу з 29.11.1995 року по 16.02.1996 року є вимушеним прогулом, з огляду на наступне.

Так, під вимушеним прогулом розуміють час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати.

Перелік випадків, коли здійснюється виплата заробітку працівнику за вимушений прогул, передбачений статтею 235 КЗпП України.

Відповідно до абз. 1, 2 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв’язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Із аналізу наведених положень слідує, що в даному випадку період часу з 29.11.1995 року по 16.02.1996 року міг би вважатись вимушеним прогулом позивача лише у тому випадку, якщо його звільнення було б визнане судом таким, що відбулось без законних підстав та у разі його подальшого поновлення на роботі.

При цьому, посилання позивача на протиправність наказів начальника управління юстиції у Вінницькій області наказів №129-К від 20.11.1995 року про звільнення ОСОБА_3 та №29-ВК від 16.02.1996 року, на думку суду, є необґрунтованими, адже станом на день розгляду даної адміністративної справи, такі накази є чинним та позивачем не оскаржувались.

Суд також критично оцінює посилання позивача на рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22.06.2007 року, як на доказ протиправності наказів начальника управління юстиції у Вінницькій області про його звільнення, адже даним рішенням ані наказ від 20.11.1995 року, ані від 16.02.1996 року скасований не був, а лише встановлено юридичний факт та зобов’язано внести зміни в наказ №29-ВК від 16.02.1996 року.

До того ж, із змісту самого рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22.06.2007 року, копія якого наявна у матеріалах справи, слідує, що питання законності звільнення ОСОБА_3 з посади судді Томашпільського районного суду Вінницької області не було предметом дослідження в межах розгляду справи №2-о-85, оскільки позивач просив лише встановити факт, що має юридичне значення.

Поряд із цим, суд також вважає за необхідне надати оцінку посиланням представника відповідача на те, що Державна судова адміністрація не є правонаступником Міністерства юстиції України.

Так, згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини справі "Чуйкін проти України" зауважив, що ліквідація державної установи без правонаступництва не може звільнити державу від необхідності виконання рішення щодо ліквідованого органу. Суд також зазначив, що «інший висновок дозволить державі використовувати такий підхід, щоб уникати сплати боргів своїх органів, особливо беручи до уваги те, що потреби, які змінюються, змушують державу часто змінювати свою організаційну структуру, включаючи формування нових органів та ліквідацію старих» (рішення від 15 липня 2010 року у справі «Нікітіна проти Росії» (Nikitirfa V. Russia).

Виконання було і залишається обов'язком держави, незалежно від того, який конкретно орган відповідає за виконання цієї функції у будь-який момент часу.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що відповідно до висновку Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» (рішення від 18 липня 2006 року), - кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів заявника.

Водночас, у пункті 23 цього рішення, Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Отже, за практикою Європейського суду з прав людини суд не зобов`язаний детально вивчати всі аргументи, на які посилається позивач, якщо такі аргументи не стосуються предмету спору.

Тому, враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийнята постанова відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для її скасування не вбачається.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2018 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 08 червня 2018 року.

Головуючий ОСОБА_2 Судді ОСОБА_6 ОСОБА_7