Рішення № 74449863, 05.06.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

05 червня 2018 р. № 820/3116/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сагайдака В.В.,

при секретарі судового засідання Савчук С.С.,

за участі:

представника позивача – ОСОБА_1,

представника відповідача та третьої особи – ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові адміністративну справу за позовом Шехаб ОСОБА_3 (м. Харків, пр-т. Ювілейний 59А, кв. 20, 61118) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії ,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач, Шехаб ОСОБА_3, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з зазначеним позовом та просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.04.2018 р. № 122-18;

- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_4 Арабської Республіки – Шехаб ОСОБА_3.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином ОСОБА_4 Арабської Республіки. Зважаючи на ситуацію в країні походження, позивач зауважив, що у випадку повернення на Батьківщину, він буде рекрутованим до лав армії, і буде змушений вбивати своїх співгромадян, в тому числі мирне населення. Позивач звернув увагу суду на те, що військові дії в ОСОБА_5 також засуджуються міжнародним співтовариством, про що свідчать: ОСОБА_6 Безпеки ООН від 19.12.2013 року №68/182, 22.02.2014р. №2139(2014), 14.07.2014 року №2165(2014), 18.12.2014р. №2191 (2014), 22.12.2015 року №2258 (2015); Рекомендації УВКБ ООН з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають ОСОБА_4 Арабську Республіку, доповіді Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій ООН в ОСОБА_4 Арабській Республіці, доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій №2139(2014), №2165 (2014), №2191 (2014), №2258 (2015) ОСОБА_6 Безпеки ООН. Рішенням Державної міграційної служби України від 13.04.2018 р. №122-18 у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту відмовлено, відтак просить суд його скасувати.

У судовому засіданні представник позивача підтримав обставини, викладені в позовній заяві та просив суд задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача та третьої особи в судове засідання прибув, проти позову заперечував та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, встановив наступне.

Судом встановлено, що Шехаб ОСОБА_3 народився в м. Зебре та є громадянином ОСОБА_4 Арабської Республіки.

Після отримання шкільної освіти в 2006 році приїхав на навчання до України.

В подальшому вступив на навчання до фармакадемії, де провчився один рік. Після цього поступив на навчання до Національного технічного університету "Харківський політехнічний інститут", в якому 20.06.2013 року отримав диплом магістра за спеціальністю електротехнічні системи електропостачання.

До ГУ ДМС в Харківській області Шехаб ОСОБА_3 звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 13.11.2013 р. та 03.04.2014 р. розгляд справи припинено за особистим зверненням Шехаб ОСОБА_3.

Повторно позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області 22.10.2015 р. із відповідним пакетом документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 17.02.2016 року №57-16 позивачу відповідно до ст. 6 ЗУ "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту" відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись із позицією та рішеннями відповідача, позивач звертався до Харківського окружного адміністративного суду, в якому просив суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.02.2016 року №57-16;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Шехаб ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 18.08.2016 р. позов задоволено.

Як вбачається з програми «Діловодство спеціалізованого суду» вказана постанова в апеляційному порядку оскаржена не була.

Рішенням від 13.09.2016 р. №54-16 Державна міграційна служба України зобов’язала ГУДМС у Харківській області повторно розглянути заяву позивача.

Відповідно до рішення ДМС України від 13.09.2016 р. наказом від 28.09.2016 р. №164 наказано здійснити повторний розгляд заяви громадянина ОСОБА_4 арабської Республіки Шехаб ОСОБА_3.

За результатами розгляду особової справи позивача ГУДМС у Харківській області складено висновок від 13.03.2018 р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Шехаб ОСОБА_3.

Рішенням від 13.04.2018 р. №122-18 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Шехаб ОСОБА_3.

Згідно наданих представником позивача пояснень, 24.04.2018 р. позивачем отримано повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.04.2018 р. №22, що прийняте на підставі рішення ДМС України від 13.04.2018 р. №122-18(а.с.16).

Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач звернувся до суду з даним позовом.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця, позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п.5 ст.4 ОСОБА_7 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач прибув до України у 2006 році з метою навчання. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вперше звернувся лише 13.11.2013 р., тоді як збройний конфлікт у ОСОБА_5 почався у березні 2011 р.

Суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Вказана правова позиція висловлена колегією суддів Верховного суду у постанові від 14.03.2018 року по справі № 820/1502/17.

Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Відповідно до п. 170 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подання клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркуванням совісті. Якщо тип військової акції, в якій особа не бажає приймати участь засуджується міжнародним співтовариством, як такий що суперечить елементарним правилам людської поведінки, кара, яка передбачена за дезертирство чи ухилення від призову, може з урахуванням усіх інших вимог визначення бути розцінена як переслідування.

Судом встановлено, що позивач не може повернутися в ОСОБА_5, в зв`язку із тим, що він може бути призваним до лав армії і буде змушений вбивати своїх співгромадян, однак вказане суперечить його внутрішньому переконанню та поглядам. У зв’язку з не бажанням служити в армії позивача можуть переслідувати антиурядові сили, через, що існує загроза його життю.

Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або ухиляння від призову самі по собі - не являються за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань.

Суд зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, суд вважає за необхідне вказати, що в матеріалах справи наявна копія свідоцтва про шлюб з громадянкою України ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, що видане Комінтернівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції, серії I- ВЛ№281439, 30.12.2015.

Під час розгляду документів позивача, ГУДМС у Харківській області направлено на адресу Комінтернівського районного у м. Харкові ВДР актів цивільного стану ГТУЮ у Харківській області та ВДР АЦС по Слобідському та Основ’янському районах у м. Харків ГТУЮ у Харківській області листи про надання інформації.

Згідно змісту листа відділу державної реєстрації актів цивільного стану по Слобідському та Основ’янському районах у місті Харкові Головного територіального управління юстиції у Харківській області від 23.12.2017 №3450/15.3-04-04 підставою державної реєстрації шлюбу громадянина ОСОБА_5 Шехаб ОСОБА_3 є копія перекладу першої сторінки паспорту №00846428 та довідка про звернення за захистом в Україні №004653.

Відповідно до наданих у відзиві пояснень, на момент реєстрації шлюбу, 30.12.2015, паспорт заявника знаходився на зберіганні в ТУ ДМС України в Харківській області з 22.10.2015 та термін дії паспорта закінчився 17.08.2015.

Форма і порядок укладення шлюбу в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються правом України, що передбачено статтями 55 та 56 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Передумовою проведення державної реєстрації шлюбу з іноземцями є необхідність перевірки законності перебування цих осіб в Україні, підтвердження їх сімейного стану та врахування умов дійсності поданих ними документів.

Тобто заявник має на меті легалізуватись на території України та уклав шлюб з громадянкою України шляхом порушення норм чинного законодавства, а саме шляхом надання недійсного паспортного документу та довідки про звернення за захистом в якій відсутня відмітка про реєстрацію.

Вищевикладене вказує на те, що звернення Шехаб ОСОБА_3 до ГУ ДМС України в Харківській області не пов'язане з отриманням захисту в Україні, а виключно з метою легалізації. Таким чином заявник є мігрантом, а не біженцем.

Згідно з п. 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців мігрант це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру14.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для скасування рішення ДМС України про відмову у наданні відповідного статусу.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Приписами ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат здійснити в порядку ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 243, ст. 246, ст. 255, ст. 293, ст. 295, ст. 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Шехаб ОСОБА_3 (м. Харків, пр-т. Ювілейний 59А, кв. 20, 61118) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку, передбаченому п.п. 15.5. п. 15 ч. 1 Розділу VII Перехідних положень КАС України до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів, з дня його проголошення.

В разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 05 червня 2018 р.

Суддя Сагайдак В.В.