Постанова № 74397756, 01.06.2018, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/9/18Головуючий по 1 інстанції - ОСОБА_1 Категорія: 27 Доповідач в апеляційній інстанції - ОСОБА_2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2018 року апеляційний суд Черкаської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого Бородійчука В.Г.

суддів Василенко Л.І., Нерушак Л.В.

секретар Наконечна М.М.

розглянувши у судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представників ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 22 грудня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши сторони, колегія суддів, -

в с т а н о в и л а :

08 вересня 2016 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив, що між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_6 25 травня 2007 року було укладено кредитний договір за яким позичальник отримав кредит в іноземній валюті в сумі 52 200 доларів США.

На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 та ОСОБА_7 було укладено договори поруки.

Внаслідок неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань з повернення кредиту та процентів за його використання банк заявив вимогу про дострокове погашення заборгованості, яка не була виконана відповідачами.

У зв'язку з цим банк звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідачів солідарно заборгованості за кредитом та процентам в розмірі 57 049,07дол., що еквівалентно 1 443 656,95 грн., та пеню в сумі 82 815,39грн. Також, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно судові витрати з оплати судового збору в розмірі 21 654,85грн.

До початку розгляду справи, позивач змінив позовні вимоги та зазначив, що оскільки поручителі за кредитним договором не є між собою солідарними боржниками, а тому спільно не несуть між собою солідарної відповідальності, то необхідно стягнути заборгованість за кредитним договором та судові витрати окремо з ОСОБА_6 та ОСОБА_3 в солідарному порядку, та окремо з ОСОБА_6 та ОСОБА_7 також в солідарному порядку. При цьому розмір вимог позивач не змінював.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 22 грудня 2016 року позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 57 049,07 дол. США та пеню в розмірі 82 815,39 грн.

В решті позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Укрсиббанк» в якості відшкодування судових витрат 7 218 грн. 28 коп.

В апеляційній скарзі представники ОСОБА_6, ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просять скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 22 грудня 2016 року як незаконне та закрити провадження у справі.

Під час розгляду справи, до винесення постанови апеляційного суду, від ОСОБА_6 надійшла заява про відмову від апеляційної скарги.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 01 червня 2018 року прийнято відмову ОСОБА_6 від апеляційної скарги та апеляційне провадження в частині розгляду його скарги закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 362 ЦПК України.

Відповідно до п. 8 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У відповідності до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі ст. ст. 526, 530, 611, 612 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог закону, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту fбо інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). У разі порушення зобов»язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов»язання або не виконав його у строк, встановлений договором.

Згідно зі ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Судом першої інстанції було встановлено, що 25 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_6 був укладений договір про надання споживчого кредиту №11158857000, за яким банк зобов’язувався надати відповідачеві кредит в іноземній валюті в сумі 52 200 дол. США (а.с. 7-10 Т.1).

Умовами кредитного договору передбачено, що банк надає кредит 25 травня 2007 року шляхом зарахування коштів на поточний рахунок позичальника в банку (п.1.2.1, 1.5 договору). Сторони визначили, що кредит є іпотечним (п.1.4). Процентна ставка за кредитом складає 12,5 % річних (п.1.3.1).

Повернення кредиту здійснюється згідно графіку погашення кредиту у строк до 24.05.2028р. (п.1.2.2). З аналізу наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що повернення кредиту мало здійснюватись шляхом сплати щомісячних платежів по 207,15дол. на місяць (а.с.21 Т.1).

Сплата відсотків за користування кредитом встановлено з 01 по 20 число кожного місця, наступного за тим, за який були нараховані банком такі проценти (п.1.3.4). При цьому нарахування відсотків здійснюється щомісяця в останній робочий день поточного місяця методом «факт/360» (п.1.3.3).

Також, судом першої інстанції було встановлено, що 25 травня 2007 року в забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 і ОСОБА_7 були укладені договори поруки (а.с.12-13, 14-15). Умови зазначених договорів поруки є тотожними і передбачають солідарну відповідальність поручителя перед банком за невиконання позичальником усіх його зобов’язань (п.п.1.1, 1.4 договору поруки). Пунктом 3.1 договору поруки передбачено, що порука діє до повного припинення всіх зобов’язань позичальника.

24 травня 2007 року ПАТ «УкрСиббанк» на підставі заяви ОСОБА_6 (а.с.32 Т.2) та договору №1241404-П/362 (а.с.33-35 Т.2) відкрито на ім'я ОСОБА_6 валютний банківський рахунок №26207124140400, на який згідно меморіального ордеру №0603449035 від 25 травня 2007 року позивачем було зараховано кредитні кошти в розмірі 52 200 дол. США, що еквівалентно 263 610 грн. (а.с.185 Т.1). Отже, банк належним чином виконав свої зобов’язання з надання кредиту.

20 березня 2009 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_6 було укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору відповідно до якої сторони змінили схему погашення кредиту та строк надання кредиту (а.с.11 Т.1).

Зазначеною угодою сторони визначили, що позичальник зобов’язується сплачувати кредит та плату за його користування шляхом щомісячної сплати ануїтетних платежів по 514 дол. США, які мають сплачуватись 20 числа кожного календарного місяця строку кредитування в період з 20 березня 2009 року (дата підписання угоди) до 24 травня 2037 року. Також сторони передбачили, що сплата процентів в розмірі 467,49дол. США, що нараховані банком за період з 01 по 28 лютого 2009 року, здійснюється позичальником згідно умов кредитного договору в період до 20 березня 2011 року (п.3.2 угоди).

Як вбачається з наданих позивачем в суді першої інстанції довідок-розрахунків заборгованості в період з 25 травня 2007 року по 20 березня 2009 року (а.с. 21-23 Т.1) позичальником не було допущено прострочень щомісячних платежів з повернення кредиту та відсотків за його користування. Натомість в подальшому позичальником допускалися прострочення щомісячних платежів.

З березня 2014 року ОСОБА_6 систематично не здійснював належних щомісячних платежів на погашення кредитної заборгованості, у зв'язку з чим з 20 березня 2014 року повернення сум кредиту взагалі не здійснювалося (а.с.25 Т.1).

Здійснювані позичальником платежі зараховувались в рахунок погашення простроченої заборгованості по платі за користування кредитом, що підтверджується довідкою-розрахунком заборгованості по процентам (а.с.26-35 Т.1) та випискою за кредитним договором (а.с.186-224 Т.1/).

У зв'язку з порушенням ОСОБА_6 своїх кредитних зобов’язань станом на 25 серпня 2016 року утворилась заборгованість в розмірі 57 049,07дол. США, що еквівалентно 1 443 656,95 грн. на день розрахунку (25 серпня 2016 року), яка складається з наступного: заборгованість за кредитом – 46 425,51дол. США, за відсотками – 10 623,56 дол. США (а.с.37, 224 т.1). Також банком розраховано пеню відповідно до п.7.1 кредитного договору, в розмірі 82 815,39грн, яка складається з пені за несвоєчасне погашенню кредиту – 8 511,26грн, відсотків – 74 304,13грн (а.с.35-37 Т.1).

02 вересня 2016 року позивачем надіслано вимогу до відповідачів про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором (а.с.16-20 Т.1), яка до теперішнього часу залишилась без виконання, а тому позивач звернувся до суду з зазначеним позовом.

В суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_6, ОСОБА_3 – ОСОБА_5 вказав, що для належного обгрунтування доводів апеляційної скарги необхідно надання розрахунку заборгованості ОСОБА_6 за договором споживчого кредиту № 11158857000, виписки по руху коштів по позичковому рахунку № 26207124140400 споживчого кредиту, виписки по рахунку нарахованих та сплачених відсотків споживчого кредиту, виписки по рахунку обліку простроченої заборгованості по тілу споживчого кредиту та виписки по відсотках за користування споживчим кредитом, оскільки банк йому відповіді на адвокатський запит не надав. Також, вважаючи, що надані розрахунки банку не є належними просив призначити по справі судово-економічну експертизу, оплату за проведення якої покласти на ОСОБА_6

Ухвалою суду вказана експертиза була призначена, провадження у справі зупинено, а сторони повідомлені та обізнані, що експертною установою, а саме Черкаським відділенням КНДІСЕ буде проведена судово-економічна експертиза по справі.

Як вбачається з листа № 23/568-17, надісланого завідувачем Черкаського відділення КНДІСЕ на адресу апеляційного суду 02 лютого 2018 року на адресу відповідача ОСОБА_6 експертною установою направлено рахунок № 10719 від 30 січня 2018 року та повідомлено про необхідність оплати експертизи.

Крім того, вищевказаний лист від 30 січня 2018 року направлений завідувачем Черкаського відділення КНДІСЕ з копією рахунку до апеляційного суду для відома та з оригіналом для ОСОБА_6 для виконання. ОСОБА_6 попереджено експертною установою, що у випадку несплати вартості експертизи у терміни, передбачені чинним законодавством експертиза проводитися не буде, а ухвала суду буде залишена без виконання.

Листом № 23/568 від 19 березня 2018 року, отриманого апеляційним судом 27 березня 2018 року суд повідомлено, що ухвала про проведення експертизи залишена без виконання внаслідок несплати коштів за проведення експертизи.

Суд апеляційної інстанції, враховуючи вищеприведені обставини, вважає, що такими діями відповідач ОСОБА_6 намагається лише сприяти затягуванню розгляду справи, оскільки обов’язок сторін у справі цікавитися рухом справи та експертним дослідженням. Однак, ні відповідачем, ні його представником не було надано суду доказів того, що ОСОБА_6 цікавився рухом експертного дослідження, заявленим за клопотанням його представника і достовірно знаючи про обов’язок сплати коштів за проведення експертизи, який на нього було покладено ухвалою суду від 17 травня 2017 року проігнорував вимоги Черкаського відділення КНДІСЕ щодо сплати коштів за проведення експертизи.

Відповідно до положень ст. 3 ЦК України цивільні правовідносини регулюються на засадах свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності. Зі змісту ст. 6 ЦК України випливає, що питання, які не врегульовані між сторонами умовами укладеного договору, регулюються положеннями закону.

Відповідно до положень ст.ст. 526, 629 ЦК України умови договору є обов’язковими для сторін і зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до таких умов.

Статтею 204 ЦК України передбачено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Закон передбачає дві форми недійсного правочину – нікчемний правочин (коли його недійсність встановлена законом) і оспорюваний (коли одна зі сторін заперечує його дійсність).

Даючи оцінку доводам відповідачів щодо недійсності зобов’язання позичальника за кредитним договором районний суд правильно зауважив, що положення ЦК та Закону України «Про захист прав споживачів» передбачають вичерпний перелік підстав, за яких договір споживчого кредиту є нікчемним, і такі підстави були відсутні на момент укладання кредитного договору. Стосовно дійсності оспорюваних умов кредитного договору (валюта кредиту, умови кредитування), то з огляду на положення ч.3 ст.215 ЦК України, оскільки недійсність кредитного договору та його умов не визнана судом у встановленому законом порядку, то твердження відповідачів про недійсність зобов’язання позичальника за таким договором є необґрунтованою.

В апеляційній скарзі представник відповідачів зазначив обставини щодо порушення позивачем вимог ЗУ «Про захист прав споживачів» при здійснені між банком і ними кредиторських відносин та вказав про несправедливість умов договорів, що були надані банком.

Однак, такі твердження особи, що подає апеляційну скаргу спростовуються тим, що відповідно до п.9.13 кредитного договору позичальник – ОСОБА_6 – підписуючи договір засвідчив, що умови договору є справедливими по відношенню до нього і він отримав від банку інформаційний лист відповідно до вимог п. 2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів».

Таким чином, умови кредитного договору є дійсними і мають виконуватись його сторонами належним чином.

Згідно зі статтею 1046 ЦК україни за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

У відповідності до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Згідно ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Як встановлено судом, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», що підтверджується п.1.1 Статуту юридичної особи (а.с.235-236 Т.1) та ОСОБА_6 кредитним договором передбачений обов’язок позичальника з 20 березня 2009 року повертати кредит шляхом здійснення щомісячних ануїтетних платежів, тобто платежу, який розрахований на погашення частини основної кредитної заборгованості та процентів за його користування. Натомість відповідач допустив порушення свого зобов’язання, оскільки прострочив здійснення платежів, а з червня 2015 року не здійснював відповідних платежів.

Тож вимога позивача про дострокове повернення кредиту та процентів за його використання ґрунтується на законі та передбачена умовами кредитного договору (п.11.1 кредитного договору), а тому суд першої інстанції обгрунтовано її задовольнив.

Наданий позивачем розрахунок заборгованості за кредитним договором відповідає умовам такого договору, враховує всі здійснені позичальником платежі, підтверджений належними доказами у вигляді банківської виписки за кредитним договором та виписки руху коштів за банківським рахунком ОСОБА_6, тож він був правомірно визнаний районним судом як належний доказ у справі, перевірений судом апеляційної інстанції і підстав для визнання його неправильним в суду немає.

Згідно ч. 1 ст. 192 ЦК законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня.

Натомість ст. 533 ЦК передбачено, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

В позовній заяві позивач заявив вимоги про стягнення заборгованості за кредитом та процентів за його користування у доларах США, а неустойки – в гривні.

Відповідно до роз’яснень, викладених у п.14 постанови Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 2 Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-III «Про банки і банківську діяльність» кошти це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків з розміщення, залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету.

Крім того, НБУ на виконання положень статті 11 Декрету прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483.

Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Судом першої інстанції правильно встановлено, що позивач має банківську ліцензію № 75 від 24 грудня 2001 року (а.с.226-229 Т.1) та дозвіл на здійснення валютних операцій із залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України (а.с.230-232 Т.1). За таких обставин використання іноземної грошової одиниці – долар США – за кредитним договором, укладеним між сторонами, як засобу платежу не суперечить національному законодавству. Отже, вимоги про стягнення заборгованості за кредитом та процентами за його використання саме в іноземній валюті судом першої інстанції задоволено правильно.

Щодо вимог про стягнення пені, то таке право кредитора передбачено пунктом 7.1 кредитного договору як наслідок прострочення строків повернення кредиту та процентів за користування ним, а відтак позивач має право вимагати від позичальника сплати такої пені. При цьому доводи представника відповідача щодо неможливості застосування такого розміру пені є необґрунтованими, оскільки суперечать вимогам укладеного між сторонами кредитного договору.

Вирішуючи питання про стягнення неустойки районний суд правильно встановив, що статтею 617 ЦК передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, відсутність у боржника необхідних коштів. В контексті зазначеної норми твердження представника відповідача та відповідачки ОСОБА_7 про порушення умов виконання кредитних зобов’язань з незалежних від позичальника причин не є обґрунтованим, оскільки зміни фінансово-економічного стану в країні не є випадком або непереборною силою, а відтак не є підставою для звільнення сторін від належного виконання ними своїх зобов’язань.

Пеня за прострочку погашення кредиту і процентів розрахована позивачем за період з 26 серпня 2015 року по 25 серпня 2016 року, тобто в межах річного строку, що передує вимозі банку про дострокове виконання позичальником основного зобов’язання за кредитним договором, і складає 82 815,39грн. За таких обставин вимога про стягнення пені за прострочення виконання зобов’язання за кредитним договором на підставі ст.ст.550, 611 ЦК є законною і правомірно задоволена судом.

Крім того, вирішуючи спір, районний суд відмовив в задоволенні позову до поручителів в зв’язку з припиненням поруки.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.

Укладеним між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3, ОСОБА_7 договорами поруки передбачено, що поручитель несе повну солідарну відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання позичальником за кредитним договором. Пунктом 3.1 договору поруки передбачено, що порука діє до повного припинення всіх зобов’язань позичальника за кредитним договором.

Підстави припинення поруки визначені статтею 559 ЦК України.

За змістом ч.1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Укладаючи додаткову угоду 20 березня 2009 року ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_6 суттєво змінили умови кредитного договору, оскільки збільшили період кредитування на 10 років, внаслідок чого збільшується обсяг зобов'язання позичальника перед кредитором, оскільки до сукупної вартості кредитних послуг банку додається вартість відсотків за користування кредитом за період з 24 травня 2028 року по 24 травня 2037 року. Оскільки збільшується обсяг відповідальності позичальника, то збільшився і обсяг відповідальності поручителів. Натомість умови додаткової угоди від 20 березня 2009 року не погоджувались із поручителями і дану обставину сторони не спростували під час розгляду справи.

Крім того, позивачем не надано суду доказів на підтвердження наявності письмової згоди поручителів на зміну умов кредитного договору.

Отже, оскільки умови додаткової угоди від 20 березня 2009 року не погоджувались із поручителями, а її умови збільшують обсяг відповідальності поручителів, то їх порука вважається припиненою з цієї дати, а відтак вимоги банку до поручителя заявлені поза межами строку дії поруки.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після закінчення цього строку припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Тому висновок районного суду про відмову в задоволенні позовних вимог до поручителів є вмотивованим та ґрунтується на вимогах чинного законодавства.

Питання щодо стягнення судових витрат вирішено судом правильно у відповідності до положень ст. 88 ЦПК України (яка була чинною на момент ухвалення рішення районного суду).

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу представників ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 22 грудня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України.

Головуючий -

Судді -

Повний текст виготовлено 01 червня 2018 року.