Рішення № 74545832, 17.05.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

17 травня 2018 року № 826/6020/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - відповідач, ДФС України) та просив:

поновити його на посаді начальника відділу в Державній фіскальній службі України;

стягнути з Державної фіскальної служби України на мою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з "08"лютого 2017 р. до дня поновлення на роботі;

допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення мене на роботі і стягнення заробітної плати.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що протягом періоду попередження неодноразово були вивільненні посади начальників відділів в Державній фіскальній службі України. Але Директором департаменту кадрової політики та роботи з персоналом Т.П. Пажитнової, яка уповноважена наказом ДФС від 17.06.2016 року №2378-о «Про делегування повноважень», йому не було запропоновано ні однієї посади, яка відповідала б моєї кваліфікації. Пропозицією від 16 вересня 2017 р. позивачу запропонували посади головних державних інспекторів у відділах, які ніякого відношення до його кваліфікації не мають. І в наступній пропозиції від 15 листопаду 2016р. ні однієї посади відповідно до його кваліфікації запропоновано не було ( додається).

Крім того, керівництвом Державної фіскальної служби не враховано, що у 2006 році наказом Державної податкової адміністрації України від 27 червня 2006 року № 620-О позивача нагороджено нагрудним знаком «Почесний працівник Державної податкової служби України», у 2007 мене нагороджено Грамотою Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом» та отримано кілька сертифікатів про проходження підвищення кваліфікації у Світовому Банку.

Відповідною ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі №826/3880/17(далі - справа), яку призначено до розгляду у судовому засіданні.

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі.

Відповідач проти задоволення позову заперечила з підстав, викладених у письмових заперечення, які долучено до матеріалів справи.

Виходячи з положень частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції чинній на час вчинення процесуальної дії), у судовому засіданні судом ухвалено про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження.

Разом з тим, 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Оцінивши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив.

18.03.2004 року відповідно до наказу №295-о, позивач був призначено на посаду заступника директора Департаменту розвитку та модернізації Державної податкової служби. Протягом 13 років працював на кревних посадах.

Згідно наказу від 07 лютого 2017 року №195-о Позивача звільнено з посади начальника відділу адміністрування баз даних податкових систем управління адміністрування сервісного обладнання та баз даних Департаменту розвитку ІТ Державної фіскальної служби України, у зв`язку із зміною організаційної структури та скорочення штатної чисельності працівників на підставі п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Підставою для видання оскаржуваного наказу було зміна організаційної структури та скорочення штатної чисельності Державної фіскальної служби України відповідно наказу ДФС від 02.11.2015 року №834 «Про затвердження Плану заходів із скорочення штатної чисельності працівників Державної фіскальної служби», наказу від 30.12.2015 року №1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України, штатного розпису на 2016 рік від 26.01.2016 року.

За приписами п.12 ч.4 ст.19 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» керівник центрального органу виконавчої влади призначає на посади та звільняє з посад у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату центрального органу виконавчої влади (якщо інше не передбачено законом).

Відповідно пп.14 п.11 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 21.05.2014 року №236, голова ДФС призначає на посаду та звільняє з посади у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату ДФС (якщо інше не передбачено законом).

Згідно ст.11 Закону України «Про державну службу» державні службовці мають право користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України.

Положеннями статті 18 Закону України «Про державну службу» встановлено, що у державному органі залежно від чисельності персоналу утворюється структурний підрозділ або вводиться посада спеціаліста з питань персоналу (далі - служба управління персоналом) з прямим підпорядкуванням керівнику державної служби. Обов'язки служби управління персоналом можуть бути покладені на одного з державних службовців органу.

Служба управління персоналом забезпечує здійснення керівником державної служби своїх повноважень, відповідає за реалізацію державної політики з питань управління персоналом у державному органі, добір персоналу, планування та організацію заходів з питань підвищення рівня професійної компетентності державних службовців, документальне оформлення вступу на державну службу, її проходження та припинення, а також виконує інші функції, передбачені законодавством.

Служба управління персоналом у питаннях реалізації державної політики у сфері державної служби керується Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Типове положення про службу управління персоналом затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відповідно п.п.2 п.1 розділу ІІ Типового положення про службу управління персоналом державного органу, затвердженого наказом Національного агентства України з питань державної служби від 03.03.2016 року №47, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23.03.2016 року №438/28568, серед основних завдань служби управління персоналом є: реалізація державної політики з питань управління персоналом у державному органі; забезпечення здійснення керівником державної служби своїх повноважень з питань управління персоналом.

Підпунктами 27, 42 пункту 2 розділу ІІ того ж Положення служба управління персоналом відповідно до покладених на неї завдань: забезпечує підготовку матеріалів щодо призначення на посади та звільнення персоналу державного органу та проводить іншу роботу, пов'язану із застосуванням законодавства про працю та державну службу.

З 01.08.2014 року відповідно Постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 року №160 «Про утворення Державної фіскальної служби України» у зв`язку з утворенням Державної фіскальної служби України шляхом перетворення Міністерства доходів і зборів України позивача переведено на посаду головного державного інспектора відділу адміністрування баз даних податкових систем управління адміністрування сервісного обладнання та баз даних Департаменту розвитку ІТ Державної фіскальної служби України.

17.06.2016 року наказом Державної фіскальної служби України №2378-о «Про делегування повноважень» ДФС України уповноважив директора Департаменту кадрової політики та роботи з персоналом Пожитнову Т.П. на надання працівникам апарату офіційних попереджень про наступне вивільнення у зв`язку з реорганізацією та скороченням штатної чисельності згідно п.1 ст.40 КЗпП України,. ст.87 Закону України «Про державну службу», та пропозицій щодо працевлаштування працівників апарату відповідно п.49-2 КЗпП України.

У п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» зазначено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Частиною 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» встановлено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Статтею 1 КЗпП України визначено, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Згідно п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Положеннями статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Вимоги частин першої - третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.

Державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі потреби особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства.

Відповідно п.19 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06.11.1992 року передбачено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи був попереджений він за 2 місяці про наступне вивільнення. При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

Виходячи з вимог статті 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про вивільнення конкретного працівника протягом двох місяців роботодавець повинен запропонувати йому всі наявні за відповідною кваліфікацією вакантні посади.

Таким чином, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Із матеріалів справи вбачається, що 20 липня 2016 року Позивач отримав попередження про наступне вивільнення із займаної посади начальника відділу адміністрування баз даних податкових систем управління адміністрування сервісного обладнання та баз даних Департаменту розвитку ІТ Державної фіскальної служби України з 20 вересня 2016 року згідно пункту 1 статті 40 КЗпП України та пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України.

При цьому інша робота за відповідною професією чи спеціальністю Позивачу не пропонувалась у зв'язку з відсутністю вакантних посад (а.с.7).

В судовому засіданні 20.03.2018 року, протокольною ухвалою було витребувано у відповідача інформацію щодо наявних вільних вакансій станом на 20.07.2016 року по листопад 2016 року.

На виконання вимог протокольної ухвали суду, відповідачем було надано Пропозиції ОСОБА_1 (а.с. 90) щодо наявних посад відповідно штатного розпису ДФС станом на 19.09.2016 року та станом на 15.11.2016 року, в якій позивачу - начальнику відділу адміністрування баз даних податкових систем управління адміністрування сервісного обладнання та баз даних Департаменту розвитку ІТ Державної фіскальної служби України, запропоновано наступні наявні посади: провідного інспектора відділу документообігу вхідної кореспонденції управління організації документування і роботи з документами Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури; провідного інженера відділу організації будівництва управління організації будівництва, експлуатації та управління майном Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури; провідного інспектора відділу електронного документообігу та архіву управління організації документування і роботи з документами Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури; головного державного інспектора відділу управління майном та соціального забезпечення управління організації будівництва, експлуатації та управління майном Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_5; головного державного інспектора відділу євроінтеграції та проектів розвитку управління міжнародних зв'язків Департаменту організації роботи Служби на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_6; головного державного ревізора-інспектора відділу обліку об'єктів оподаткування управління реєстрації та обліку платників Департаменту обслуговування платників на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_7 та на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_8; головного державного ревізора-інспектора відділу координації та аналізу Департаменту внутрішнього аудиту осіб на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_9; головного державного інспектора відділу бюджетування підвідомчих установ і підприємств та фінансового супроводження в рамках міжнародного співробітництва управління бюджетування та методології Департаменту фінансування, бухгалтерського обліку та звітності; головного державного інспектора відділу організації роботи територіальних органів по супроводженню податкових спорів управління супроводження судових спорів Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_10

Вказані посади були тимчасово вільними у зв'язку з тим, що працівники, які їх займали перебувають у відпустці для догляду за дитиною, а тому не вважаються вакантними.

Судом встановлено, що у штатному розписі на 2016 рік Державної фіскальної служби України, погодженого заступником Міністра фінансів України 26.01.2016 року, заплановано 20 посад в Управлінні адміністрування сервісного обладнання та баз даних, що за функціональними обов'язками та посадовою інструкцією є аналогічною із раніше займаною посадою Позивача, однак відповідачем запропоновані не були.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про те, що Відповідачем порушено вимоги чинного законодавства щодо порядку вивільнення працівників.

Статтею 42 КЗпП України визначено, що при скороченості штату працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Зі змісту ст.42 КЗпП України вбачається, що переважне право на залишення на роботі при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації виникає у більш кваліфікованих працівників, які мають тривалий безперервний стаж роботи на відповідному підприємстві, установі, організації та працівникам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком.

Так, Позивач тривалий час працював в Державній фіскальній службі України (податковому органі), підвищував свою кваліфікацію, однак відповідачем не надано суду у встановленому порядку належних доказів, про те, що особи, які були прийняті на рівнозначні посади (20 посад) мають вищу продуктивність праці чи кваліфікацію.

Суд вважає, що Державною фіскальною службою України не було дотримано вимоги законодавства в частині звільнення працівника, а тому а тому позовна вимога щодо поновлення ОСОБА_1 на попередній посаді підлягає задоволенню.

З урахуванням наведених правових норм, суд вважає за можливе з метою повного захисту прав та інтересів Позивача вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним і скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 07 лютого 2017 року №195-о про звільнення ОСОБА_1

Відповідно вимог ч. 1 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Отже, порушене Відповідачем право ОСОБА_1 на проходження публічної служби підлягає відновленню шляхом її поновлення на посаді начальника відділу адміністрування баз даних податкових систем управління адміністрування сервісного обладнання та баз даних Департаменту розвитку ІТ Державної фіскальної служби України з 08.02.2017 року.

В частині вирішення спору про стягнення з Відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд керується наступним.

Частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок), вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року у справі №21-395а13.

Згідно довідки Державної фіскальної служби України від 21 липня 2017 року №422 середня заробітна плата ОСОБА_1 за період з грудня 2016 року по січень 2017 року складає 11 728, 92 грн., а середньоденна заробітна плата - 558,52 грн.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 08 лютого 2017 року по 17 травня 2018 року, що становить 332 робочих дні.

У відповідності до листа Мінсоцполітики від 20.07.2015 року № 10846/0/14-15/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік» кількість робочих днів за грудня 2016 року по січень 2017 складає 42 робочих днів.

При розрахунку середньоденної заробітної плати шляхом ділення заробітної плати за останні два місця роботи на число відпрацьованих позивачем робочих днів за цей період (40) середньоденне грошове забезпечення позивача становить 279,26 грн. (11 728,92 грн./42=279,26 грн.).

Оскільки ОСОБА_1 звільнено з посади з 07.02.2017 року, заява про поновлення на роботі розглядалася судом більше року не з вини позивача, доказів отримання позивачем під час вимушеного прогулу інших доходів суду не надано, кількість не відпрацьованих ним робочих днів з дня звільнення по день ухвалення судового рішення 17.05.2018 становить 332 дня.

Таким чином, на користь позивача слід стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 92 714,32 грн. (332*279,26 =92 714,32 грн.).

Відповідно до п. 2 та п. 3 ч. 1 ст. 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, постанова суду в частині поновлення Позивача на службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 КАС України).

Частинами першою та другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до частини п'ятої зазначеної статті, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Керуючись статтями 72-73, 76-77, 139, 143, 243-246, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позову задовольнити.

2. Наказ Державної фіскальної служби України від 07 лютого 2017 року №195-о про звільнення ОСОБА_1 визнати протиправним та скасувати.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу адміністрування баз даних податкових систем управління адміністрування сервісного обладнання та баз даних Департаменту розвитку ІТ Державної фіскальної служби України з 08.02.2017 року.

4. Стягнути з Державної фіскальної служби України (04053, м. Київ, пл. Львівська, 6-8, код ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ІНННОМЕР_1) середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з 08.02.2017 року до 17.05.2018 року в сумі 92 714,32 грн., відрахувавши відповідні податки та збори.

Відповідно до частини першої статті 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення складено та підписано 07.06.2018 року.

Суддя В.І. Келеберда