Постанова № 74535065, 05.06.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2018 року місто Київ.

Справа № 752/9062/15

Апеляційне провадження № 22-ц/796/4586/2018

Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Желепи О.В.,

суддів: Іванченко М.М., Рубан С.М.,

секретар судового засідання Задерей І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року, у складі судді Ладиченко С.В. ухваленого в приміщенні суду в місті Києві (інформація про час ухвалення рішення та дату складання повного тексту рішення відсутня)

в справі за позовом Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_1, треті особи: Комунальне підприємство «ЖЕО-103 Голосіївського району», Голосіївський районний відділ ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду Апеляційним судом міста Києва.

В травні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи: Комунальне підприємство «ЖЕО-103 Голосіївського району», Голосіївський районний відділ ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Просив суд визнати ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право користування жилим приміщенням кімнатою АДРЕСА_1.

Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації був переданий гуртожиток по АДРЕСА_1. В свою чергу Голосіївською районною в місті Києві державною адміністрацією був встановлений факт не проживання ОСОБА_1 у кімнаті АДРЕСА_1.

КП «ЖЕО-103 Голосіївського району» було складено 8 актів про не проживання громадянина ОСОБА_1 в кімнаті АДРЕСА_1.

У зв'язку з вищевикладеним позивач звернувся до суду з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, адреса реєстрації: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) таким, що втратив право користування жилим приміщенням кімнатою АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, адреса реєстрації: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (адреса: м. Київ, пр.-т. 40-річчя Жовтня, 42, код ЄДРПОУ 37308812) судові витрати, понесені за сплату судового збору в розмірі 243,60 грн.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року заяву відповідача про перегляд вищевказаного заочного рішення залишено без задоволення.

Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В скарзі посилався на те, що він не був належним чином повідомлений про розгляд даної судової справи. Судом порушено ст.ст. 169, 224 ЦПК України (які діяли на момент ухвалення заочного рішення) та обмежено відповідача в праві на судовий захист , не надано можливості надати відповідні пояснення (відзив, заперечення) по справі, внаслідок чого порушено принцип змагальності судового процесу, та позбавлено позивача права захистити своє Конституційне право на житло. Скарга також містить доводи про те, що ті обставини справи, які суд вважав встановленими, позивачем доведені не були. Всі акти, які містяться в матеріалах справи, були складені у робочі дні, тобто у період з понеділка по п'ятницю у робочі години. Разом з тим, з понеділка по п'ятницю, з раннього ранку до пізнього вечора відповідач працював та знаходився на робочому місці. Жодного разу, чи з боку обслуговуючого персоналу гуртожитку чи з боку ЖЕКУ відповідача не повідомляли (письмово чи усно) про те, що буде проводитись якась перевірка. Крім того, у актах, що містяться в матеріалах справи, вказується про ряд осіб, які нібито проживали у кімнаті, спочатку це особа - ОСОБА_2, потім дружина відповідача. Однак, жоден з таких актів не містить підпису чи відмови від підпису від цих осіб, що були нібито на момент перевірки у кімнаті. Крім того, зазначив що рахунки за комунальні послуги, які виставляються відповідачу, він своєчасно оплачує, що підтверджує його проживання в гуртожитку. Відсутність відповідача у робочі дні у кімнаті, не свідчить про те, що він в ній не проживає.

Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.

В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача доводи скарги підтримав.

Представники позивача та третіх осіб до апеляційного суду не з'явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення в цій частині, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного:

Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Вказаним вимогам рішення районного суду не відповідає.

Відповідно до ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

В п.3 ч.3 ст. 376 ЦПК України зазначено, що порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо, зокрема, справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Відповідач ОСОБА_1 обґрунтовував свою апеляційну скаргу зокрема тим, що в матеріалах справи відсутні докази повідомлення його про розгляд справи, внаслідок чого він був позбавлений права на справедливий суд.

Апеляційним судом встановлено, що суд розглянув справу у відсутності відповідача ОСОБА_1 та ухвалив 22.09.2015 року заочне рішення у справі.

Всі повістки, які надсилались відповідачу з повідомленнями про дачу та час судових засідань провернуті до суду з відмітками «закінченням встановленого строку зберігання» а.с. 28-29, 48, 51.

Таким чином, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів про те, що ОСОБА_1 був повідомлений про місце та час судового розгляду справи. У зв'язку з цим відповідач був позбавлений можливості наводити свої доводи та заперечення та приймати участь у дослідженні доказів, що безумовно призвело до недотримання судом принципу змагальності та рівності сторін, а тому оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог. Тобто доводи апеляційної скарги в цій частині апеляційним судом визнано обґрунтованими.

Щодо вирішення позовних вимог по суті спору, апеляційний суд виходить з наступного:

Відповідно до статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статті 61-70 ЖК України передбачають і встановлюють порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.

Поряд з цим нормами глави 59 ЦК України, встановлюється порядок користування житлом за договором найму (оренди).

Особливим інститутом житлового права є збереження житла за тимчасово відсутніми. Порядок збереження житла за тимчасово відсутніми членами сім'ї наймача житла державного, комунального житлового фонду визначено ст. 71 ЖК України, а їхні права та обов'язки - ст. 78 ЖК України, які встановлюють випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадинами.

За змістом статей 71, 72 ЖК Української РСР наймач або члени його сім'ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилою площею, зокрема, коли вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а в разі спору - судом.

Як роз'яснено у пунктах 10, 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), норми яких розповсюджуються і на гуртожитки, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав встановленими такі обставини.

Відповідно до п.1. розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 12.09.2012 № 1605 було вирішено прийняти до комунальної власності територіальної громади міста Києва відомчий житловий фонд та передати його до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій (а.с. 20-21).

До сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації був переданий гуртожиток по АДРЕСА_1.

Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31.01.2011 № 121 «Про реалізацію районними в місті Києві державними адміністраціями окремих проваджень» районним в місті Києві державним адміністраціям було доручено здійснювати управління об'єктами житлово-комунального господарства та контроль за використанням житлового фонду (а.с. 22).

В свою чергу Голосіївською районною в місті Києві державною адміністрацією був встановлений факт не проживання ОСОБА_1 у кімнаті АДРЕСА_1.

КП «ЖЕО-10 Голосіївського району» вісім разів було складено акти на предмет не проживання громадянина ОСОБА_1 в кімнаті АДРЕСА_1. (а.с. 6-13).

За результатами складення актів було встановлено, що ОСОБА_1 не проживає на спірній житловій площі з березня 2014 року по теперішній час.

Крім того, як вбачається з акту обстеження житлових умов від 20.11.2014 р. в кімнаті АДРЕСА_1 проживає квартирант ОСОБА_2 (а.с. 14).

В свою чергу в актах про не проживання від 22.12.2014, 27.01.2015 було встановлено факт проживання на спірній житловій площі гр. ОСОБА_2 (а.с. 15-16). В акті від 31.03.2015 р. було встановлено факт проживання в кімнаті невідомої молодої жінки, яка відмовилась надавати документи (а.с. 17).

Відповідно до довідки по формі №3 від 03.04.2015 № 1230 ОСОБА_1 зареєстрований в гуртожитку по АДРЕСА_1 з грудня 2012 року. (а.с. 18)

Оцінивши надані позивачем акти, місцевий суд встановив, що відповідач ОСОБА_1 не проживає, не користується кімнатою АДРЕСА_1, інтересу до кімнати як до місця проживання не проявляє, а тому він може бути визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Також місцевий суд виходив з того, що наявність реєстрації відповідача за гуртожитком не може бути підставою для визнання за ним права користування жилим приміщенням, оскільки останній з березня 2014 року припинив фактично проживати та користуватись жилим приміщенням за власним бажанням та без поважних причин.

Апеляційний суд не погоджується з таким висновком районного суду, так як розглядаючи спір, суд порушив норми процесуального права, щодо повідомлення відповідача про розгляд справи, внаслідок чого позбавив останнього права надавати суду свої заперечення, щодо поданого позову.

На підтвердження не проживання відповідача у спірному жилому приміщенні Голосіївська РДА в м. Києві надала акти, складені з 18.03.2014 року по 03.04.2015 року (а.с. 6-13), затверджені директором (в.о. директора) КП «ЖЕО-10 Голосіївського району».

Суд першої інстанції вважав належними та допустимими такі докази, для встановлення факту не проживання особи у спірному приміщенні.

Апеляційний суд, вивчивши зміст вказаних актів, встановив, що вони не можуть бути беззаперечними доказами не проживання особи у спірному жилому приміщенні.

Відповідно до статті 58 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи у судах попередніх інстанцій, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина 2 статті 59 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи у судах попередніх інстанцій).

Згідно з частиною першою статті 60 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення справи у судах попередніх інстанцій, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених статтею 61 цього Кодексу.

В апеляційній скарзі відповідач вказував на те, що вказані акти не доводять факт не проживання відповідача в спірному приміщенні, оскільки останні складені в робочі дні та робочий час, коли позивач зазвичай перебував на роботі. Крім того, відповідача жодним чином не було повідомлено про те, що буде здійснюватися перевірка.

Дослідивши вказані акти, апеляційний суд вважає, що останні не підтверджують факт не проживання, оскільки з останніх не вбачається часу в який вони складені. Не зрозуміло в який конкретно час, виходили з перевіркою працівники ЖЕО. При цьому, апеляційний суд вважає обґрунтованими твердження відповідача, що в робочий час він міг не знаходитися в приміщенні наданому для проживання.

В суді першої інстанції позивач не заявив клопотання про допит свідків, які складали акти з метою достовірного встановлення обставин часу їх складання та обставин зафіксованих в них.

До апеляційного суду позивач свого представника також не направив, відзив на апеляційну скаргу не подав, не зважаючи на те, що апеляційну скаргу позивач отримав 18 травня 2018 року, що підтверджується зворотним поштовим повідомленням.

Слід зазначити, що саме позивач при подачі позову визначає ту кількість доказів, яку вважає за необхідне подавати суду, та відповідно до ст. 60 ЦПК України ( в редакції на час ухвалення рішення) зобов'язаний був довести ті обставини на які посилається.

В судовому засіданні апеляційного суду з показів свідка ОСОБА_4, яка попереджена судом про кримінальну відповідальність за дачу суду завідомо неправдивих показань, та яка також проживає в спірному гуртожитку встановлено, що відповідач з кінця 2012 року по теперішній час проживає в спірному жилому приміщенні, оскільки вона з періодичністю один раз в неділю, або один раз в дві неділі зустрічала відповідача в гуртожитку в пізній час і знає його як сусіда.

Колегія суддів вважає за можливе прийняті такі докази на стадії апеляційного розгляду, оскільки судом встановлено порушення прав відповідача, щодо повідомлення його про розгляд справи, та відповідно неможливість надавати докази суду першої інстанції.

Також, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 сплачує кошти за комунальні послуги з моменту реєстрації в гуртожитку по теперішній час, відповідачу і після ухвалення рішення в даній справі надсилаються квитанції про оплату ним витрат на утримання кімнати. Даний факт спростовує висновок суду про те, що відповідач інтересу до кімнати як до місця проживання не проявляє.

Тобто, позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту не проживання відповідача у спірному приміщенні понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки.

Крім того, апеляційний суд виходить з наступного:

За змістом статті 127 ЖК Української РСР та пункту 2 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого Постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208 (чинного на час виникнення спірних правовідносин), гуртожитки призначаються для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання.

Відповідно до вимог статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету.

Стаття 129 ЖК Української РСР передбачає, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

У пункті 10 Примірного положення про гуртожитки передбачено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

За змістом пункту 40 Примірного положення про гуртожитки сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням.

Згідно частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Враховуючи все вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку, що позивач не довів достатніми та допустимими доказами факту не проживання відповідача у спірному жилому приміщенні, не довів наявність у останнього іншого житла, а тому відповідач не може бути позбавлений права на житло, тому що позов подано державним органом і не доведено в даній справі, що позбавлення відповідача права на житло буде відповідати загальним засадам цивільного судочинства: розумності та справедливості, та не буде порушувати надане Конституцією України відповідачу право на житло.

Керуючись ст. 376 ЦПК України апеляційний суд приходить до висновку, що рішення районного суду необхідно скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Розподіл судового збору за подання позову не здійснюється, оскільки останній, відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України покладається на позивача.

При подачі позовної заяви позивачем сплачено 243грн. 60 коп. , відповідно до ст. 4 Закону України про судовий збір, за подачу апеляційної скарги відповідач мав сплатити 365 грн. 40 коп. За подачу апеляційної скарги відповідачем, відповідно до квитанції на а.с. 123 сплачено судовий збір 366 грн. , а тому з позивача на користь відповідача ОСОБА_1 підлягає стягненню лише та сума, яка підлягала сплаті по Закону.

Сторонами процесу не заявлено до відшкодування інших судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у апеляційному суді.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 141, 367, 374, 375, 382-384 ЦПК України, Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту.

В задоволенні позову Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_1, треті особи: Комунальне підприємство «ЖЕО-103 Голосіївського району», Голосіївський районний відділ ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням відмовити.

Стягнути з Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (адреса: м. Київ, пр.-т. 40-річчя Жовтня, 42, код ЄДРПОУ 37308812) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, адреса реєстрації: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 365 грн. 40 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду.

Повна постанова складена 06 червня 2018 року.

Головуючий Желепа О.В.

Судді: Рубан С.М.

ІванченкоМ.М.