Постанова № 74545870, 17.05.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 травня 2018 року

Справа 752/1183/16-ц

провадження № 22-ц/796/1285/2018

Апеляційний суд м.Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :

Головуючого судді - Музичко С.Г.,

Суддів - Панченка М.М., Рейнарт І.М.,

при секретарі - Юрчуку С.В.,

особи, які беруть участь у справі :

позивач - ОСОБА_1

відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю «ВІАРОМО», Товариство з обмеженою відповідальністю «СБІ компані»

особа, яка подає апеляційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю «СБІ компані»

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю «СБІ компані» - СисинаВіталія Вікторовича на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 лютого 2017 року (під головуванням судді Хоменко О.Л.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІАРОМО», Товариства з обмеженою відповідальністю «СБІ компані» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги,

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІАРОМО», Товариства з обмеженою відповідальністю «СБІ компані» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, в якому просив визнати недійсним договір №7/ФК-15 від 27 жовтня 2015 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВІАРОМО» та Товариством з обмеженою відповідальністю «СБІ компані» про відступлення прав вимоги за кредитним договором №79.1.08/ДС від 04 березня 2008 року, укладеним між ПАТ «КБ «Актив-банк» та ОСОБА_1

Позивач вважає, що договір відступлення права вимоги фактично є договором факторингу, оскільки за його умовами відступлення права вимоги здійснено на платній основі. На думку позивача, за умовами спірного договору фактично відбулось фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи. Окрім того, позивач звертав увагу суду на те, що згідно з чинним законодавством фактором можуть бути лише банки та фінансові установи, які мають ліцензію на здійснення фінансових послуг та включені до державного реєстру фінансових установ.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 02 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІАРОМО», Товариства з обмеженою відповідальністю «СБІ компані» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги задоволено.

Визнано договір №7/ФК-15 від 27.10.2015 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВІАРОМО» та Товариством з обмеженою відповідальністю «СБІ Компані», про відступлення права вимоги за кредитним договором №79.1.08/Д(С) від 04.03.2008 року, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Актив-банк» та ОСОБА_1 Валерієвичем, недійсним.

В поданій апеляційній скарзі представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «СБІ компані» Сисин Віталій Вікторович просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що між відповідачами укладено договір відступлення прав вимоги, не договір факторингу, тому відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним з підстав, визначених ст. ст. 203, 215 ЦК України. Вказує, що позивач помилково ототожнив договір факторингу та договір відступлення права вимоги.

Також посилається на те, що сторони спірного договору при його укладенні досягли реального настання правових наслідків, не маючи на меті фінансування однієї сторони іншою шляхом надання їй грошових коштів.

У письмових запереченнях на апеляційну скаргу позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Зазначає, що укладений між відповідачами договір відступлення права вимоги є договором факторингу. ТОВ «СБІ Компані» не набуло статусу фінансової установи, а тому не мало права укладати спірний договір. На його думку, договір №7/ФК-15 від 27.10.2015 року є недійсним.

Відповідно до п. 8 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІ від 03 жовтня 2017 року, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до ч.6 ст.147 Закону України від 02 червня 2016 року №1402- VІІІ &q?ок;Про судоустрій і статус суддів&qu

Відповідно до п. 3 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

В судовому засіданні позивач проти апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судове засідання представники відповідачів не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та пред'явлених в суді першої інстанції вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «СБІ компані» не набуло статусу фінансової установи, а тому укладений ним з ТОВ «ВІАРОМО» спірний договір не відповідає вимогам ч.1 ст.203 ЦК України.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 04.03.2008 року між позивачем та ВАТ «Комерційний банк «Актив-банк» було укладено договір про іпотечний кредит №79.1.08/Д(С)-1, відповідно до якого позивач отримав кредитні кошти в розмірі 855 566,00 грн.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ «КБ «Актив-банк» та ОСОБА_4 04.03.2008 року укладено іпотечний договір.

Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 04.04.2011 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 стягнуто солідарно на користь ПАТ «КБ «Актив-банк» 828 355,53 грн.

Постановами державного виконавця ВДВС Деснянського РУЮ в м.Києві від 23.11.2011 року та від 14.12.2011 року відкрито виконавчі провадження з примусового виконання рішення Деснянського районного суду м.Києва від 04.04.2011 року.

08.08.2014 року між ПАТ «КБ «АКТИВ-БАНК» та ТОВ «КУА «АВЕНІР-ІНВЕСТ» було укладено договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами, в тому числі і за кредитним договором №79.1.08/Д(С)-1 від 04.03.2008 року, укладеним з позивачем.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 03.10.2014 року відмовлено в задоволенні заяви ТОВ «КУА «АВЕНІР-ІНВЕСТ» про заміну сторони виконавчого провадження.

02.12.2014 року між ТОВ «КУА «АВЕНІР-ІНВЕСТ» та ТОВ «ВІАРОМО» укладено договір №12-02/2014 про відступлення права вимоги, в тому числі, за борговими зобов'язаннями ОСОБА_1 перед ПАТ «КБ «Актив-банк» на суму 828 185,64 грн.

27.10.2015 року між ТОВ ВІАРОМО» та ТОВ «СБІ компані» укладено договір №7/ФК-15 про відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним між ВАТ «КБ «Актив-Банк» та ОСОБА_1 в межах частини боргу в розмірі 828 185,64 грн.

Згідно п.2.1 договору права вимоги за договором вважаються переданими з моменту сплати їх вартості, що становить 500,00 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (ч.1 ст. 638 ЦК України).

Частина третя статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Колегія суддів вважає обгрунтованими доводи апеляційної скарги, щодо помилковості висновку суду першої інстанції, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги №7/ФК-15 від 27.10.2015 року є договором факторингу, виходячи з наступного.

Глава 47 ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо порядку та підстави заміни сторін у зобов'язанні.

Загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов'язанні визначені ст. 512 ЦК України, в силу якої кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, та і оплатним.

У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Разом з тим, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України &q?уг;Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг&q? №; факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у ст. 49 Закону України &quo=;Про банки та банківську діяльність&q?ан;.

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступленні права вимоги).

Виходячи з того, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст, суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов'язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків.

Вказаного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30.01.2018 року по справі №910/7038/17.

Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку, що спірний договір від 27.10.2015 року є оплатним договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату взамін права вимоги та жодна із сторін не отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком поверненням цих коштів та оплати часу користування ними.

Також спірний договір не є договором про надання фінансової послуги в розумінні Закону України &quvo;Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг&q?ер;.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно роз'яснень, викладених у п. 5 постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 &q? н;Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними&qute;, відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Враховуючи те, що позивач не є стороною оспорюваного ним правочину, то єдиною підставою для визнання його недійсним в судовому порядку є доведення факту порушення його прав і законних інтересів даним договором.

Тобто, в даному випадку обов'язок доведення в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання прав та інтересів позивача покладається безпосередньо на позивача.

Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004, встановлено, що поняття &q?он;охоронюваний законом інтерес&q?вн;, яке вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям &qu>Р;права&q?он;, треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом (аналогічна правова позиція наведена в п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 &qu=";Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними&q? н;).

Натомість позивач не обгрунтував, яким чином договір відступлення права вимоги порушує суб'єктивні права або охоронювані законом інтереси позивача. В ході розгляду даної справи судом не було встановлено обставин, з якими законодавство пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Посилання позивача, що спірний договір є недійсним, оскільки право вимоги передається за плату, є безпідставними, виходячи з наступного.

Дійсно, з матеріалів справи вбачається, що умовами п.2.1, п.2.2 спірного договору передбачено, що права вимоги за договором, вказаним в пункті 1.1. цього договору, вважаються переданими з моменту сплати Цесіонарієм Цеденту суми, визначеної в п.2.2. цього договору. Вартість права вимоги, що відступає, становить 500 (п'ятсот) гривень 00 копійок, без ПДВ.

Зміст даного правочину свідчить про те, що він є оплатним договором про відступлення права вимоги, а відтак за своєю суттю не є договором факторингу, оскільки він не передбачає надання фінансових послуг банками. В Договорі відступлення права вимоги відсутні посилання на факторинг, натомість визначення термінів та суть вказаного договору свідчить про те, що між відповідачами було укладено оплатний договір відступлення прав вимоги (цесія).

Відповідно до ст. ст. 512-514, 516 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні (ч.2 ст. 517 Цивільного кодексу України).

З наведеного вбачається, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом і порядок укладення договору відступлення права вимоги встановлений ст. ст. 512-517 Цивільного кодексу України.

Тобто, отримання згоди позивача, як боржника, на укладення договору відступлення права вимоги не передбачено.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов неправильного висновку, що ТОВ «СБІ компані» не набуло статусу фінансової установи, а укладений ним з ТОВ «ВІАРОМО» договір №7/ФК-15 від 27.10.2015 року не відповідає вимогам ч.1 ст.203 ЦК України, оскільки позивач не надав будь-яких належних доказів, які б свідчили, що укладений між відповідачами договір відступлення права вимоги містять ознаки договору факторингу, визначені в ЦК України. Водночас, для укладання договору відступлення права вимоги отримання новим кредитором ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг чинним законодавством не вимагається. Таким чином, не вбачається порушення відповідачами норм чинного законодавства при укладенні договору відступлення права вимоги.

Судом першої інстанції не були враховані вищезазначені обставини, неправильно застосовані норми матеріального права, тому колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «СБІ компані» - Сисина Віталія Вікторовича задовольнити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 лютого 2017 року скасувати.

Ухвалити нове рішення наступного змісту.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІАРОМО», Товариства з обмеженою відповідальністю «СБІ компані» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді