Рішення № 74486117, 24.05.2018, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/888/18

Провадження № 2/206/513/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.05.2018 Самарський районний суд м. Дніпропетровська

у складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Стахів О.О.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіальної громади в особі Дніпровської міської ради, треті особи: Восьма Дніпровська державна нотаріальна контора, Приватний нотаріус ДМНО ОСОБА_4 про встановлення фактів, що мають юридичне значення та визнання права власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом, -

ОСОБА_5 виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Батько та матір позивача - ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перебували в зареєстрованому шлюбі з 56 року. ОСОБА_6 на праві особистої власності на підставі Договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки належало домоволодіння № 117 по вул. Сержанта Литвищенко в м. Дніпропетровську (далі -домоволодіння), яке в цілому складається з А-1 - житлового будинку жилою площею 38,9 кв.м., загальною площею 76,1 кв.м., Б - літньої кухні, В - сараю, Д - вбиральні, № 1, 2 - огорожі, К - колодязя. 30.11.2007 ОСОБА_6 склав заповіт, яким все своє майно заповів позивачу ОСОБА_1 21.01.2008 батько позивача помер. На момент смерті батьки позивача проживали разом за однією адресою: м. Дніпро, вул. Сержанта Литвищенко, 117. Позивач не подав заяву про прийняття спадщини після смерті батька, тому є таким, що спадщину не прийняв. Спадщину після смерті батька прийняла його дружина - мати позивача ОСОБА_7, відповідно до ч. 3 ст. 1268 КПК України, оскільки не заявляла про відмову від неї. Після смерті батька, мати позивача залишалась проживати у вказаному домоволодіння. З 2011 року стан здоров'я матері почав погіршуватись, тому вона погодилась перейти на постійне проживання до позивача, за адресою: м. Дніпро, вул. Косогірна, 23. Таким чином, з жовтня 2011 року ОСОБА_7 постійно проживала разом із позивачем. 10.01.2014 ОСОБА_7 померла. В шести місячний строк позивач не надав заяву до про прийняття спадщини, так як вважав, що в зв'язку із тим, що він на момент смерті матері проживав з нею необхідності в таких діях не має. З метою оформлення спадкових прав Позивач звернувся до нотаріальної контори, де йому було відмовлено в зв'язку із тим, що на момент смерті матері позивача, останній не був зареєстрований з нею за однією адресою. У зв'язку із чим, позивач просив встановити, що ОСОБА_7 є його рідною матір'ю, встановити, що ОСОБА_7 на момент смерті проживала разом із позивачем та визнати право власності за позивачем на домоволодіння в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_7

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував, вважав позов у частині визнання права власності передчасним.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

19.02.2018 у даній цивільній справі відкрито провадження та призначено судове засідання.

17.04.2018 за клопотанням представника позивача витребувано копії спадкових справ відкриті після смерті ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Під час розгляду справи судом розглянуто клопотання, здійснено запити, досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи, заслухано пояснення сторін та їх представників.

24.05.2018 у судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Згідно повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зареєстрували між собою шлюб 06.10.56 (а.с.16-17).

Відповідно до свідоцтва про народження, серії ІІІ-ЯР № 636803, ОСОБА_8 є рідним сином ОСОБА_6 та ОСОБА_9 (прізвища зазначено російською мовою, згідно свідоцтва) (а.с.7).

Відповідно до паспортних даних, прізвище позивача українською мовою зазначено як «Лебедєв», а російською «Лебедев» (а.с.13).

30.11.2007 ОСОБА_6 склав заповіт, яким усе належне майно, права та обов'язки заповів ОСОБА_1 (а.с.12).

21.01.2008 ОСОБА_6 помер, що підтверджується відповідним свідоцтвом про смерть, серії І-КИ № 207815 (а.с.8).

Відповідно до копії договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності з числом кімнат від однієї до п'яти включно від 20.08.56, посвідченого 21.09.56 Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, реєстр № 4-3582, ОСОБА_6 був власником будинку № 117, розташованого по вулиця Сержанта Литвищенко у м. Дніпро (а.с.11).

У відповідності до листа № 17413 від 13.12.2017 КП «ДМБТІ» ДОР в інвентаризаційній справі містяться відомості про право власності ОСОБА_6 за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Сержанта Литвищенка, 117 (а.с.11).

Згідно відповіді 8 ДДНК спадкова справа після смерті ОСОБА_6 не заводилась (а.с.49).

10.01.2014 померла ОСОБА_7 – свідоцтво про смерть від 20.01.2014, серії І-КИ № 549717 (а.с.9).

30.11.2017 позивач звернувся до нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, після померлої ОСОБА_7 (а.с.14).

29.12.2017 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії (постанова № 469/02-31), в зв’язку із тим, що ОСОБА_1 протягом шести місяців з моменту смерті спадкодавця не подав заяву про прийняття спадщини. Спадкова справа не відкривалась (а.с.15).

Отже, ОСОБА_1 пропустив строк звернення до нотаріальної контори з відповідною заявою про прийняття спадщини та/або про видачу свідоцтва про право на спадщину.

В той же час, позивач вважав, що він прийняв спадщину, оскільки на момент смерті спадкодавець проживала разом із спадкоємцем/позивачем.

ІV. Докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення.

В підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, а саме: спільного проживання ОСОБА_7 та ОСОБА_6 до моменту його смерті, постійного проживання з 2014 року до моменту смерті ОСОБА_7 разом з ОСОБА_1, було долучено довідки, видані 24.11.2017 Головою квартального комітету № 26, та Головою квартального комітету № 14 (а.с.10).

Проте, такі довідки не можуть бути доказом обставин на які посилається позивач, оскільки зміст копій довідок є частково нечитабельним (погана якість копій), довідки не мають прізвищ ініціалів та ім'я по-батькові голови квартального комітету, що унеможливлює перевірити повноваження підписанта, а також, порядковий номер. Окрім того, під час засвідчення позивачем копії даних довідок, останнім було порушено вимоги щодо такого засвідчення, передбачені ст. 95 ПЦК України (учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення).

Інших доказів на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, зокрема: належних довідок про місце реєстрації та проживання за відповідною адресою спадкодавця та спадкоємця, показів свідків, актів, листування, медичної документації, яка б свідчила про погіршення стану здоров'я спадкодавця/неможливість себе обслуговувати, тощо, суду не надано.

V. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Статтями 1216, 1217, 1218 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ч. 1 ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народженні після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Відповідно до положень ч. 1 ст. 1268 ст. ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Таким чином, внаслідок відкриття спадщини у спадкоємця за законом або за заповітом виникає право спадкування. Спадкове майно переходить до спадкоємців лише за умови, що вони виявили згоду щодо прийняття спадщини.

Частиною першою статті 1270 ЦК України встановлено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Частиною першою статті 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до ст. 67 Закону України "Про нотаріат" свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.

Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розглядові у позовному провадженні. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, в тому числі й у випадку визначення судом за позовом спадкоємця додаткового строку для прийняття спадщини.

Виходячи з вищевикладеного, обставинами, які входять до предмета доказування у зазначеній цивільній справі суд вважає факт постійного проживання разом спадкоємця із спадкодавцем до часу відкриття спадщини.

Однак, окрім довідок наданих суду в якості доказів, та які були відхилені судом (розділ ІV), ні позивачем ні його представником не було долучено інших доказів, в підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, зокрема: належних довідок про місце реєстрації та проживання за відповідною адресою спадкодавця та спадкоємця, показів свідків, актів, листувань, медичної документації, яка б свідчила про погіршення стану здоров'я спадкодавця/неможливість себе обслуговувати та інше. Також, зі сторони позивача не зазначено про неможливість витребування таких доказів та/або їх відсутність.

Окрім того, відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 при визначенні місця проживання спадкодавця та спадкоємця підлягає застосуванню ч. 1 ст. 29 ЦК, де зазначається, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від місце перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, а місце проживання — житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

Таким чином, виходячи із положень ч. 3 ст. 1268 ЦК України, таке проживання повинно бути постійним, тобто носити тривалий характер, і не припинитися перед смертю спадкодавця, що є передумовою прийняття спадщини, якщо спадкоємець не відмовився від спадщини.

А тому, судом при вирішенні даного питання для ухвалення обґрунтованого та мотивованого рішення, має бути досліджено та встановлено постійне місце проживання спадкодавця до моменту смерті, оскільки факт реєстрації та/або проживання сторони спору разом зі спадкодавцем за день до смерті спадкодавця заперечуватиме такий елемент змісту презумпції, як постійність проживання.

З урахуванням викладеного суд вважає, що для встановлення факту, що ОСОБА_7 на момент смерті проживала разом із позивачем відсутні належні, допустимі, достатні та достовірні докази.

Також, суд звертає увагу, що судовий порядок встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини застосовується виключно в тому разі, коли неможливо підтвердити зазначений факт у нотаріальному провадженні.

В той же час, зі сторони позивача не надано доказів надання нотаріусу доказів постійного проживання спадкодавця разом із спадкоємцем.

Вимога позивача про визнання права власності на спадкове майно, також, за даних обставин, не може бути задоволена, оскільки ЦК України передбачений інший порядок її оформлення. Підставою для звернення особи до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування є порушення, не визнання, оспорювання права особи або неможливість оформлення спадкоємцем спадкових прав у нотаріуса. Як роз’яснив з цього приводу Верховний Суд України, за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину, вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. Отже, у разі підтвердження факту постійного проживання спадкодавця разом із спадкоємцем (в судовому або в позасудовому порядку) позивач матиме право одержати в нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину.

Щодо ж до вимоги позивача про встановлення факту родинних відносин, суд при вирішені даного питання виходить з такого.

Розглядаючи спори про спадкування судом досліджуються докази, зокрема які містяться в спадковій справі.

Підставою для відмови позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину стало пропущення шестимісячного строку для звернення з відповідною заявою, питання про невідповідність прізвищ, та або відсутність доказів родинних стосунків між спадкодавцем та спадкоємцем не були підставою для відмови позивачу у вчиненні нотаріальної дії, таким чином, позивачем не доведено, що зазначені обставини призводять до порушення, не визнання, оспорювання прав позивача або неможливість оформлення спадкоємцем спадкових прав у нотаріуса, а тому така вимога не підлягає захисту судом в порядку позовного провадження.

Статтями 77 - 80 ЦПК України встановлено критерії доказів, а саме їх належність, допустимість, достовірність та достатність.

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Вирішуючи позов по суті, суд, також, звертає увагу, що відповідно до положень ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Також, суд звертає увагу, що згідно правової позиції, висловленої Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1486цс15,відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Враховуючи вищевикладені норми чинного законодавства, дослідивши матеріали справи, вислухавши учасників справи, оцінивши наявні в ній докази, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 215, 1216-1218, 1261, 1268 ЦК України, ст. 67 ЗУ «Про нотаріат», ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 (м. Дніпро, вул. Косогірна, буд. 23, РНОКПП НОМЕР_1) до Територіальної громади в особі Дніпровської міської ради (49000 м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 75, 26510514) про встановлення фактів, що мають юридичне значення та визнання права власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом – відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний судове рішення складено 01.06.2018.

Головуючий суддя: К.С. Маштак