Постанова № 74546284, 07.06.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Апеляційне провадження

№ 22-ц/796/3474/2018

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 червня2018 року місто Київ

справа № 761/3325/17

Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Борисової О.В.

суддів: Ратнікової В.М., Левенця Б.Б.

за участю секретаря судового засідання - Волошина В.Р.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 січня 2018 року, ухвалене під головуванням судді Піхур О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення факту роздільного проживання та визнання майна особистою власністю,-

В С Т А Н О В И В:

У січні 2017 року позивач звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до відповідачів, в якому просила:

встановити факт роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу між нею та ОСОБА_4 у період з 01 січня 1997 року по 21 вересня 2007 року;

визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю.

В обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що03 вересня 2015 року помер її чоловікОСОБА_4, після смерті якогозалишилося спадкове майно.

Вказувала, що вона та дочки померлого від першого шлюбу - відповідачі по справі звернутися до нотаріуса з заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4

Зазначала, що приватним нотаріусом Кондрою Л.В. було видано їй та донькам померлого від першого шлюбу свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно, а саме: квартиру АДРЕСА_2 та 1/2 частину квартириАДРЕСА_3.

Вказувала, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Шевченківського районного суду міста Києва з позовною заявою про визнання за кожною з них права власності на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1, мотивуючи свій позов тим, що дана квартира була придбана ОСОБА_1 та їх померлим батьком за час їхнього спільного проживання.

Посилалася на те, що 22 березня 1996 року між нею та ОСОБА_4 було укладено шлюб, однак після цього ОСОБА_4 не захотів покидати своє місце роботи, а також своїх дочок - ОСОБА_2 та ОСОБА_3, у зв'язку з цим продовжив проживати та працювати у АДРЕСА_4, а вона продовжувала проживати у АДРЕСА_5 та працювати у місті Києві.

Вказувала, що з 1997 року між нею та ОСОБА_4 припинилися фактичні шлюбні відносини, оскільки вони проживали окремо, мали різний бюджет, спільне господарство не вели.

Зазначала, що квартира АДРЕСА_1 була придбана нею за особисті кошти в період роздільного проживання з ОСОБА_4, а тому відповідачі не мають права на неї, з чим останні не погоджуються.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 25 січня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, неправильне встановлення обставин, що мають значення для справи, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі.

Посилалася на те, що суд мотивував своє рішення тим, що спірна квартира нібито була придбана спільно ОСОБА_1 та ОСОБА_4 Однак позивач вважає, що такі твердження не відповідають дійсності, оскільки дана квартира була придбана особисто нею в період роздільного проживання з ОСОБА_4 при фактичному припиненні шлюбу, за її особисті кошти, а тому відповідачі не мають ні морального, ні законного права претендувати на частину цієї квартири.

Вказувала, що при розгляді вищевказаної справи суддею Піхур О.В. вже була сформована певна думка щодо спірних правовідносин сторін, про правовий статус спірного майна та порядок його набуття, оскільки остання ухвалювала рішення від 30 листопада 2016 року у справі №761/19095/16-ц за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до неї про визнання права власності на частину спірної квартири в порядку спадкування.

Зазначала, що при ухваленні оскаржуваного рішення суддя Піхур О.В. в основу мотивувальної частини ставить обставини які нею ніби-то були встановлені при ухваленні рішення по справі №761/19095/16-ц та вказує, що нема потреби їх знову доводити, а тому, позивач вважає, що суддя Піхур О.В. не мала права розглядати дану справу.

Зазначала, що суд першої інстанції робить висновок про те, що позивачем не доведено факту окремого проживання з померлим, а доказами доводиться навпаки факт спільного проживання з ОСОБА_4 у період набуття спірного майна. Однак такі висновки зроблені на підставі документів, які підтверджують проживання померлого в період з 01 січня 1997 року по 21 вересня 2007 року в АДРЕСА_4 та проживання позивача в цей період в АДРЕСА_5, тобто роздільного проживання.

Вказувала, що є невірним посилання суду як на підтвердження спільного проживання в період 1997 - 2007 року на свідоцтво про смерть ОСОБА_4 від 2015 року, де зазначено, що він помер за адресою проживання позивача, оскільки ніхто не заперечував, що у 2015 році ОСОБА_1 лікувала та доглядала померлого. Однак даний доказ жодним чином не може свідчити про події, які відбувалися за десять років до цього.

Посилалася на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги покази свідків, які підтверджували факт роздільного проживання з померлим в період 1997 - 2007 року, та низку письмових доказів роздільного проживання.

Зазначала, що безпідставним є висновок суду про те, що оскільки за життя померлого ОСОБА_1 не зверталася з даним позовом, то вважала спірну квартиру спільною сумісною власністю, оскільки померлий ОСОБА_4 жодного разу за життя не ставив під сумнів того факту, що дана квартира є особистою власністю позивача, а тому й не було спору та необхідності захищати її права, в тому числі і в судовому порядку.

В поданому на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відзиві відповідачі проти доводів апеляційної скарги заперечували, посилаючись на їх необґрунтованість. Вказували, що позивачем не було доведено жодними належними і допустимими доказами факту роздільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 в період з 01 січня 1997 року по 21 вересня 2007 року, факт придбання за особисті кошти квартири під час перебування в шлюбі із померлим ОСОБА_4, а тому суд прийшов до обґрунтованого висновку що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

У порядку п.8 ч.1 Розділу XIIІ Перехідних положень ЦПК України, в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до ч.6 ст.147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Згідно з п.3 Розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 №1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду у порядку, встановленому ЦПК України у редакції Закону №2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року.

В судовому засіданні апеляційного суду позивач та її представник апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити з вищевказаних підстав.

Відповідач ОСОБА_2 проти апеляційної скарги заперечувала та просила рішення суду першої інстанції у справі залишити без змін.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилася, про день, час та місце розгляду справи була належним чином повідомлена, а тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у її відсутності на підставі ч.2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді Борисової О.В., пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з його недоведеності та необґрунтованості.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вбачається з матеріалів справи, 22 березня 1996 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_4

Після смерті ОСОБА_4 залишилося спадкове майно: квартира АДРЕСА_2, 1/2 частина квартириАДРЕСА_3 та 1/2 частина квартири АДРЕСА_1.

Спадкоємцями померлого ОСОБА_4 за законом є його дочки відповідачі по справі - ОСОБА_2, ОСОБА_3 та дружина ОСОБА_1, які звернулися до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондри Л.В. з заявами про прийняття спадщини.

На підставі вказаних заяв 30 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондрою Л.В. було заведено спадкову справу №10/2015 щодо майна померлого ОСОБА_4

12 березня 2016 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 отримали свідоцтва про право на спадщину по 1/3 частині квартири АДРЕСА_2.

25 березня 2016 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 отримали свідоцтва про право на спадщину по 1/6 частині квартири АДРЕСА_3.

Постановою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондри Л.В. від 25 березня 2016 року було відмовлено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1, у зв'язку з ненаданням правовстановлюючих документів, які засвідчують право власності спадкодавця ОСОБА_4

У травні 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1, в якому просили визнати за кожною із них право власності на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_6 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року право власностіза кожною по 1/6 частиніквартири АДРЕСА_1.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року залишено без змін (а.с. 75-78).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 березня 2017 року залишено без змін (а.с. 79-81).

Вказаним рішеннямвід 30 листопада 2016 року, яке набрало законної сили, було встановлено, що квартира АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Позивач ОСОБА_1, звертаючись до суду з даним позовом посилалася на те, що квартира АДРЕСА_1 була придбано нею за особисті кошти. При цьому, позивач вказувала, що вона з ОСОБА_4 хоча і перебували в шлюбі, але разом вони не проживали, спільного господарства не вели та не мали спільного бюджету.

Як вбачається з матеріалів справи, 30 листопада 1999 року між ОСОБА_7, ОСОБА_8 (продавці) та ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який зареєстровано на Українській біржі «Десятинна» 30 листопада 1999 року.

З довідки ВАТ «Малинська паперова фабрика» від 21 вересня 2007 року вбачається, що ОСОБА_4 дійсно працював у ВАТ «Малинська паперова фабрика» з 05 липня 1972 року по 21вересня 2007 року начальником НДЛ Центр розвитку та досліджень (а.с. 52-54).

Згідно довідки Посольства Федеративної Республіки Німеччина від 06 грудня 2016 року ОСОБА_1 працювала в Посольстві з 01 червня 1995 року на посаді фахівця консульсько-правового відділу та 10 грудня 2012 року була звільнена за взаємною угодою сторін про припинення трудових відносин від 29 листопада 2012 року (а.с. 23).

Відповідно до довідки ТОВ «Малин Енергоінвест» №8383 від 06 вересня 2016 року ОСОБА_4проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 20 листопада 1987 року по 09грудня 1999 року та дійсно проживав без реєстрації за вищевказаною адресою з 09грудня 1999 року по 21 вересня 2007 року (а.с. 24).

Як вбачається із копії свідоцтва про смерть ОСОБА_4 місцем смерті останнього зазначено: місто Васильків, Київської області.

Свідки, які були допитані у судовому засіданні у суді першої інстанції: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_17, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 пояснили, що дійсно у 1996 році ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали шлюб. Однак останні разом не стали проживати, оскільки не хотіли залишати свої роботи. ОСОБА_4 проживав у АДРЕСА_4, а ОСОБА_1 у АДРЕСА_5. Бачилися ОСОБА_1 та ОСОБА_4 тоді, коли приїжджали один до одного, їздили відпочивати разом. Померлий ОСОБА_4 переїхав до ОСОБА_1 у місто Васильків, коли вийшов на пенсію.

Разом з тим, вказані свідки не підтвердили факт припинення з 01 січня 1997 року по 21 вересня 2007 року шлюбних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без наміру їх відновити, останні лише підтвердили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 проживали у різних містах та бачилися, коли приїздили один до одного.

Доказів того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 були припинені шлюбні відносини з 01 січня 1997 року по 21 вересня 2007 року позивачем не надано.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.1 ст.61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Стаття 57 СК України дає визначення майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Згідно з п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Аналогічна норма містилася і в положеннях Кодексу законів про шлюб та сім'ю, який був чинний на час придбання спірної квартири.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Також, СК України містить винятки із загального правила. Зокрема, відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

За змістом вказаних норм належність майна до спільної сумісної власності подружжя або до особистої власності одного з подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і участю кожного з подружжя коштами або працею в набутті майна.

У п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» надано роз'яснення, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Наявність або відсутність обставин (фактів) встановлюється на підставі доказів сторін, якими відповідно до ч.2 ст.76 ЦПК України є письмові, речові, електронні докази, висновки експертів, показання свідків.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем ОСОБА_1 не надано доказів того, що вона саме за свої кошти придбала спірну квартиру.

Довідок про розмір заробітної плати ОСОБА_1 та розмір її заощаджень у період з 01 січня 1997 року по 30 листопада 1999 року матеріали справи не містять.

При цьому, проживання подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в різних містах у зв'язку з їх роботою, не може безумовно свідчити про припинення фактичних шлюбних відносин.

На підтвердження своїх вимог позивачем в суді апеляційної інстанції було надано заяву ОСОБА_15 від 27 березня 2018 року, в якій остання вказує, що вона у серпні 1999 року подарувала ОСОБА_16 20000 доларів США на купівлю квартири у місті Києві. Колегія суддів критично ставиться до вказаного доказу, оскільки при зверненні до суду з даним позовом позивач посилалася на те, що вона придбала квартиру за свої особисті кошти, оскільки в той час вона отримувала велику заробітну плату. При цьому, під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_1 не посилалася на те, що кошти на спірну квартиру їй були подаровані ОСОБА_15 та відповідно не вказувала про даний доказ та не надала його в суді першої інстанції.

Крім того, позивач доказів того, що спірна квартира була придбана саме за подаровані кошти не надала.

Відтак, апеляційна інстанція погоджується з тим, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4

Відсутні в апеляційній скарзі доводи, які б давали підстави до скасування рішення суду, оскільки при розгляді справи у апеляційному суді апелянт не надав будь - яких переконливих доказів на спростування висновків суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводяться лише до переоцінки доказів, яким суд надав відповідну правову оцінку.

Посилання апелянта на те, що суддя Піхур О.В. не мала права розглядати дану справу, оскільки остання ухвалювала рішення від 30 листопада 2016 року у справі №761/19095/16-ц при розгляді спору між тими ж сторонами та нею була висловлена певна думка, на яку вона посилалася в обґрунтуванні даного рішення, колегія суддів вважає надуманими, оскільки незгода сторони з процесуальними рішеннями судді в інших справах не може бути підставою для відводу.

А відтак, суд дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви представника позивача про відвід судді Піхур О.В. у даній справі.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.

На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, судова колегія приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381 - 383 ЦПК України, Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 січня 2018 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 08 червня 2018 року.

Головуючий:

Судді: