Рішення № 74415171, 31.05.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

31 травня 2018 року № 826/15548/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Васильченко І.П. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»до третя особаБердичівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області ОСОБА_1проскасування постанови АА № 211962 від 27.08.2007 р. в частині,В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» звернулось до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Бердичівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області, третя особа: ОСОБА_1 про скасування постанови АА № 211962 від 27.08.2007 р. в частині.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва від 10.10.2016 р. провадження по справі відкрито суддею Балась Т.П.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва від 30.10.2017 р. справу прийнято до провадження суддею Васильченко І.П.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що накладення державним виконавцем арешту на спірне нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 порушує права позивача, оскільки він має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.

Представник позивача в судове засідання не з'явився, про час, дату та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи. В матеріалах справи наявне клопотання про розгляд справи без участі представника позивача.

Представник відповідача згідно наданих письмових заперечень проти позову заперечує та просить суд відмовити в їх задоволенні, з огляду на відповідність оскаржуваної постанови вимогам чинного законодавства; одночасно заявив про розгляд справи без його участі.

Зважаючи на неявку в судове засідання представників сторін фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося, а судом ухвалено подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 09.11.2006 р. між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі по тексту - банк) та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11073415000, згідно з яким банк зобов'язався надати ОСОБА_1, а останній зобов'язався прийняти, належним чином використати і повернути банку кредит в іноземній валюті в сумі 25 000,00 доларів США.

У забезпечення договору про надання споживчого кредиту від 09.11.2006 р. № 11073415000 між ОСОБА_1 та банком укладено іпотечний договір від 10.11.2006 р., посвідчений приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за № 4851.

Відповідно до пункту 1.1. іпотечного договору від 10.11.2006 р. ОСОБА_1 передав в іпотеку нерухоме майно: нежиле приміщення, частина будівлі механічної майстерні) загальною площею 200,1 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1.

12.12.2011 р. між ПАТ «УкрСиббанк» та позивачем укладено договір факторингу № 1, відповідно до якого, банк передав у власність позивача права вимоги в обсягах визначених у додатку 1 до договору факторингу.

Відповідно до виписки з додатку 1 до договору факторингу №1 від 12.12.2011 р., банк передав позивачу права вимоги за кредитним договором від 09.11.2006 р. № 11073415000.

Одночасно, між банком та позивачем укладено договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, згідно якого, банк передав, а позивач прийняв права вимоги за договорами іпотеки, зазначеними у додатку 1 до договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 12.12.2011 р.

Відповідно до виписки з додатку 1 до договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 12.12.2011 р. банк передав позивачу права вимоги за іпотечним договором від 10.11.2006 р., іпотекодавець ОСОБА_1

Як зазначено позивачем, 19.07.2016 р. при зверненні до нотаріуса позивачу стало відомо, що на майно ОСОБА_1, у тому числі на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором від 10.11.2006 р. накладено арешт.

Арешт накладено на підставі постанови про арешт майна боржника від 27.08.2007 р. серії та номер АА № 211962.

Запис про арешт внесено до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 29.08.2007, реєстраційний номер обтяження: 5562015.

Позивач вважає, що накладення державним виконавцем арешту на вищезазначену квартиру порушує права позивача, оскільки він має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.

Отже, вирішуючи питання правомірності дій відповідача щодо накладання арешту на нежиле приміщення - майно ОСОБА_1, та правомірності постанови про арешт майна боржника від 27.08.2007 р., суд звертає увагу на наступне.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України «Про виконавче провадження», в редакції, що діяла на момент прийняття оскаржуваної постанови.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (опису), вилученні та примусовій реалізації.

Згідно частини першої статті 55 Закону України «Про виконавче провадження» арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, якою накладається арешт на майно боржника та оголошується заборона на його відчуження; винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Частиною другою статті 55 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що державним виконавцем за постановою про відкриття виконавчого провадження або за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт у межах суми стягнення за виконавчими документами з урахуванням витрат, пов'язаних з проведенням виконавчих дій на виконання на все майно боржника або на окремо визначене майно боржника. У разі потреби постанова, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, надсилається державним виконавцем до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Відповідно до частини третьої статті 55 Закону України «Про виконавче провадження» копія постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника не пізніше наступного після її винесення дня надсилається боржнику та відповідно до банків чи інших фінансових установ або органів, зазначених у частині другій цієї статті. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена боржником начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, або до суду у 10-денний строк.

Згідно статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. За постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору, винесеної у виконавчому провадженні про звернення стягнення на заставлене майно, стягнення звертається на вільне від застави майно боржника.

У разі коли коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно, виконавчий документ повертається стягувачу-заставодержателю в порядку, визначеному пунктом 6 частини першої статті 40 цього Закону.

Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; коли вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателя не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або тоді, коли йому стало відомо, що арештоване майно боржника знаходиться у заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про звільнення заставленого майна з-під арешту.

Реалізація заставленого майна провадиться в порядку, встановленому цим Законом.

З коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, здійснюються утримання, передбачені статтею 43 цього Закону, після чого вони використовуються для задоволення вимог заставодержателя. Якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, кошти йому виплачуються у разі належного підтвердження права на заставлене майно. Після повного задоволення вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, визначеному цим Законом.

Спори, які виникають у виконавчому провадженні щодо звернення стягнення на заставлене майно, вирішуються судом.

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Як вбачається з матеріалів справи на адресу банку та ТОВ "Кей-Колект" повідомлень про звернення стягнення на заставне майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, від відповідача не надходило. Тобто, відповідачем порушено вимоги статті 54 Закону України «Про виконавче провадження».

Частиною п'ятою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у всіх інших випадках по незакінчених виконавчих провадженнях арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.

Аналогічні по суті норми щодо звернення стягнення на заставлене майно містяться в Законі України "Про виконавче провадження" в редакції чинній на момент вирішення спору.

Із системного аналізу вищезазначених норм Закону України «Про виконавче провадження» вбачається, що знаходження майна боржника у заставі не виключає можливості накладення на нього арешту для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями.

Тобто, з метою з'ясування правомірності накладення арешту на майно ОСОБА_1, яке є предметом іпотечного договору від 10.11.2006 р., необхідно встановити - чи виникло у позивача право звернення стягнення на вказане майно та чи не перевищує вартість предмета застави заборгованості боржника перед заставодержателем.

Відповідно до договору факторингу від 12.12.2011 р. № 1 та договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 12.12.2011 р., укладених між Публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект», Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» відступило ТОВ «Кей-Колект» свої права вимоги заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 09.11.2006 р. № 11073415000 та іпотечним договором від 10.11.2006 р.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 19.07.2016 р. № 63790736 вбачається, що державна реєстрація прав та їх обтяжень за ТОВ «Кей-Колект» на підставі вищезазначеного іпотечного договору від 10.11.2006 р. проведена 12.12.2011 р., тобто після прийняття оскаржуваної постанови відповідача від 27.08.2007 р.

Позивач також не довів суду, що вартість предмета застави (іпотеки) не перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю, оскільки не надав доказів, які б підтверджували існування заборгованості третьої особи за договором про надання споживчого кредиту від 09.11.2006 р. № 11073415000 станом на момент звернення до суду та її розмір.

Наведені обставини, на думку суду, вказують на можливість звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями.

Суд також звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Між тим, позивач не надав суду доказів, які б підтверджували настання заставного випадку згідно іпотечного договору від 10.11.2006 р. та доказів звернення ним стягнення на предмет іпотеки.

Як наслідок, на думку суду, арешт зазначеного вище майна - нежилого приміщення ОСОБА_1, накладений постановою від 27.08.2007 р., не порушує та не обмежує права позивача на задоволення його вимог за договором про надання споживчого кредиту від 09.11.2006 р. № 11073415000, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції, чинній на момент вирішення спору, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Між тим, в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували вилучення або примусову реалізацію арештованої квартири.

Частина п'ята статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює, що за рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, здійснюються відрахування, передбачені пунктами 1 і 2 частини першої статті 45 цього Закону, після чого кошти перераховуються заставодержателю та стягується виконавчий збір. Якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, йому виплачуються кошти після належного підтвердження права на заставлене майно. У разі задоволення в повному обсязі вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, встановленому цим Законом.

Зміст процитованої правової норми вказує, що за рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, в першу чергу задовольняються вимоги заставодержателя, а вже потім задовольняються вимоги інших стягувачів за рахунок решти коштів.

Матеріалами справи не підтверджується вилучення або примусова реалізація арештованої квартири, а тому арешт майна в межах суми стягнення за виконавчим документом, в тому числі і нежилого приміщення ОСОБА_1, не порушує та не обмежує права позивача на задоволення його вимог.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що дії відповідача щодо накладення арешту на квартиру третьої особи відповідають положенням Закону України «Про виконавче провадження», тому, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Оскільки судом у межах спірних правовідносин підтверджено правомірність накладення арешту на майно третьої особи, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 цієї статті).

Відповідно до частини 2 статті 2 названого Кодексу у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зважаючи на вищевикладене, виходячи із меж заявлених позовних вимог, суд приходить до висновку про необґрунтованість доводів позивача, а тому в задоволенні позовних вимог відмовляє.

Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати у зв'язку із відмовою у задоволенні позову відшкодуванню не підлягають.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 242- 243, 245-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (вул. Іллінська, 8, м.Київ, 04070, код ЄДРПОУ 37825968) відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.П. Васильченко