Рішення № 74354172, 30.05.2018, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/400/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі:

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», ОСОБА_2, ОСОБА_3, 3-ті особи без самостійних вимог на предмет спору : Овідіопольський РВ ДВС ГТУЮ в Одеській області, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про зняття арешту з майна, -

ВСТАНОВИВ :

7 лютого 2018 року, ОСОБА_1 звернулася до суду з названим позовом, в якому просила суд, зняти арешт з усього нерухомого майна за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Доброолександрівка, вул. Леніна, 8 (реєстраційний номер обтяження : 9609152), накладений постановою ВДВС Овідіопольського РУЮ Одеської області від 02.11.2009 р. на підставі ухвали Жовтневого райсуду м. Дніпропетровська, від 23.06.2009 р. № 2-7718 та стягнути з відповідачів судові витрати в сумі 704,80 грн., мотивуючи це тим, що у серпні 2017 року вона разом із членами своєї родини ОСОБА_5 і ОСОБА_6 звернулися до приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу ОСОБА_7 для укладення договору дарування, з метою подарувати ОСОБА_6 їхні 3/4 частини житлового будинку за адресою : с. Доброолександрівка, вул. Яна Бароліса (колишні назви - «Леніна», «Центральна»), №8 та подальшої приватизації ним земельної ділянки, що знаходиться під цим будинком, на своє ім’я. Але в процесі перевірки заборон вона дізналася, що на будинок за цією адресою за зобов’язанням абсолютно чужої для неї людини – відповідача ОСОБА_2 було накладено арешт, який, 28.12.2007 року спільно зі своїм батьком відповідачем ОСОБА_3 уклали з ПАТ КБ «ПриватБанк» договір іпотеки, відповідно до якого був переданий ними в іпотеку будинок за вказаною адресою, який належить їй. Згодом виявилося, що через помилку колишнього голови Доброолександрівської сільської ради зовсім іншому будинку, який належить на праві власності ОСОБА_2, також був присвоєний такий же номер, як і їхньому будинку, а саме: с. Доброолександрівка, вул. Леніна, 8, хоча даний будинок раніше знаходився за адресою: с. Доброолександрівка. пров. Леніна, 8. В подальшому, постановою Державного виконавця Овідіопольського РВ ДВС ГТУЮ в Одеській області ОСОБА_8 від 02.11.2009 року, на підставі ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська по справі № 2-7718 від 23.06.2009 року, яка була винесена за зверненням ПАТ КБ «ПриватБанк» за зобов’язаннями вказаних осіб з договору іпотеки № ОООУСА00000634 від 28.12.2007 року, що був укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 і ОСОБА_2, на будинок ОСОБА_2 за адресою: с. Доброолександрівка. вул. Леніна, 8, був накладений арешт. Хоча їх будинок за адресою с. Доброолександрівка, вул. Леніна, 8, та будинок ОСОБА_2, якому була присвоєно така ж адреса, знаходяться далеко один від одного в різних частинах села. Будинок за адресою: с. Доброолександрівка, вул. Леніна, згодом - «Центральна», а затим - «Яна Бароліса» (остання назва), № 8 належить їй і членам її сім’ї на праві власності з 1995 року на підставі свідоцтва про право власності на житло. У цьому будинку весь час лише вона зі своїми дітьми та чоловіком були зареєстровані й проживають на сьогодні. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ніякого відношення до їхнього будинку ніколи не мали й не мають, у їхньому будинку ніколи не проживали й не були зареєстровані, право власності на цей будинок їм також ніколи не належало. Накладення арешту на їх будинок є результатом помилки, яка сталася при присвоєнні будинку ОСОБА_2 тотожної адреси.

Позивачка в судове засідання не з’явилась, про дату, час та місце судового розгляду повідомлялась належим чином, особисто під розписку, причини неявки суду не повідомила, надавши до суду письмову заяву, в якій свій позов повністю підтримала, просила його задовольнити та слухати справу за її відсутності (а.с. 51,62).

Представниця ПАТ КБ «ПриватБанк» в судове засідання не з’явилась, про дату час та місце судового розгляду була повідомлена належним чином, поштовим повідомленням про вручення судової повістки з відміткою про вручення, причини своєї неявки суду не повідомила, надіславши до суду письмовий відзив на позовну заяву, в якому просила суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі з огляду на те, що оспорюваний арешт вже скасовано ухвалою Жовтневого райсуду м. Дніпропетровська від 06.06.2011 р. за їхньої заявою про залишення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України та проханням про скасування арешту (а.с. 32,41-43).

Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 в судове засідання не з’явились, про дату, час та місце судового розгляду повідомлялись належним чином, особисто під розписку, причини неявки суду не повідомили, надавши до суду письмові заяви, в яких позов визнали частково, в частині зняття арешту з майна, і не визнали в частині, що стосується стягнення з них на користь позивачки судових витрат, мотивуючи це тим, що вищевказана помилка, наслідком якої стало накладення арешту на будинку позивачки відбулася не за їх вини, а тому просили суд, відмовити в задоволенні позову в цій частині та проханням про слухання справи за їх відсутності (а.с. 51,63,64).

Треті особи ОСОБА_6, ОСОБА_5, в судове засідання не з’явились, про дату час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, причини своєї неявки суду не повідомили, надіславши при цьому до суду свої заяви в яких не заперечували проти задоволення позову, та просили розгляд справи проводити за їх відсутності (а.с. 53,55).

Представник 3-ої особи : Овідіопольський РВ ДВС ГТУЮ в Одеській області в судове засідання повторно не з’явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлявся належним чином, особисто під розписки, причини неявки суду не повідомив, заяви про слухання справи за його відсутності суду не надав (а.с. 39,57).

Дослідивши матеріали справи, суд вважає що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною ОСОБА_9 України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною ОСОБА_9 України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною ОСОБА_9 України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною ОСОБА_9 України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи

Відповідно до ст. 1 Протоколу до «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» – кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід’ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «ОСОБА_10 проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (&?,;...&?с;) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Відповідно до положення ст. 47 Конституції України держава створює умови, за яких громадянин матиме змогу придбати житло у власність.

Стаття 41 Конституції України наголошує – кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному Законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності – є непорушним.

Статтями 316-320,321,328 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава - не втручається у здійснення власником права власності.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статями 386-393 ЦК України передбачено – держава забезпечує рівний захист усіх суб’єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна – арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.

Судом встановлено, що у серпні 2017 року позивачка, разом із членами своєї родини ОСОБА_5 і ОСОБА_6 звернулися до приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу ОСОБА_7 для укладення договору дарування, з метою подарувати ОСОБА_6 їхні 3/4 частини житлового будинку за адресою : с. Доброолександрівка, вул. Яна Бароліса (колишні назви - «Леніна», «Центральна»), № 8 та подальшої приватизації ним земельної ділянки, що знаходиться під цим будинком, на своє ім’я. Але в процесі перевірки заборон вона дізналася, що на будинок за цією адресою, який належить позивачці та третім особа на праві приватної спільної часткової власності згідно свідоцтва на право власності на житло від 14.12.1995 р. виданого згідно з розпорядженням органу приватизації № 240 від 03.12.1995 р. - за зобов’язанням абсолютно чужої для неї людини – відповідача ОСОБА_2 було накладено арешт, який, 28.12.2007 року спільно зі своїм батьком відповідачем ОСОБА_3 уклали з ПАТ КБ «ПриватБанк» договір іпотеки, відповідно до якого був переданий ними в іпотеку будинок за вказаною адресою, який належить їй. Згодом виявилося, що через помилку колишнього голови Доброолександрівської сільської ради зовсім іншому будинку, який належить на праві власності ОСОБА_2, також був присвоєний такий же номер, як і їхньому будинку, а саме: с. Доброолександрівка, вул. Леніна, 8, хоча даний будинок раніше знаходився за адресою: с. Доброолександрівка. пров. Леніна, 8. В подальшому, постановою Державного виконавця Овідіопольського РВ ДВС ГТУЮ в Одеській області ОСОБА_8 від 02.11.2009 року, на підставі ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська по справі № 2-7718 від 23.06.2009 року, яка була винесена за зверненням ПАТ КБ «ПриватБанк» за зобов’язаннями вказаних осіб з договору іпотеки № ОООУСА00000634 від 28.12.2007 року, що був укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 і ОСОБА_2, на будинок ОСОБА_2 за адресою: с. Доброолександрівка. вул. Леніна, 8, був накладений арешт. Хоча їх будинок за адресою с. Доброолександрівка, вул. Леніна, 8, та будинок ОСОБА_2, якому була присвоєно така ж адреса, знаходяться далеко один від одного в різних частинах села. Будинок за адресою: с. Доброолександрівка, вул. Леніна, згодом - «Центральна», а затим - «Яна Бароліса» (остання назва), № 8 належить їй і членам її сім’ї на праві власності з 1995 року на підставі свідоцтва про право власності на житло. У цьому будинку весь час лише вона зі своїми дітьми та чоловіком були зареєстровані й проживають на сьогодні. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ніякого відношення до їхнього будинку ніколи не мали й не мають, у їхньому будинку ніколи не проживали й не були зареєстровані, право власності на цей будинок їм також ніколи не належало. Накладення арешту на їх будинок є результатом помилки, яка сталася при присвоєнні будинку ОСОБА_2 тотожної адреси (а.с. 9-13).

Так, постановою Державного виконавця Овідіопольського РВ ДВС ГТУЮ в Одеській області ОСОБА_8 від 02.11.2009 року, на підставі ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська по справі № 2-7718 від 23.06.2009 року, був накладений арешт на будинок ОСОБА_2 за адресою: с. Доброолександрівка. вул. Леніна, 8, що підтверджується копією довідки зі спецпідрозділу ВП № 15607326 (а.с. 18-19).

Відповідно до листа начальника Овідіопольського РВДВС ГТУЮ в Одеській області ОСОБА_9, встановлено, що відділі на примусовому виконанні перебувало виконавче провадження по примусовому виконанні ухвали № 2-77189 від 23.06.2009 року виданого Жовтневим районним судом про накладання арешту на все майно, що належить ОСОБА_2, а саме: нерухоме майно, що знаходиться за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Доброолександрівка, вул. Леніна, 8, інше нерухоме майно, що знаходиться за місцем реєстрації боржника, грошові кошти, що обліковуються на рахунках боржника автомобіль Daewoо (модель Nexia, рік випуску: 2007, тип ТЗ, легковий седан, № кузова/шасі XWB3D31UD7A108106, реєстраційний номер НОМЕР_1), та в межах вказаного виконавчого провадження 02.11.2009 року накладено арешт на вказане майно, однак вказане виконавче провадження знищено у зв’язку із закінченням строку зберігання виконавчих проваджень (а.с. 14,15,20).

Також судом встановлено, що згідно листа – доручення виданого представницею ПАТ КБ «ПриватБанк», заборгованість за кредитним договором № ODOVGA00000634 від 28.12.2017 року та договором застави у ОСОБА_3, відсутня у зв’язку із повним виконанням зобов’язань за вказаними договорами (а.с. 14-15).

З матеріалів позову, а саме з відповіді приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу ОСОБА_7, вбачається існування арешту всього нерухоме майно ОСОБА_2, враховуючи вищевикладене, зазначений арешт, який накладений саме на житловий будинок, що належить позивачці - прямо порушує її права власності і був накладений за борговими зобов’язаннями відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перед ПАТ КБ «ПриватБанк», який на сьогодні є погашеним, і до яких позивачка та члени її сім’ї не мають жодного відношення, і відповідно оспорюваний арешт створює об’єктивні перешкоди у вільному володінні, користуванні та розпорядженні власним майном, а тому позов в цій частині є обґрунтованим і підлягає задоволенню (а.с. 8).

Однак, суд звертає увагу на те, що особа, яка надала доказ на вимогу суду, має право вимагати виплати грошової компенсації своїх витрат, пов’язаних з наданням такого доказу. Розмір грошової компенсації визначає суд на підставі поданих такою особою доказів здійснення відповідних витрат, однак позивачкою не надано жодного належного та допустимого доказу які б підтверджували витрати які позивачка понесла у зв’язку із витребуванням доказів, витратами на виклик свідків, що не було зроблено позивачкою по даній справі взагалі, а тому позивачка не понесла очікуваних витрат.

Що стосується стягнення з відповідачів судового збору у розмірі 704,80 грн. - суд вважає, що з матеріалів позову не вбачається жодної вини відповідачів у порушені прав власності позивачки з приводу накладення арешту на її будинок, що стало наслідком вищевказаної помилки у тотожності адресі будинків позивачки та відповідачів, до якої останні не мають відношення, а тому суд вважає необхідним відмовити позивачці в задоволенні позову в частині стягнення з відповідачів судових витрат по справі.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,174, 213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273, ЦПК України, ст.ст. 316-320,321,328,386-393,722 ЦК України, суд -

В И Р І Ш И В :

1.Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», ОСОБА_2, ОСОБА_3, 3-тя особи без самостійних вимог на предмет спору : Овідіопольський РВ ДВС ГТУЮ в Одеській області, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про зняття арешту з майна – задовольнити частково ;

2.Скасувати арешт з усього нерухомого майна за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Доброолександрівка, вул. Леніна, 8 (реєстраційний номер обтяження : 9609152), накладений постановою ВДВС Овідіопольського РУЮ Одеської області від 02.11.2009 р. на підставі ухвали Жовтневого райсуду м. Дніпропетровська, від 23.06.2009 р. № 2-7718 ;

3.В задоволенні решти позову – відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Гандзій Д.М.