Постанова № 74463151, 05.06.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 182/422/17 22-ц/774/1145/К/18

ПОСТАНОВА

Іменем України

05 червня 2018 року м. Кривий Ріг

Справа № 182/1817/15-ц

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Бондар Я.М.,

суддів - Барильської А.П., Зубакової В.П.

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі - Публічного акціонерного товариства "СТАЛЬ",

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку ч.13 ст.7,ч.1 ст.369 ЦПК України без повідомлення осіб апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2, на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року, яке ухвалене суддею Рунчевою О.В. у м. Нікополі,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до сду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Сталь» ( надалі – ПАТ «Сталь») про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, поновлення строку звернення до суду з позовом. В мотивування заявлених позовних вимог зазначив, що він з 07 серпня 2015 року працював слюсарем - ремонтником 5-го розряду в ПАТ «Сталь». Між ним та Міністерством оборони України (в особі Командира військової частини польова пошта В0927 полковника ОСОБА_3) 11 червня 2016 року укладено контракт на строк три роки (з 11 червня 2016 року до 11 червня 2019 року). Наказом ПАТ «Сталь» № 49-к від 15 грудня 2016 року його звільнено на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Посилаючись на положення ч. 3 ст. 119 КЗпП України, вважає звільнення незаконним, тому просить суд: скасувати наказ № 49-к від 15 грудня 2016 року про припинення трудового договору з ним; поновити його на роботі слюсаря - ремонтника 5-го розряду в ПАТ „Сталь” з 16 грудня 2016 року; стягнути з ПАТ „Сталь” на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 39 847 грн. 21 коп; поновити пропущений з поважних причин строк для звернення до суду для вирішення трудового спору; допустити рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку в межах місячного платежу до негайного виконання.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись із рішенням суду, представник позивача подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм материного та процесуального права, невідповідність висновків суду матеріалам справи, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Зокрема вважає, що судом не прийнято до уваги, що позивача звільнено із займаної посади із порушенням ст.119 КЗпП в особовий період, що є порушенням соціального захисту військовослужбовців.

У відзиву на апеляційну скаргу представника відповідача ПАТ «Сталь», просить рішення суду, як законне та обґрунтоване залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах визначених ст. 303 ЦПК України, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд виходив з того, що на час укладення контракту із позивачем ОСОБА_1, мобілізація не проводилась, так як закінчилась 17 серпня 2015 року, особливий стан не був запроваджений , тому не дає підстав для застосування у відношенні позивача гарантій, передбачених ч. 3 ст. 119 КЗпП України, щодо збереження за такою особою місця роботи, посади та середнього заробітку.

Однак, колегія суддів не може у повному обсязі погодитися із висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

За вимогами ст.ст. 263,264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний з’ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте суд першої інстанції не з'ясував у повній мірі всі обставини, які мають значення для справи, та не виконав усі вимоги цивільного судочинства, у зв'язку із чим рішення в даній справі неможна визнати законним і обґрунтованим.

Судом встановлено та сторонами не заперечується, згідно записів, що містяться в трудовій книжці позивача, він з 10 серпня 2015 року працював слюсарем - ремонтником 5-го розряду в ПАТ «Сталь» ( а.с.9-10).

Між Міністерством оборони України (в особі Командира військової частини польова пошта В0927 полковника ОСОБА_3) та ОСОБА_1 11 червня 2016 року укладений контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посаді солдатського сержантського складу на строк три роки (з 11 червня 2016 року до 11 червня 2019 року) ( а.с.96-98).

Згідно наказу ПАТ «Сталь» № 49-к від 15 грудня 2016 року ОСОБА_1 звільнено на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України (в зв’язку із вступом на військову службу)(а.с.8).

Спір між сторонами виник з приводу права позивача на збереження робочого місця та середнього заробітку у зв’язку із укладанням контракту про проходження військової служби.

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України ( в редакції, що дЗа працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Із змісту цієї норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби її підстави, терміни дії особливого стану, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законами України «Про оборону України» від 06.12.1991 р. № 1932-XII, ( далі – Закон № 1932-XII ) «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII ( далі - Закон№ 3543-XII),, «Про військовий обов’язок та військову службу, "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Статтею другою Закону № 1932-XII встановлюється, що оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Статтею третьою цього Закону передбачено, що підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Статтею першою Закону N 3543-XII дано визначення особливого періоду, мобілізації та демобілізації.

Зокрема визначено, що особливий період, це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Із змісту цього визначення та аналогічного змісту визначення наведеного у статті першій Закону № 1932-XII вбачається, що вони дають чітке визначення початку перебігу особливого періоду, але не встановлюють його закінчення.

І за таких обставин висновок про закінчення особливого періоду слід формувати з урахуванням юридичних визначень про мобілізацію, демобілізацію та змісту указів Президента України, який за ст. 5 Конституції України та відповідно до норм наведених Законів, наділений повноваженнями щодо оголошення цих станів та стану воєнного часу.

Крім того, мають бути враховані рішення, які приймаються у таких випадках ОСОБА_4 ОСОБА_4 безпеки та оборони України, яка відповідно до ст. 7 Закону № 1932-XII, наділена повноваженнями з координації та контролю органів виконавчої влади з питань оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зокрема, Рада національної безпеки згідно зі ст.. 3 Закону України «Про ОСОБА_4 безпеки і оборону України» від 05.03.1998 р. № 183/98-ВР (далі- Закон № 183/98-ВР) вносить пропозиції Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; виконує функції координації та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України а також, у відповідності до ст.. 4 цього Закону приймає рішення щодо невідкладних заходів із розв’язання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зазначені рішення згідно зі ст.. 10 Закону № 183/98-ВР вводяться в дію Указами Президента України та є обов’язковими до виконання.

Так, мобілізація це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Тобто, особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Закон «Про військовий обов’язок та військову службу» від 25 березня 1992 року

№ 2232-XII ( далі –Закон № 2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв’язку з виконанням ними конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Статтею першою цього Закону передбачено, що змістом військового обов'язку є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Військовий обов'язок є конституційним обов’язком, який включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Статтею другою Закону № 2232-XII визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом .

Статтею 19 Закону № 2232-XII встановлені загальні умови укладення контракту на проходження військової служби, як військовослужбовцями чоловічої так і жіночої статі з додержанням умов, передбачених статтею 20 цього Закону.

Статтею 20 цього Закону передбачено, що на військову службу за контрактом приймаються громадяни, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби.

Цією ж нормою встановлено, що особи рядового складу, які проходять строкову військову службу або військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, громадяни призовного віку, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту, військовозобов’язані, резервісти, які не мають військових звань сержантського, старшинського і офіцерського складу, та жінки з відповідною освітою віком від 18 до 40 років приймаються на військову службу за контрактом осіб рядового складу.

З матеріалів справи видно, що 11 червня 2016 р. позивач ОСОБА_1 уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України (а.с.96).

Указом виконуючого обов’язки Президента України від 17.03.2014 р. № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», який затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 р. прийняте в межах конституційних повноважень рішення про часткову мобілізацію військовослужбовців строком на 45 діб.

Таким чином, з дня публікації Указу, тобто з 18.03.2014 р. почався особливий період, рішень про закінчення якого, на час розгляду справи, Президент не приймав.

Тому, колегія суддів не може погодитися із висновком суду першої інстанції про закінчення особливого періоду, як підставу для відмови ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог.

Навпаки, в подальшому Указами Президента від 06.05.2014 р., від 21.07.2014 р. та від 14.01.2015 р. оголошувалася часткова мобілізація військовослужбовців в декілька черг, які були в подальшому звільнені в запас.

Останнє рішення про звільнення в запас військовослужбовців, які були призвані на час мобілізації на особливий період під час третьої черги часткової мобілізації було прийняте Указом Президента України № 441/2016 від 26.09.2016 р.

Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, після видачі цих Указів, Президент не приймав.

Крім того, на час укладення контракту набрало чинності рішення ОСОБА_4 ОСОБА_4 безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02.03.2014 р., яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Таким чином, на час укладення контракту позивачем існувала кризова ситуація, що загрожує національній безпеці України, а невідкладні заходи, запровадженні рішенням ОСОБА_4 національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору.

З цим періодом та наявністю кризової ситуації частиною третьою статті 119 КЗпП України пов’язане право позивача на збереження за ним на час дії контракту місця роботи та посади у ПАТ «Сталь».

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції цих обставин справи не врахував, внаслідок чого ухвалив рішення, висновки якого суперечать дійсним обставинам справи та не відповідають вимогам закону.

Встановлене є підставою для скасування рішення, відповідно до приписів ч.1 ст. 376 ЦПК України з ухваленням нового про задоволення позовних вимог.

Ухвалюючи нове рішення колегія суддів виходить з таких установлених фактів та вимог закону.

Частиною третьою статті 119 КЗпП України передбачено право працівників, прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, на збереження місця роботи, посади і середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Укладення контракту в таких умовах не може бути підставою для припинення з працівником трудового договору за п. 3 ст. 36 КЗпП України.

За таких обставин наказ № 49- К від 15.12.2016 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади слюсара-ремонтника ПАТ «Сталь» за п.3 ст. 36 КЗпП України слід вважати незаконним, а правовим наслідком цього, відповідно до приписів ст. 235 КЗпП України має бути його поновлення на попередній посаді із стягненням на його користь з відповідача середнього заробітку, обрахованого за період з часу звільнення до ухвалення судового рішення.

Відповідно до абз.3 п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, зі змінами та доповненнями (далі Порядок), середньомісячна заробітна плата визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з виплат за останні два календарні місяці, що передують події, з якою пов’язана відповідна виплата.

Зокрема, середній заробіток має бути обраховий за період з 16 грудня 2016 року по 05 червня 2018 року включно 363 робочи дні ( 11+248 + 104 ). Виходячи з середньоденного заробітку позивача, який згідно довідки ПАТ «Сталь» складає 137,12 грн. Колегія суддів приймає для розрахунку саме період ківтень –травень 2016 р. два повні останні місяці, в яких працював позивач( а.с.53). Средедній заробіток за час вимушеного прогулу становитиме 49774,56 грн., виходячи з розрахунку (137,12х363).

У зв’язку із тим, що позивач при зверненні до суду із позовом та апеляційною скаргою був звільнений від сплати судового збору на підставі п.1 ч.1 ст.5 ЗУ «Про судовий збір», він підлягає стягненню з відповідача на користь держави, згідно положення ст.141 ЦПК України, пропорційно задоволеним вимогам у розмірі 1600 грн., виходячи з розрахунку (1600х0,4 = 640 , 640х150%=960) за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 376, 381-383 ЦПК України Апеляційний суд Дніпропетровської області,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1– ОСОБА_2, задовольнити.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Сталь» про поновлення на роботі задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Публічного акціонерного товариства "СТАЛЬ" № 49-к від 15 грудня 2016 року про звільненняОСОБА_1 з посади слюсаря-ремонтника на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді слюсаря-ремонтника Публічного акціонерного товариства "СТАЛЬ" з 16 грудня 2016 року.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "СТАЛЬ" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 16 грудня 2016 по 05 червня 2018 р. включно у розмірі 49774,56 грн. ( сорок дев’ять тисяч сімсот сімдесят чотири гривні 56 коп.) з утриманням обов’язкових платежів.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повний текст судового рішення складений 05 червня 2018 року.

Головуючий:

Судді: