Рішення № 74483439, 31.05.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

31 травня 2018 року № 826/3830/16

Окружний адміністративний суд м.Києва у складі головуючого судді Смолія І.В., суддів Григоровича П.О., Шрамко Ю.Т., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Громадянки Російської Федерації ОСОБА_2

до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Київській області

про визнати неправомірним та скасувати рішення,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом звернулась Громадянка Російської Федерації ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2.) до Державної міграційної служби України (далі - відповідач 1, ДМС України), Управління Державної міграційної служби України в Київській області (відповідач 2, УДМС України в Київській області), в якому просить суд визнати неправомірним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оформлене Наказом №179 від 04.12.2015 року; визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №10-16 від 15.02.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту та зобов'язати Державну міграційну службу України вирішити питання про надання статусу біженця або додаткового захисту громадянці РФ ОСОБА_2

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, упередженим та таким, що не відповідає міжнародним зобов'язанням України та національному законодавству у сфері захисту прав шукачів притулку, оскільки позивач є громадянкою Росії та перебуває за її межами, в Україні, у зв'язку з тим, що вона була змушена залишити територію Росії разом зі своїм неповнолітнім сином та шукати захист в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали в неї обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я.

У судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача проти позову заперечував з підстав викладених у письмових запереченнях, в яких зазначив, що громадянка Російської Федерації ОСОБА_2 не підпадає під перелік підстав, викладених у п. 13 ч.1 ст. , а тому оскаржуване рішення прийняте в межах та з урахуванням норм чинного законодавства..

Суд, встановивши відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, керуючись ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України (редакція Кодексу чинної на момент виходу в письмове провадження), ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з ч.3 ст.241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані матеріали, заслухавши пояснення присутніх представників осіб, які беруть участь у справі, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2, громадянка Російської Федерації з 2000 p., паспорт громадянина Російської Федерації НОМЕР_1 виданий УФМС Росії по Курганській області 22.03.2012 p., народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Наманган (Узбекистан), за походженням узбечка, за релігійною приналежністю - мусульманка (суннітка).

До прибуття в Україну постійно проживала у Російській Федерації з&?у; адресою: АДРЕСА_1. Має середню освіту, не працює, заміжня, рідна мова - узбецька, володіє російською мовою. До України прибула поїздом Мінськ-Київ 15.11.2015 разом із неповнолітнім сином. У РФ залишилася доросла дочка чоловіка з дітьми, які проживала із заявницею.

Кордон на в'їзді до України заявниця перетнула нелегально - за підроблений паспортом на ім'я громадянки Узбекистану Флюри Каххарової. У зв'язку з цим 15.11.2015 була затримана на залізничному вокзалі Київ-пасажирський ОКПП «Київ», після чого її було доставлено і передано у встановленому порядку де Управління ДМС України в Київській області для оформлення відповідних документів. Син заявниці, який її супроводжує - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Російської Федерації постійно проживає у м. Тюмень, студент Тюменського нафтогазового коледжу, військовозобов'язаний. Кордон України перетнув разом з матір'ю 15.11.2015 р. легально, за дійсним паспортом громадянина Російської Федерації НОМЕР_2.

За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та проведення співбесід з позивачем, висновком Управління Державної міграційної служби України у Київській області від 04.12.2015 року було відмовлено заявнику - громадянці Російської Федерації ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» .

Як вбачається зі змісту висновку про відмову, заявник (позивач) не має підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на думку відповідача, є відсутніми.

Рішенням відповідача №10-16 від 15.02.2016 року вищезазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Повідомленням Управління Державної міграційної служби України у Київській області від 03.03.2016 року №11 року позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, вважаючи рішення Державної міграційної служби України №10-16 від 15.02.2016 року та рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області, оформлене Наказом №179 від 04.12.2015 року безпідставними та протиправними, позивач звернувся за захистом власних прав та інтересів із позовною заявою до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Статтею 5 вказаного Закону передбачений порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина перша).

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина друга).

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України (частина п'ята).

У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною першою та сьомою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Згідно пункту 1 та 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

1) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

13) особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, термін «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

При цьому, «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Разом із цим, значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

В протоколі співбесіди від 23.11.2015 року позивач повідомила причину свого виїзду з Російської Федерації до України та звернення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вона вказала побоювання за своє життя та життя сина. У заяві та під час співбесіди свої побоювання вона пояснила тим, що у 2014 році невідомими був викрадений її чоловік, громадянин РФ ОСОБА_3, який після цього нібито опинився у в'язниці в Узбекистані, де був засуджений до тривалого ув'язнення за звинуваченням у релігійному екстремізмі та причетності До антиконституційної діяльності у період до його переїзду з Узбекистану до РФ. Заявниця зазначила, що їй та сину у РФ загрожує така сама небезпека, що і спонукало її переїхати до України. Факт використання для перетину кордону підробленого паспорту, який придбала, з її слів, напередодні виїзду, вона пояснила нібито можливістю переслідування. За наданням статусу біженця або надання додаткового захисту ніде, крім як в Україні, не зверталась. Чоловіка заявниці було оголошено у розшук владою Узбекистану у зв'язку з нібито причетністю у минулому до антидержавної діяльності як члена екстремістської релігійної організації. Зі слів заявниці, у зв'язку з цим він постійно отримував погрози, які фактично згодом були реалізовані, коли його було викрадено. До цього він протягом 2 років утримувався під вартою у РФ.

Також, заявниця під час співбесіди (протокол від 23.11.2015) зазначила, що ні вона, ані діти не зазнавали у РФ жодних утисків, переслідувань чи дискримінації за будь-якою ознакою. Зокрема, син заявниці ОСОБА_6 був прийнятий на безоплатній основі на навчання у технікум у м. Тюмень, а також як громадянин РФ був прийнятий на військовий облік як військовозобов'язаний.

Позивач у протоколі співбесіди вказала на небезпеку для себе у разі повернення до РФ, будь-яких доказів існування загрози її життю, або іншої загрози для неї, сина або дочки чоловіка вона не надала. її єдиними аргументами для підтвердження нібито існуючих загроз було посилання на зниклого чоловіка та твердження про загрозу, як і він, бути позбавленою громадянства РФ та примусово висланою до Узбекистану, де вона потрапить до в'язниці

Законом України від 21.10.1999 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, підписану 23 вересня 1996 року в м. Києві, та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, підписаний 23 вересня 1998 року в м. Києві.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво по процедурам і критеріям визначення статусу біженців; тематичні рекомендації з міжнародного захисту, (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) від 1 грудня 2013 року, (доступ за наступним посиланням: http://www.refworld.org.ru/docid/537f597c4.html).

У відповідності до пункту 80 вказаного Керівництва наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, які поділяються урядом, само по собі не є підставою для клопотання про надання статусу біженця, і прохач повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання. Це також передбачає, що ці погляди дійшли до відома влади або приписуються ними прохачеві.

Суд зазначає, що позивачем не надано, ґрунтовних підстав вважати, що заявницю є за що переслідувати і що її дійсно можуть примусово вислати до Узбекистану.

Також, позивачем не доведено, що тимчасово перебуваючи в Україні, і під час такого перебування в країні його громадянської належності виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких він не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаним біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, позивачем не наведено жодних обставин, які б вказували про можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

За таких обставин суд приходить до висновку, рішення Державної міграційної служби України №10-16 від 15.02.2016 року та рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області, оформлене Наказом №179 від 04.12.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання Державну міграційну службу України вирішити питання про надання статусу біженця або додаткового захисту громадянці РФ ОСОБА_2, суд вказує, що остання є похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої суд дійшов до висновку про відмову в її задоволенні, відтак, вимога про зобов'язання вчинити дії також задоволенню не підлягає.

Згідно ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволені адміністративного позову ОСОБА_2 відмовити.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Головуючий суддя І.В. Смолій

Судді П.О. Григорович

Ю.Т. Шрамко